Вступ Рекомендована література 1 Балаболкин М И

Вступ

Рекомендована література 1. Балаболкин М. И. Эндокринология / М. И. Балаболкин – М. : Универсум паблишинг, 1998. – 881 с. 2. Ендокринологія. підручник / За ред. А. С. Єфімова – К. : Вища школа, 2004. – 494 с. 3. Розен В. Б. Основы эндокринологии / В. Б. Розен – М. : Изд-во МГУ, 1994. – 384 с. 4. Теппермен Дж. Физиология обмена веществ в эндокринной системе / Дж. Теппермен, Х. Теппермен – М. : Мир, 1989. – 320 с.

Основні питання лекції 1. Історія розвитку ендокринології 2. Взаємодія нервової, імунної та ендокринної систем. 3. Функції ендокринної системи. 5. Класифікація та загальна характеристика гормонів 6. Характерні властивості гормонів А. Синтез, секреція і транспорт гормонів Б. Метаболізм й елімінація гормонів 7. Регуляція ендокринних функцій 8. Етіологія й загальні механізми розвитку ендокринної патології

ü Фундаментальним дослідженням надниркових залоз було присвячено докторську дисертацію першого завідувача кафедри загальної патології медичного факультету Київського університету св. Володимира професора Н. А. Хржонщевського на тему «Про будову надниркових залоз» (1859). ü У 1869 р. засновник кафедри гістології медичного факультету Київського університету св. Володимира П. І. Перемежко зробив детальний опис клітин гіпофіза, а також виявив, що колоїд фолікулів щитоподібної залози є продуктом її життєдіяльності. ü Значну роль у становленні ендокринології відіграли роботи А. В. Репрєва і Ч. Броуна-Секара. ü У 1891 р. Г. Габричевський виявив високий рівень глікогену в лейкоцитах при цукровому діабеті ü У 1923 р. в Харківському органотерапевтичному інституті отримано вітчизняний інсулін у лабораторії професора П. А. Єйнгорна. У 30 -ті – 40 -ві роки розпочав свій науковий шлях майбутній академік В. П. Комісаренко.

ü На Львівщині патогенезом ендемічного зоба займалися терапевти – професор Т. Т. Глухенький ( «Зобна хвороба» , 1956) і М. М. Лотович ( «Гіпертиреози та їх лікування» , 1948); хірурги – професори Г. Г. Караванов, І. М. Грабченко, А. І. Гнатишак. ü Новим етапом у розвитку ендокринології в Україні стало створення в 1965 р. Київського науково-дослідного інституту ендокринології та обміну речовин. Директором було призначено широко відомого наукового та громадського діяча, академіка В. П. Комісаренка. ü Основний науковий інтерес був зосереджений на проблемі механізму дії гормонів, що вивчався на клітинному, субклітинному та молекулярному рівнях. У лабораторії патофізіології вперше в державі розроблено спосіб вирощування культури клітин ендокринних залоз та після лабораторної апробації розпочато лікування різних станів і захворювань, пов’язаних із недостатністю функції залоз внутрішньої секреції шляхом трансплантації. ü На кафедрі ендокринології Вінницького державного медичного університету ім. М. І. Пирогова під багаторічним керівництвом професора Б. О. Зелінського вивчають стан серцево-судинної системи при цукровому діабеті, хворобу Аддісона.

ü У Буковинській державній медичній академії під керівництвом професора В. П. Пішака вивчається фізіологія та патологія шишкоподібної залози. ü Проблему цукрового діабету активно досліджують на кафедрі факультетської терапії і ендокринології Дніпропетровської державної медичної академії. ü Співробітники кафедри ендокринології та клінічної фармакології Львівського державного медичного університету ім. Данила Галицького (завідувач – професор О. О. Сергієнко) досліджують патогенез і розробляють методи діагностики ускладнень цукрового діабету. Засновником кафедри та її завідувачем протягом 20 років був професор Я. І. Томашевський. ü Докторську дисертацію з хірургії надниркових залоз захистив в університеті академік АМН України М. П. Павловський (1970), ü Особливості терапії цукрового діабету вивчають в Одеському (професор Є. О. Грузіна та ін. ) та Донецькому (доцент А. І. Дегонський) медичних університетах. ü Проблемою цукрового діабету успішно займаються на кафедрі біохімії Львівського національного університету (завідувач професор Сибірна Н. О. )

