Я буду художником Художній дивосвіт Катерини Білокур Валентина

Я буду художником Художній дивосвіт Катерини Білокур Валентина Хмеленок, Городнянська ЗОШ І-ІІІ ст. № 2

Мета: Познайомити учнів з життєвим і творчим шляхом Катерини Білокур, привернути увагу учнів до чарівного світу квітучої краси Катерини Білокур, мистецтва музики, пензля, художнього слова. Познайомити з епістолярною спадщиною художниці, залучити дітей до цього жанру. Виховувати любов до рідної природи, зокрема до квітів, пишатися тим, що ми є земляками великої художниці.

«Якби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї весь світ» . Пабло Пікассо

Ім’я Катерини Білокур, яка уславила Батьківщину своїми живописними полотнами, наповнивши їх духмяним цвітом рідної землі, — назавжди увійшло до історії українського народного мистецтва.

Малювала Катерина Білокур переважно квіти, вчилася їх компонувати, поєднувати. «Квіти, як і люди, – казала К. Білокур – живі, мають душу!» Тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячи біля стеблини чи куща, бо вважала, що зірвана квітка – вже не квітка.

«А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що слів не знайду, аби висловити ті почуття любові до них — моєї великої любові» К. Білокур

Українські поети, письменники зверталися до образу Катерини Білокур. Але змалювати образ видатного митця в усій його повноті надзвичайно складно. Однак поетесі Ірині Жиленко в поетичній оповіді «Цар-Колос» пощастило створити живий колоритний образ великої художниці й прекрасної людини, яка все своє життя присвятила служінню мистецтву й рідному народові.

Ірина Володимирівна Жиленко З поеми «Цар-Колос» — Скажіть, Катерина Василівна, а чому ви малюєте лише квіти? — Тому що вони хочуть. Сняться, ходять по п’ятах. Нікуди від них не дінешся. — Скажіть, Катерина Василівна, а чому ви завжди в чорному та в чорному? І автопортрети ваші чорні? Для квітів ви не шкодуєте фарб. — Земля теж чорна, донька, а народжує барвисті квіти.

— А яке ваше найзаповітніше бажання? — Щоб за цим ось днем вечір настав, а потім ніч, а потім знову — мирний, тихий день. І щоб так було вічно. . .

У 2006 році було започатковано щорічний Всеукраїнський конкурс листа „Квіти – мої діти” та фестиваль моновистав за листами К. В. Білокур "Я буду художником". До участі у фестивалі запрошуються професійні і аматорські творчі колективи, студенти вищих та середніх навчальних закладів, школярі старших класів. У цьому конкурсі брала участь і я. І двічі була його переможцем.

Як переможець конкурсу «Квіти — мої діти» імені Катерини Білокур, я була запрошена адміністрацією Національного музею декоративноприкладного мистецтва, який розмістився на території Києво. Печерської Лаври, на святкування 110 -ї річниці дня її народження.

Чудовий вечір у найбільшому залі музею за участю відомих письменників, художників, поїздка до Богданівки в Меморіальний музей художниці, подорож до Яготинської картинної галереї — усе це справило на мене незабутнє враження.

На могилі великої майстрині я читала свої вірші. Невмирущі Пам’яті Катерини Білокур Я живу. Бо я вірю в Талант, Що з небес був нам посланий Богом. І в картини я входжу, як в храм, — Йду до Вас, моя доле-небого! Я жива! Від Аїда-царя Врятували мене Ви квітками. Наді мною сіяє зоря, Що Богданівці світить віками.

Припаду до землі. Уклонюсь Цій землі, що пишається цвітом. І сльозою скроплю. Захлинусь Теплотою зимового літа. Божевільна? Всміхнуся: «Авжеж. Я ж з картин упиваюся трунку» . І від нього в мені сто пожеж Пломеніють вогнем поцілунку. І не вмру! Бо назавжди злилась Я душею з єством Катерини. Я зорею її пройнялась, Як її невмирущі картини. 1. 12. 2010

Ми залишали Яготинську галерею. Нас, як і в Богданівці, проводжала скульптура художниці. Зроблена в повний свій зріст, босонога Катерина стояла, замріяно вдивляючись в небо, тримаючи в руках палітру та пензлі, не відчуваючи грудневого морозу.

