Вагомим спадком Київської Русі є формування слов янських народів

Вагомим спадком Київської Русі є формування слов’янських народів – українців, росіян, білорусів як таких, що пов’язують свої коріння з етнополітичними процесами давньоруської державності.

Актуальність проблеми полягає в тому, що її вирішення є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурноісторичної спадщини.

Складність проблеми – не стільки в обмеженісті та фрагментарністі джерел по Київській Русі, а й в політичній кон’юнктурі, в політико-ідеологічному впливові щодо історії народів в попередні періоди.

В радянській історіографії 1930 -1980 -х рр. загальноприйнятою вважалась концепція зародження і розвитку трьох близьких слов’янських народів з єдиної древньоруської народності.

Була ідеологічно вмотивованою з урахуванням ствердженої на державному рівні політики на зближення народів в межах єдиної соціалістичної спільноти.

На науковому рівні заслуговувала на критику: по-перше, не враховувала поліетнічність та поліцентризм суспільства Київської Русі ; по-друге, – обмежувала період формування єдиної народності надзвичайно коротким для етнополітичних процесів терміном – від утворення (кінець ІХ ст. ) до початку феодальної роздробленості Київської Русі (др. пол. ХІ ст. ).

Більш обґрунтованою вважається поширена в наукових колах концепція незалежного розвитку українців, росіян, білорусів як окремих східнослов’янських народів.

Підтверджують дану концепцію: аналіз окремих чинників, що є передумовами формування народності, складаючи змістовне наповнення терміну «народ» або (грецькою – «етнос» ).

Народ – це історична спільність людей, яка складається на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших.

В межах Київської Русі відбувається формування суспільства трьох відокремлених народностей, а далі й націй: української, російської, білоруської.

Процеси формування даних народностей відбувались поетапно: І етап – це VІ – X ст. , ІІ етап – ХІV ст. , ІІІ етап – XV – XIX ст.

І етап - формування етноплемінних утворень: поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, волиняни, бужани, уличи, тиверци, білі хорвати, руси. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає етнонім «русь (русичи, руські люди)» .

ІІ етап процес поділу держави на окремі етнотериторіальні частини (землі). З розвитком великого феодального землеволодіння та посиленням влади князів навколо Києва, Чернігова, Галича, Володимирана-Клязьмі, Смоленська, Полоцька, Рязані зароджувались етнічні групи.

Така самостійність відбивалася на етнокультурних особливостях населення певної землі як політично-територіальних так і утворення етнічної землі. Цьому сприяли географічні умови: відсутність достатньо міцного і розгалуженого апарату влади та розвинутої інфраструктури.

Довготривалий процес об’єднання східнослов’янських племен в єдину державу, від самого початку зумовлював етнічну регіоналізацію Київської Русі. Держава спочатку охоплювала лише землі племен сучасного українського регіону – полян, деревлян, південних дреговичів та чернігівську частину сіверян.

Це був регіон формування української народності, де містився й політичний, економічний та культурний центр держави – Київ, який ще задовго до утворення Київської Русі виявляв тенденції геополітичного центру по відношенню до інших, менш розвинутих центрів.

З кінця IX ст. Київська Русь стає нестійкою конфедерацію «племінних княжінь» , що демонструювали, за словами дослідника М. Брайчевського, драматичне переплетення доцентрових і відцентрових тенденцій при збереженні особливостей їх політичного, соціально-економічного стану.

Однорідність пам’яток Північно- Західної України волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів (матеріальна і духовна культура, одяг, побутові риси, мова співвідносять з культурою пізнішої України) засвідчують про те, що їх консолідація завершилась у Х ст. , (становлення Київської Русі).

Племена лісової півночі Східної Європи, що становили генетичну основу прабілорусів (дреговичів, кривичів, частково радимичів) і праросіян (ільменських словен, кривичів, частково в’ятичів та переселенців з Південної Русі

Матеріальна культура прабілорусів та праросіян XI-XIII ст. значно відрізнялася від культури праукраїнців. Вони зазнали впливу балтських та фінно-угорських культурних традицій. Праукраїнці відображали у своєму розвиткові наближеність до візантійських центрів цивілізацій.