Основні питання лекції 1. Історія розвитку ендокринології 2. Взаємодія нервової, імунної та ендокринної систем. 3. Функції ендокринної системи. 5. Класифікація та загальна характеристика гормонів 6. Характерні властивості гормонів А. Синтез, секреція і транспорт гормонів Б. Метаболізм й елімінація гормонів 7. Регуляція ендокринних функцій 8. Етіологія й загальні механізми розвитку ендокринної патології

ü В гіпоталамічній ділянці мозку нервові клітини, зберігаючи організацію і функції нейрона (здатність генерувати і поширювати нервові імпульси), демонструють властивості, які притаманні ендокринним клітинам, тобто здатність секретувати пептидні гормони. Останні одержали назву нейрогормони, або нейропептиди. ü Ствердження подібних поглядів призвело до розвитку нової для свого часу галузі знань – нейроендокрінології. ü Сучасні дослідники, віддаючи належне широкому спектру функціональної активності нейропептидів як біорегуляторів, схиляються до того, що ці сполуки здатні виконувати роль нейромодулятора в процесі транссинаптичної передачі, тобто стимулювати або гальмувати нервову передачу, реалізовану за допомогою традиційних нейротрансміттерів. З цих позицій виявилося можливим пояснити деякі форми патології центральної нервової системи, зокрема окремі синдроми параноїдной форми шизофренії.

ü Нейроендокринні клітини мозку та клітини імунної системи функціонують в тісній кооперації та проявляють ознаки подібності у своїй організації. Імунні функції стали розглядати як певну складову нейроендокринної активності, а сама по собі імунна відповідь, як з’ясувалося, неможлива без взаємодії нервової та ендокринної систем. Настільки тісні взаємозв’язки основних регулюючих систем стали підставою до виділення на рубежі XXI століть інтегральної медикобіологічної дисципліни нейронімуноендокринології, предметом вивчення якої є взаємодії нервової, ендокринної та імунної функцій мозку. ü Беручи участь у регуляції гомеостазу з допомогою специфічних імунних механізмів, імунні клітини виявилися здатними експресувати рецептори до багатьох сигнальних молекул, які опосередковують вплив нейроендокринної системи, а також синтезувати деякі еволюційно прадавні (консервативні) пептиди. ü У межах такої мережі клітини взаємопов’язані і функціонують за принципом зворотного зв’язку, коли пусковим сигналом служить адекватний подразник, а кінцева відповідь спрямована на забезпечення корисного результату. Різниця полягає в тому, що в нервовій системі клітини жорстко фіксовані в просторі, тоді як в імунній вони безперервно переміщуються і лише короткочасно взаємодіють одна з одною.

Приклади тісних взаємодій нейроендокринної та імунної систем ü Відомо, що з віком знижуються реакції імунного захисту і паралельно знижується активність гормону росту. ü Подібним чином при фізіологічних станах, що супроводжуються пригніченням імунної системи, наприклад при вагітності, знижується секреція пролактину, окситоцину і підвищується секреція статевих стероїдів – естрогенів, прогестерону. Після пологів, коли знижується секреція стероїдних гормонів і знову активується імунна система, підвищується секреція пролактину і окситоцину. ü Зниження функції імунної захисту з віком йде паралельно з підвищенням секреції АКТГ. ü В реакціях стресу (мікробні фактори, температурні чи больові агенти і т. д. ) активується нейроендокринна система гіпоталамус-гіпофізкора надниркових залоз: в паравентрикулярному ядрі гіпоталамуса підвищується секреція кортикотропін-рилізинг-гормону, або кортиколіберину, як наслідок цього в передній долі гіпофізу активується секреція АКТГ, що призводить до підвищення секреції глюкокортикоїдів у корі надниркових залоз.

