Язичницько-християнський синкретизм як світоглядна основа українського Середньовіччя Виконала

Язичницько-християнський синкретизм, як світоглядна основа українського Середньовіччя Виконала студентка 1 курсу, 2 групи, ФЕМП Прилипко Олександра

Синкретизм (від грец. Συγκρητισμός — з'єднання, об'єднання) — явище об'єднання різних релігій (або їх окремих елементів) в єдину релігійну систему. Синкретизм — загальнокультурне явище, аналогічне еклектиці у філософії: це зовнішнє, неорганічне, штучне з'єднання фрагментів або елементів різнорідних навчань релігійного, антропологічного або космологічного характеру

Вивченням феномену релігійного синкретизму у різний час займалися багато релігієзнавців, етнографів, істориків та соціологів. Ця проблема вже тривалий час є предметом пильної уваги дослідників – перш за все тому, що синкретичний тип релігійності характерний для релігійних уявлень всіх народів світу.

Цікаву концепцію релігійного синкретизму розвив відомий радянський етнограф та релігієзнавець М. М. Маторін (1898 -1936 рр. життя).

Терміном «релігійний синкретизм» він позначав взаємопроникнення релігійних уявлень при зіткненні двох або більше релігій, що розрізняються ступенем свого розвитку. Це поняття Микола Маторін використав для аналізу структурних елементів релігійних новотворів. Він справедливо підкреслював, що для пояснення ілюзорно-фантастичних феноменів потрібне конкретне вивчення «усього комплексу соціально-економічних відносин, що дають матеріальний базис для виникнення різних форм релігій» .

«Історія будь якої ідеології, передбачає не механічне виведення відповідного характеру мислення (і пов’язаного з ним релігійного культу) з умов пануючого способу виробництва, але й урахування одного з основних положень історичного матеріалізму, що «чистих формацій не існує» (М. М. Маторін)

М. М. Маторін розглядав релігійний синкретизм із різних точок зору. По-перше, як проникнення примітивних культів у більш розвинені. «Такими є, – писав він, – всі елементи анімізму, фетишизму і магії в буддизмі, християнстві і ісламі» . По-друге, як впровадження елементів більш складних культів «у більш примітивний; культ, що зберігає лише цілісність своєї основної концепції… Таким є, наприклад, вплив буддизму або християнства на шаманізм» . І по-третє, як «змішання уявлень і культових дій декількох складних релігій. Сюди належать взаємні схрещення християнських, мусульманських і буддистських релігійних культів»

На великому історичному й етнографічному матеріалі Микола Маторін показав, що християнство у багатьох народів лише умовно може бути названо монотеїстичною релігією, тому що серед віруючих «істини» вищої релігії тісно переплетені з общиннородовими й племінними уявленнями та культами, утворюючи своєрідну амальгаму поглядів і дій.

Однак, метод дослідження, що запропонований М. М. Маторіним і полягає в розкладанні релігійних уявлень та культів на складені елементи й виявленні генетичного зв’язку компонентів християнства з язичницькими формами, сьогодні вже не може задовольнити. Необхідно показувати опосередкований характер цього зв’язку і функціональні особливості нових утворень. Розкриваючи риси подібні в православ’ї і дохристиянських уявленнях, Микола Маторін усе зводив до пристосування першого до другого або, навпаки, другого до першого, і не розкривав багатогранності, внутрішньої логіки процесу переосмислення дохристиянських елементів у новій, православно-язичницькій системі.

Розглянемо статтю Сікілідної О. В. «Поєднання елементів язичницьких та православно-християнського культів в обрядовості українців» , у якій синкретизм розглядається

Авторка стверджує, що проблема релігійних відносин є цікавою тому, що віддзеркалює величезний культурний пласт: не тільки синтезовані знання та поняття, що офіційно використовуються та пропагуються суспільством, але й глибинну народну культуру, що знайшла своє відображення в обрядовості. У своїй роботі «Сутність російської православної свідомості» П. І. Новгородцев підкреслював: «. . . Православ'я, як і кожне інше релігійне сповідання, будучи визначеною системою догматів і віри, у той же час є і культурною творчістю народу. . . Безсумнівно, що одна й та ж релігія і навіть одне й те ж сповідання різними народами засвоюються по-різному» . Саме цей факт дозволяє простежити процес духовного вдосконалення людства на зразках постійного пошуку релігійних компромісів.