Це дає підстави (Л. Залізняк) стверджувати, що Київська Русь виникла в ІХ ст. як рання праукраїнська держава, і лише пізніше вона стала типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги з державотворчим і консолідуючим етносом в особі південних русинів, тобто праукраїнців.

Утворення 1199 р. Галицько- Волинського князівства, що, об’єднавшись у подальшому з Київським князівством, заклало підвалини Галицько. Волинської держави – спадкоємниці політичних, економічних, соціальних, культурних традицій Київської Русі.

Полоцька земля, Смоленщина як центр формування білоруської етнічної спільноти. Суздальська і Ростовська землі з центром Володимиром-на-Клязьмі як праросійський регіон.

Конкуренцією Києву була політика Андрія Боголюбського, володимиро-суздальського князя (1156 -1174 рр. ), який намагався остаточно відмежувати Суздальську землю від Києва, підірвати геополітичне значення останнього, утворити окрему церковну митрополію.

А. Боголюбського вважають основоположником майбутньої московської держави, тому його зусилля в протидії Києву можна пов’язувати з формуванням нового державного об’єднання, провідну роль в якому відігравав прасійський етнос.

Зазначене дає змогу не тільки критичного сприйняття концепції єдиної давньоруської народності, а й стверджених в радянській історіографії положень щодо передумов її розмежування на три східнослов’янські гілки із визначенням ролі в цьому процесі феодальної роздробленості.

Радянська історіографія сприймає чинник феодальної роздробленості, а надалі – й монголо-татарської навали в якості провідних щодо виокремлення російського, українського, білоруського народів із окресленням даного процесу на рівні ХІV ст.

Об’єктивний погляд на історію дозволяє зробити принципово нові висновки, щодо етнополітичних процесів у Київській Русі та виявити зв’язок цих процесів з формуванням української, російської та білоруської народності:

v Феодальна роздробленість не передувала процесу виокремлення трьох слов’янських народів, а співпала з ним у часовому просторі, поглиблюючи ті тенденції суспільства, які виявляли себе на попередніх етапах розвитку Київської Русі;

v. Процес формування східнослов’янських народів почав виявляти себе на етапі ХІІХІІІ ст. , і був пов’язаний, новими державними утвореннями, праукраїнського (Галицько. Волинська держава) і праросійського (союз ростовсько -суздальських князівств) етноси;

v. Формування трьох народів на етапі Київської Русі зумовлювалося специфічними рисами давньоруської держави: стала географічна, а надалі – соціально-економічна, та політична відмежованість окремих етнокультурних спільнот;

vІсторія Київської Русі виявляє нерівнозначність впливів етнокультурних спільнот на формування держави, виділяючи особливу роль в цих процесах праукраїнської народності;

Спорідненість традицій Київської Русі і Галицько. Волинського князівства засвідчує про тривалість і безперервність процесу формування української народності від VIII – IX.

v. Перші літописні відомості про Україну (ХІІ ст. ) до активного становлення генетичної основи українського народу в межах Галицько-Волинської державності (ХІІІ – 40 -і рр. ХІV ст. ).

v. Слово «Україна» вперше згадується в літописах 1187 р. як географічне позначення Київського порубіжжя.

v. Цей процес заклав глибинні підвалини українського народу, визначив особливості психології, побуту, культури, які традиційно пов’язуються зі специфічними рисами українців.

vІІІ етап. v. В період бездержавності в XIV-XVI ст. , за несприятливих обставин для збереження національних особливостей, виборювали національні й соціальні права, підтримували умови для формування національної самосвідомості.

v. Остаточне формування українського етносу (ХVI – XVII ст. ) відбувається в умовах загрози фізичного знищення з боку Степу (Кримського ханства як васала Османської імперії), національного гніту польської шляхти та внутрішньої зради еліти – переходу аристократії до католицизму та укладання церковної унії

XIХ ст. в умовах боротьби з імперіями відбувається: остаточне становлення нації, з утвердженням літературної мови - підняття національної історії та культури; формування національної самосвідомості українців.

На кожному історичному етапі питання походження українського народу тлумачилося по-різному – залежно від розвитку науки, ідеологічних позицій, панівної на той час політичної кон’юнктури.

Історики царської Росії, відображаючи імперські тенденції твердили, що державу Русь заснували росіяни, які нібито були найдавнішим слов’янським етносом, а українці і білоруси – відгалуження від росіян.