Яскравим прикладом нейроімуноендокринних взаємодій є розвиток цукрового діабету. ü Стресові реакції супроводжуються появою бактеріальних білків теплового шоку, які є чужорідними для організму, тому що вони не презентуються Т-лімфоцитами, які розвиваються у тимусі в період становлення набутого імунітету. Коли вони зв’язуються з антигенами головного комплексу гістосумісності (HLA другого класу на поверхні макрофагів і інсулінсекретуючих β-клітин), вони розпізнаються рецепторами Т-лімфоцитів та ініціюють аутоімунну відповідь, спрямовану до знищення β-клітин панкреатичних острівців.

Основні питання лекції 1. Історія розвитку ендокринології 2. Взаємодія нервової, імунної та ендокринної систем. 3. Функції ендокринної системи. 5. Класифікація та загальна характеристика гормонів 6. Характерні властивості гормонів А. Синтез, секреція і транспорт гормонів Б. Метаболізм й елімінація гормонів 7. Регуляція ендокринних функцій 8. Етіологія й загальні механізми розвитку ендокринної патології

Класифікація гормонів: 1. Білково-пептидні гормони – це прості білки, глікопротеїни і пептиди. До них відносять гіпоталамо-гіпофізарні гормони, гормони прищитоподібних залоз, острівцевої частини підшлункової залози, гастроінтестинальні гормони, нейропептиди, тканинні регулятори. 2. Гормони – похідні амінокислот – катехоламіни, нейромедіатори з властивостями гістогормонів (серотонін, дофамін, гістамін), гормон епіфіза – мелатонін. 3. Гормони стероїдної природи – глюко-та мінералокортикоїди кори наднирників, чоловічі та жіночі статеві гормони, похідні вітаміну D. 4. Біорегулятори – похідні арахідонової кислоти (ейкозаноїди): простагландини, простацикліни, тромбоксани, лейкотрієни

Усі клітини у відповідності до впливу гормону поділяють на: Гормон чутливі Гормон залежні ü До гормон залежних структур відносяться, наприклад, периферійні ендокринні залози, які відповідають на дію тропних гормонів гіпофіза. ü До гормон чутливих відносять, наприклад, клітини, які реагують на дію інсуліну, який регулює обмін вуглеводів, ліпідів та амінокислот.

ü Для стероїдних і тироїдних гормонів характерно утворення гормон-рецепторного комплексу, що контролює транскрипцію і стабільність м. РНК. ü При зв’язуванні катехоламінів з рецепторами відбувається синтез цитоплазматичних вторинних посередників, або виникає зміна мембранного потенціалу. ü Зв’язування білково-пептидних гормонів з рецептором супроводжується утворенням вторинних посередників або активацією протеїнкіназ.

Гормони розрізняються за локалізацією рецепторів ü Рецептори стероїдних гормонів є цитоплазматичними або ядерними. ü Тиреоїдних гормонів – ядерні. ü Білково-пептидних гормонів і катехол-амінів – мембранні.

• • Час зберігання синтезованих гормонів: катехоламіни – кілька днів білково-пептидні – один день тиреоїдні – кілька тижнів стероїдні – незначний. Час півжиття в плазмі крові • катехоламінів – секунди • білково-пептидних – хвилини • стероїдних – години • тиреоїдних – дні Тривалість дії • стероїдних – години-дні • тиреоїдних – дні • білково-пептидних – хвилини-години • катехоламінів – секунди

Основні питання лекції 1. Історія розвитку ендокринології 2. Взаємодія нервової, імунної та ендокринної систем. 3. Функції ендокринної системи. 5. Класифікація та загальна характеристика гормонів 6. Характерні властивості гормонів А. Синтез, секреція і транспорт гормонів Б. Метаболізм й елімінація гормонів 7. Регуляція ендокринних функцій 8. Етіологія й загальні механізми розвитку ендокринної патології

Синтез стероїдних гормонів відбувається шляхом послідовної модифікації молекули холестерину – відщеплення бічного ланцюга, приєднання гідроксильних чи оксогруп, переміщення подвійних зв’язків тощо. Кожна із цих стадій біосинтезу каталізується певними ферментами (десмолаза, гідроксилази, дегідрогенази, ізомерази, ароматаза) за участі окиснених і відновлених форм НАД і НАДФ. Перша стадія – утворення прегненолону – здійснюється у мітохондріях, усі наступні – у мікросомній фракції, переважно в ендоплазматичній сітці.