Усі полотна художниці – це гімн рідній природі, співочій душі українського народу і, звичайно, улюбленим квітам. Це світло краси, що своїм яскравим промінням осяяло тяжкі селянські будні.

Про Катерину Білокур (1900 -1961) пишуться монографії, видаються альбоми, присвячені її творчості. На території Києво-Печерської Лаври діє широко відомий музей з її творами. Також її полотна можна побачити в музеї міста Яготина. У Державному музеї мистецтв України в Києві є великий зал Катерини Білокур.

Поставлено три пам’ятники художниці, у Києві її ім’ям названа вулиця. Композитор Леся Дичко в 1983 р. створила балет «Катерина Білокур» , було поставлено однойменна телевистава (1980), документальний фільм «Чарівний світ Білокур» (1986) і художній двосерійний фільм «Буйна» (1989).

А починала вона, самородок з бідної селянської родини, яка дізналась про малювання з книг, малювати вугіллям на шматку домашнього полотна. Ніде не вчилася. З-за бідності і відсутності атестата про закінчення школи не змогла вступити в мистецький навчальний заклад. Вдень працювала в полі і на городі, а ввечері, впоравшись по господарству, допізна малювала.

Їй довелося самій виготовляти пензля з ворсу, а фарби — з калини, буряка, цибулі, бузини і трав. Іноді вдавалося діставати і олійні фарби. Вона малювала переважно квіти, іноді також портрети.

Молодою дівчиною Катерина відправилася в Канів, де молилася біля могили Кобзаря: «Тарасе Григоровичу, батечку, голубчику, соколику, ви самі це гарно знаєте, теж колись по світу блукали та людей шукали, хоч ви мертвий, допоможіть мені стати художником!»

Завдяки працівникам Полтавського будинку народної творчості в 1940 р. твори Білокур були виставлені спочатку у Полтаві, а потім у Києві. В 1941 р. з великим успіхом пройшла в Полтаві і її персональна виставка. На жаль, більшість творів Катерини Білокур періоду Великої Вітчизняної війни втрачено. Художниця жила на окупованій території. . .

В 1949 р. вона отримала професійний соціальний статус: була прийнята в Спілку художників України, в 1951 р. — нагороджена орденом Знак Пошани і удостоєна звання Заслуженого діяча мистецтв України, а в 1956 р. — народної художниці України. Саме 1950 -і роки, як вважають мистецтвознавці, стали для Білокур найбільш плідними.

Три картини Білокур — «Цар-Колос» , «Берізка» і «Колгоспне поле» — були представлені в експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі 1954 року.

Тут їх побачив Пабло Пікассо, який знаходився тоді вже в зеніті слави. Після перегляду виставки він сказав: «Якби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї весь світ» .

Все життя, з 1900 по 1961 рік, Катерина Білокур так і прожила в маленькому будиночку в рідному селі Богданівка. Вона жила в середовищі, де вважалося, що жінка не має права і подумати про щось, окрім підсобного господарства, городу. . .

Її не розуміли навколишні, вона позбулася всіх своїх наречених. «Навіщо чортів малюєш? Хіба в селах є художники? Немає. А ти щось таке надумала, так ти з глузду з’їхала! Та з тебе буде вся Україна сміятись. . . »

Боляче думати, наскільки не приймало її душевних прагнень навколишнє середовище, якщо навіть мати сказала Катерині у серцях: «Піди кудись геть, щоб очі мої тобі не бачили!» Дочка пішла топитися, і мати, злякавшись своїх слів, покаялася і заридала.

У Богданівці час зупинився. Стоїть і хата Катерини Білокур. Все виглядає майже так само, як сто дванадцять років тому. У 1977 році тут було відкрито музей. Інтер’єр хати має такий же вигляд, як за життя художниці — скромні меблі, вишиті господинею рушники. Тільки тепер біля порогу гостей зустрічає не сама господиня, а гранітний камінь з написом: «Вклонімося землі, де жила і працювала Катерина Білокур» .

Весь облік, сама доля Катерини Білокур справляють грандіозне враження. Листи її неймовірної сили і пронизливості вже видані окремою книгою.

Названа М. Кагарлицьким “українським поетом у прозі”, К. Білокур мала непересічний дар слова. У листах, написаних до різних адресатів, перлинами народної мудрості звучать її думки про життя, людей і улюблену справу. Її листи – поетична оповідь про нелегкий шлях становлення художниці, про її мрії, сподівання і почуття.