Одним з найбагатших джерел, за яким можна вивчати культуру та світогляд давніх слов’ян, є міфологія. Слов’янська міфологія найсуттєвішими елементами ввійшла в так званий синкретизм культури, де поступово втрачались її релігійно-світоглядні ознаки у своєму первинному значенні і виступала на перше місце ритуально-естетична, духовна-творча функція народних звичаїв. Язичницька міфологія, таким чином, зближувалася з християнськими міфологічними сюжетами, оскільки в одному і в другому випадку основою світобачення була віра.

Усвідомлення того, що слов’янська міфологія потребує ретельного дослідження, припадає на першу половину XIX ст. Назвемо декілька праць на матеріалах збирань і вивчення української міфології: І. Касторський. «Начертательная славянская мифология» [1841]; М. Костомаров. «Слов’янська міфологія» [1847]; І. Срезневський «Святилища і обряди язичницького богослужіння давніх слов’ян» [1846]; К. Ербен «О словянской мифологии» [1857].

Серед наукових дослідницьких праць фундаментальною є «Слов’янська міфологія» М. Костомарова, котрий поряд з такими вченими, як І. Срезневський, О. Потебня, М. Драгоманов, може вважатись одним з перших українських вчених-славістів. Слов’янська міфологія розглядається ним у контексті історико- генетичних та порівняльних характеристик. У наведеній праці М. Костомаров узагальнює та типологізує вивчений ним міфологізований фольлор, зокрема ідею персоніфікації явищ природи у міфології різних народів. Слов’яни моральну і фізичну природу уявляють живою, притаманною кожному явищу своїм життєвим духом, який з’являється від творця; ця ідея висловлювалася, за порівняннями М. Костомарова, у втіленнях Вішну, Осіріса, Діоніса, Аттіса, Бальдура, в слов’янському божестві сонця з різними назвами.

Ще один важливий мотив загальнослов’янської міфології: пошуки спільних гуманістичних основ язичницької та християнської віри. В синкретизмі, що мав місце в минулому, все ж залишалася відчутною різнорідність і волюнтарність поєднання релігійних основ. Але в легендарних переказах про подвижників віри, захисників добра вбачалася єдність всіх начал. «Ця ідея втілення, страждання і торжества божественної істини на землі була найдивовижнішим передчуттям пришестя сина Божого. . . » - зазначав М. Костомаров

В монографії «Історія світової цивілізації. Філософський аналіз» Павленко Ю. В. З позицій цивілізаційного підходу констатує: «. . . Кожна велика цивілізація несе в собі. . . внутрішній духовний дуалізм, типу того, що у вигляді діонісійського й апполонівського джерел був відкритий Ф. Ницше в Античній цивілізації. . . При підключенні до ведучої цивілізації нового макроетнічного блоку її власний цільно-дуальний блок виступає стосовно місцевого соціокультурного субстрату як одне ціле. У цьому випадку дуалізм духовних основ периферійної субцивілізації, що формується, визначається вже за принципом бінарної напруженості між сторонньою, домінантною «високою культурою» , узятою в її споконвічному двуєдинстві, і місцевою традицією»

Християнство в період його виникнення та становлення виступило проти обрядової та етнічної відокремленості, його подальший розвиток був неможливий без проникнення в психологію і побут тих народів, які його прийняли. Це вимагало пристосування релігійної обрядовості до етнічних особливостей. До моменту включення Русі в орбіту східнохристиянської цивілізації слов`янство вже пройшло довгий та складний путь соціокультурного розвитку.

Київська Русь IX-XI ст. опинилась в ситуації вибору входження в одну з цивілізаційних систем, що вже склалися в світовому просторі на той період. При цьому кожне з слов`янських племен, що входили до складу Давньоруської держави, мало свою культурну спадщину та систему релігійних уявлень при домінантній ролі місцевих богів. В ситуації, коли навіть язичницькі вірування ще не набули статусу державної релігії, прийняття християнства правлячою верхівкою неминуче породжувало таке явище як дуалізм. За М. М. Нікольским, «. . . двовір’я було тією площиною, у якій відбулося злиття дніпровської релігії з візантійським християнством. У християнських святих і священних реліквіях. . . придніпровець знову знаходив втрачених було спеціальних богів-заступників»

В монографії «Історія світової цивілізації. Філософський аналіз» Павленко Ю. В. зазначає: «У культурі Київської Русі складається своє дуальне поле, утворене взаємодією місцевих, післяязичницьких, і візантійськосхіднохристиянських традицій [що, в свою чергу, складалися з православного і пізньоантичного напластувань]. Таким чином, взаємодія [як у формі відкритої конфронтації, так і взаємопроникнення] християнської та язичницької традиций значною мірою впливає на всю соціокультурну історію Київської Русі. Однак в процесі багатовікового співіснування християнство за візантійським обрядом так і не змогло утвердитися на землях східних слов’ян в своєму ортодоксальному вигляді. «До монгольського завоювання язичеська свідомість повністю переважала в селянських масах, що сприйняли нове віровчення цілком традиціоналістськи і перетворили його поступово в сумнозвісне російське «обрядоверие » .