Синтез білкових і пептидних гормонів, як правило, відбувається за загальними схемами транскрипції генетичної інформації та наступної трансляції Першим продуктом такого синтезу є препрогормон – амінокислотний ланцюг, який крім власне гормону містить сигнальний і з’єднувальний пептиди. Послідовне ферментативне відокремлення цих «зайвих» пептидних ланок і зміни просторової конфігурації (процесинг) відбуваються у цистернах ендоплазматичної сітки і зумовлюють утворення спочатку прогормону, а потім гормону. Завершальним етапом є «пакування» гормону в секреторні гранули в комплексі Гольджі, звідки він секретується у кров. Разом із гормонами у кров можуть надходити прогормони та зазначені вище пептиди.

Основні питання лекції 1. Історія розвитку ендокринології 2. Взаємодія нервової, імунної та ендокринної систем. 3. Функції ендокринної системи. 5. Класифікація та загальна характеристика гормонів 6. Характерні властивості гормонів А. Синтез, секреція і транспорт гормонів Б. Метаболізм й елімінація гормонів 7. Регуляція ендокринних функцій 8. Етіологія й загальні механізми розвитку ендокринної патології

Метаболізм й елімінація гормонів Залежно від інтенсивності метаболізму гормонів і швидкості елімінації час їх перебування у крові може бути дуже коротким або досить тривалим. Наприклад, уже через 10 -15 хв після надходження у крові виявляють лише половину первинної кількості гонадоліберину, тоді як для тироксину цей час становить близько чотирьох діб. Метаболічна деградація гормонів відбувається у печінці, нирках, кишках та інших органах і тканинах завдяки діяльності численних ферментів – протеаз, гідроксилаз, дезаміназ тощо.

Основні питання лекції 1. Історія розвитку ендокринології 2. Взаємодія нервової, імунної та ендокринної систем. 3. Функції ендокринної системи. 5. Класифікація та загальна характеристика гормонів 6. Характерні властивості гормонів А. Синтез, секреція і транспорт гормонів Б. Метаболізм й елімінація гормонів 7. Регуляція ендокринних функцій 8. Етіологія й загальні механізми розвитку ендокринної патології

Відомі такі типи регуляції діяльності ендокринних клітин і залоз: 1) Нервова регуляція може бути прямою і непрямою. Пряма нервова регуляція забезпечує секрецію гіпоталамічних рилізинг-гормонів, катехоламінів мозкової речовини НЗ, мелатоніну, що продукується ЩЗ. У ній задіяні норадреналін, дофамін, серотонін, інші нейромедіатори. Під непрямою нервовою регуляцією розуміють вплив на кровообіг в ендокринній залозі, внаслідок чого змінюється гормональна секреція. 2) Ендокринна регуляція полягає у прямому (безпосередньому) впливі одних гормонів на синтез і секрецію інших. Тропні гормони гіпофіза надходять із кров’ю до ЩЗ, кіркової речовини НЗ, статевих залоз (СЗ) і стимулюють їхню діяльність. Інсулін пригнічує секрецію глюкагону із близько розміщених α-ендокриноцитів панкреатичних острівців (паракринна регуляція). 3) Невроендокринна регуляція є специфічним і найскладнішим типом регуляції, яка інтегрує нервові та гормональні сигнали й забезпечує динамічний гормональний гомеостаз за принципом зворотних зв’язків, Таким чином, гормональна рівновага підтримується шляхом саморегуляції. Якщо активність залежної від гіпофіза ендокринної залози стає надмірною, її гормони гальмують секрецію відповідного гіпофізарного гормону. Навпаки, ослаблення діяльності «периферичної» залози призводить до протилежних змін. Унаслідок цього вміст гормонів у крові підтримується на нормальному рівні. 4) Метаболічна регуляція належить до гуморального неендокринного типу. Ендокриноцити безпосередньо реагують на вміст у крові й міжклітинному середовищі метаболітів або на зрушення пов’язаних з ними фізіологічних параметрів зміною синтезу і секреції гормонів. Глюкоза і вільні жирні кислоти виконують функцію стимуляторів секреції інсуліну бета-ендокриноцитами панкреатичних острівців.

Крім регуляції діяльності ендокринних залоз існують додаткові механізми регуляції ендокринної функції. До них, зокрема, належать: а) гормональна регуляція утворення в печінці гормонзв’язувальних білків плазми крові. Естрогени й тироксин стимулюють утворення тестостерон-естрадіолзв’язувального глобуліну, андрогени пригнічують його. б) регуляція синтезу транспортних білків також є важливою для створення у крові оптимальних концентрацій інших гормонів – інсуліну, тироксину, соматотропіну та інших. . Гормони здатні істотно впливати на метаболізм як власний, так й інших гормонів, що позначається на утворенні активних метаболітів, тривалості перебування гормонів в організмі, концентрації їх у крові та лімфі. в) Найчастіше гормони знижують інтенсивність утворення тих рецепторів, які опосередковують їхню дію. Наприклад, тривала гіперінсулінемія призводить до зменшення кількості рецепторів інсуліну в тканинах. Проте відомі й протилежні приклади, коли гормон стимулює синтез власних рецепторів. Зокрема, це стосується впливу андрогенів на кількість їхніх рецепторів у передміхуровій залозі.

Основні питання лекції 1. Історія розвитку ендокринології 2. Взаємодія нервової, імунної та ендокринної систем. 3. Функції ендокринної системи. 5. Класифікація та загальна характеристика гормонів 6. Характерні властивості гормонів А. Синтез, секреція і транспорт гормонів Б. Метаболізм й елімінація гормонів 7. Регуляція ендокринних функцій 8. Етіологія й загальні механізми розвитку ендокринної патології

Ендокринна патологія виникає внаслідок органічних ушкоджень чи функціональних порушень на будь-якому рівні ендокринної системи, її причинами можуть бути: ü хромосомні аномалії, ü мутації генів, ü Бактеріальні, ü вірусні інфекції, ü інтоксикації, ü іонізуюче опромінення, ü різні види стресу, Дифузний токсичний зоб IV ступеня: а — вигляд зпереду; б — вигляд збоку ü пухлини, ü крововиливи, ü ендогенні чинники, ü надлишок чи нестача аліментарних чинників тощо.

За патогенезом і клінічними проявами розрізняють ендокринну гіпо-, гіпер- і дис-функцію. Остання зумовлена надходженням у кров аномальних форм гормонів (зокрема, тропних гормонів гіпофіза) або різноспрямованими зрушеннями утворення гормонів у залозі. Наприклад, у разі природженої гіперплазії унаслідок дефіциту деяких ферментів стероїдогенезу продукція глюкокортикоїдів зменшується, а андрогенів – зростає. ü Якщо патологічний процес починається із залози внутрішньої секреції і призводить до порушення її секреторної діяльності, цю ендокринну патологію називають первинною. За таким принципом виникають інсулінозалежний цукровий діабет (ЦД-1); гіпофізарна карликовість, акромегалія тощо. ü Ендокринні розлади можуть мати вторинне походження внаслідок неадекватної гіпофізарної регуляції, що призводить до посилення чи ослаблення секреції гормонів. Наслідки такої вторинної патології залежать від того, чи є гіпофізарна патологія частковою або генералізованою. Наприклад, парціальний гіпогонадотропний гіпогонадизм, хвороба Іценка. Кушинга. ü Порушення секреції гіпофізарних гормонів часто спричинюється розладами гіпоталамічної регуляції чи психоемоційними впливами, які реалізуються через невроендокринну систему. Таку ендокринну патологію називають третинною.