Але в християнському віровченні існували важливі мотиви, які істотно полегшили процес його розповсюдження. Християнські поховальні обряди з вченням про безсмертя душі та воскресіння були відображенням давнього культу померлих і розвиненого в усіх європейських народів культу предків. Як приклад симбіозу цих вірувань можна пригадати деякі українські звичаї, що існують і сьогодні. Так, на різдвяні свята для предків, що прийдуть в гості з того світу до живих, українці залишали кутю на столі на ніч; для душ предків навіть значили ложку, перев’язуючи її жовтою стрічкою. В західних регіонах України у ніч напередодні свят св. Меланії та св. Василя не спали на печі, вважаючи, що в цю ніч на ній танцюють Василь та Маланка - давній пережиток, пов’язаний з родинним вогнищем та культом предків.

У дохристиянські часи всі європейські народи святкували день весняного рівнодення; ритуали цього свята християнство пристосувало до Великодня. Давні словяни вірили, що згідно з повір’ям, в «чистий четвер» покійники повертаються на землю і приходять до своїх родичів. До ХІХ ст. на Київщині та Лівобережжі «чистий четвер» називали «Навський Великдень» [від давньоруського «навь» - покійник]. І сьогоднішній звичай прибирати в цей день на кладовищі вірогідно, є відгоміном язичницького Навиного дня.

Як вважає М. М. Нікольський, християнство наділило новою формою давню язичницьку магію, але не змогло змінити її сутності. В деяких предметах християнської віри та культу чаклунство знайшло для себе нові знаряддя. «. . . Тодішнє суспільство вважало найбільш важливими священнодійствами ті дрібні чини обрядів, таїнств і молебнів, практична ціль яких була зрозуміла без далеких пояснень. Священик цінувався саме як професійний вершитель цих магічних актів» . Особливе значення з практичної точки зору, за М. М. Нікольським, мали освячення будинків, худоби і людей, хрещення дітей, тобто зовнішні прояви релігійних вірувань, дії, що мали силу відганяти дрібних бісів. Перевага віддавалася також молебням за здоров'я хворих і хресним ходам під час посухи, хвороб і т. д. Частиною тогочасної обрядовості були також амулети і фетиші. Християнство й у цій сфері не стільки боролося зі старими віруваннями, скільки надавало їм своєрідного забарвлення. Стародавні заклинання прийняли форму звернень до святих, амулети поступилися місцем ладанкам; християнське богослужіння перейнялося рисами давньої язичницької обрядовості.

Враховуючи аграрний характер господарства середньовічної Європи і живучість язичницьких землеробських культів, християнська церква змушена була виставити в противагу колишнім богам своїх християнських святих. Засвоюючи елементи православного віровчення та християнські обряди, народні маси пристосовували їх до реальних потреб свого господарства та повсякденного побутового вжитку. Яскравим свідченням цього є існування двох систем та обрядів, об'єднаних в річному календарному циклі, — суто церковна і народна.

Перша формувалася на основі церковних канонів та «житій святих» , народний же календар мав аграрно-виробничий зміст, що засвідчують назви місяців року. Всі вони безпосередньо пов'язані з річним колом трудових процесів селянина, з природними явищами, важливими для сільськогосподарського виробництва. До XX ст. канвою землеробського календаря українців служили православні святці — список християнських свят, розподілений по днях і місяцях року. Сільськогосподарське осмислення святців призводило до створення «побутових святців» , які хоча й мали із церковними спільні дати і назви, але виконували не релігійну, а виробничо-побутову функцію. Православні святці замінили календар дохристиянських свят, частково витіснивши або трансформувавши давні язичницькі вірування і обряди східних слов'ян.

З метою прискорення процесу християнізації східних слов'ян, православні священики визнали реальність існування деяких слов'янських богів і святість традиційних місць і термінів старого культу, будуючи храми на місці колишніх капищ і призначаючи християнські свята приблизно в ті ж дні, до яких пристосовувалися раніше свята язичницькі. Святі Ілля, Єгорій і Микола перетворилися на покровителів землеробства. Серед них перше місце зайняв св. Микола, що замінив собою колишнього «житнього діда» , уособлення доброго врожаю та довголіття; його зображення у вигляді статуй та ікон ставилися на полях до кінця ХІХ ст. Образ св. Іллі міфологія та усна народна творчість поєднує з образом язичницького володаря грому Перуна та колишнім божеством жнив, можливо тому, що свято св. Іллі збігається з цим видом сільськогосподарських робіт.

Таким чином, християнська обрядовість принесла нові елементи в старі землеробські культи, але майже не змінила їхньої сутності. Цікаво простежити це на прикладі деяких християнських свят і пов'язаних з ними традицій.

Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде» , «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави» , «Як на Введення вода, то буде в мисці молоко» . Характерним звичаєм цього свята був прихід першоговідвідувача — «полазника» . В основі його лежить язичницька віра людей у щасливу або нещасливу прикмету. Якщо першим у хату заходив молодий, гарний чоловік, а до того ж ще й з грішми—добра ознака: увесь рік в оселі будуть усі здорові й будуть «вестися» гроші. Якщо ж до хати зайде немічний, старий і бідний чоловік — це погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться.

Серед українського селянства був до початку XX ст. поширений кодекс побутових правил, пов'язаних із цим святом, що яскраво відображував поєднання моральноетичних норм як християнства, так і язичництва по відношенню до природи та суспільства: «Від Введення до Благовіщення копати лопатою землю не можна, бо земля спочиває» , «Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята, накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу» .

В Україні ставлення до цієї святої та її свята було довірливим та суто практичним. Цей день називали святом дівочої долі, і жіноцтво просило св. Катерину про щасливий шлюб та злагоду в сім’ї. В багатьох регіонах України в цей день дівчата зрізали вишневі гілки та ставили їх у воду в хаті. Існувало повір’я: якщо гілки розквітнуть до Різдва або Нового року, то всі члени сім’ї будуть здорові, а дівчина вийде заміж. Ставили в воду гілочки по кількості членів сім’ї, позначаючи їх кольоровими нитками: чия гілка розквітне, той довго житиме. . . Рослини, що розквітали в найбільш суворий зимовий час, символізували в народному світогляді майбутнє відродження природи. Тому їм приписувалася особлива магічна сила, пов’язана з долею людей. Антагоністичні стосунки язичництва з офіційною релігією відбилися у повір’ї оберігати ці вишневі гілки від погляду священика – інакше гілочка всохне, або священик сваритиме за тяжкий гріх

Отже Для народів середньовічної Європи дуалізм був не просто загальною тенденцією, а необхідною умовою історичного розвитку і фактором культурного самозбереження. А. Я. Гуревич констатує : «Язичництво» , з яким церкві приходилося мати справу протягом усього Середньовіччя, ніяк не було позбавлено ґрунту і продовжувало жити зовсім не в силу однієї інерції. За культом як таким була прихована певна система уявлень і навичок мислення, відносно незалежна від віри в те чи інше божество, і знищення святилищ, заміна язичеських свят церковними самі по собі ще не вели до відмови населення від традиційних поглядів на світ і сили, що правили ним.

Для народів середньовічної Європи дуалізм був не просто загальною тенденцією, а необхідною умовою історичного розвитку і фактором культурного самозбереження. А. Я. Гуревич констатує : «Язичництво» , з яким церкві приходилося мати справу протягом усього Середньовіччя, ніяк не було позбавлено ґрунту і продовжувало жити зовсім не в силу однієї інерції. За культом як таким була прихована певна система уявлень і навичок мислення, відносно незалежна від віри в те чи інше божество, і знищення святилищ, заміна язичеських свят церковними самі по собі ще не вели до відмови населення від традиційних поглядів на світ і сили, що правили ним.

Таким чином, церква, поза сумнівом, справляючи формуючий вплив на життя і світосприймання віруючих, разом з тим засвоює певні елементи народної традиції. Візантійський варіант християнства змушений був асимілювати елементи обрядово – звичаєвої сфери культури східних слов’ян дохристиянської доби. З іншого боку, і дохристиянська обрядовість східних слов’ян запозичила від християнства дуже багато рис та елементів, щоб зберегтися в умовах співіснування з православ’ям. Засвоюючи елементи християнського віровчення та культу, більша частина населення східнослов’янських земель пристосувала їх до практичних потреб. Протягом віків дохристиянська обрядовість набувала нового змісту та соціального значення і в переосмисленому вигляді включалася в християнський культ, водночас залишаючись засобом збереження історичної пам’яті народу

Дякую за увагу; )