Російські історики М. Карамзін, М. Погодін та С. Соловйов, вважали Київську Русь першим центром Російської держави, яка пізніше злилася з Володимиро-Суздальським князівством, що згодом центр перемістився до Москви і, нарешті, до Петербурга.

. Дана концепція давньоруської народності, набула надалі, протягом 1930 -х рр. , значення офіційної й в умовах радянського режиму. Розробниками цієї теорії в нових умовах були В. Мавродін, А. Насонов, Б. Рибаков, Л. Черепнін…

. Специфікою радянської моделі єдиної давньоруської народності вважається жорстка прив’язка до соціально-економічних формацій, ігнорування відносної автономності етносу як соціальної системи.

У ХІХ-ХХ ст. розгорілась наукова дискусія. Між українськими істориками (М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович, В. Антонович, П. Житецький, А. Кримський, I. Ягiч, О. Шахматов М. Грушевський) їх підтримали навіть деякими російськими (В. Ключевський, М. Струве).

Цій концепції протистояла офіційна радянська історична наука на чолі з академіком М. Покровським, тому коло опонентів обмежилось українською діаспорою…

Проголошення незалежності України надзвичайно активізувало наукові дослідження в аспекті походження українців.

Ранньослов’янська концепція походження українців як окремого етносу. Її представники вважають, що історію українців як окремого етносу слід починати від середини І тис. н. е. , тобто безпосередньо від розпаду праслов’янської етномовної спільноти (М. Костомаров)

Досліджуючи пам’ятки трипільської, В. Хвойка дійшов висновку, про автохтонність землеробського населення, доводячи ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців

Канадсько-український учений Я. Пастернак наприкінці ХІХ обґрунтовуючи ідею самобутності українців, стверджував про відсутність спільних рис зі слов’янам. Українці безпосередньо зародилися з трипільської культури, еволюціонувавши у скіфів, неврів, антів, а відтак і у спільноту часів Київської Русі.

Арійсько - трипільська концепція, стверджує (Ю. Шилов, С. Плачинда та ін. ), що саме на теренах сучасної України утворилася перша людська цивілізація, а її творцями були українці, які з часом передали здобутки своєї культури більш відсталим

Теорія автохтонності М. Грушевського, обгрунтована ним на початку XX ст. Заперечуючи єдину давньоруську народність, вчений відносив етнічну основу українців до населення, що мешкало ще за доби пізнього палеоліту. Росіяни ж та білоруси, на його думку, мали свою етнічну основу і свою територію формування.

Сучасні вітчизняні вчені, а також представники діаспорної української науки (Л. Залізняк, Г. Півторак, В. Баран, Я. Дашкевич та ін. ) багато в чому підтримують погляди М. Грушевського, розвиваючи, уточнюючи й доповнюючи їх деякими новими положеннями.

Наприкінці XII ст. (на думку Півторака)українська народність, у розумінні її представниками радянської етнологічної школи, в основному сформувалась і мала дві гілки: галицько-волинську, що зберегла за собою традиційну назву Русь, і наддніпрянську, для якої з’являється назва Україна.

. Білоруський етнос формувався, починаючи від VIII-IX ст. на землях, заселених до приходу слов’ян балтськими племенами. Осередком виникнення і розвитку білоруського етносу і національної державності, на думку білоруських істориків, було Полоцьке князівство X-XIII ст.

Російський етносу формувався у стратегічно вигідному регіоні між Середньою Окою і Верхньою Волгою на перехресті великих торговельних шляхів, що заселяли фіно-угорські племена. Слов’яни з’являтися не раніше VIII ст. Багатоетнічний склад населення і своєрідність історичного процесу, який протягом значного часу тривав в

Багатоетнічний склад населення, умови монголотатарського ярма, привело до того, що формування російського етносу розтягнулося більш ніж на три століття (друга половина XII - кінець XV ст. ).

Києво-руська концепція, формування українського етносу на етапі Києвської Русі, пов’язують лише з переддержавною історією (V – VIII cт. ); визнають переплетення культур ранньослов’янського суспільства, невідкидаючи впливу на культуру Київської Русі, поряд з українським, інших, і насамперед російського етносу.

Пізньосередньовічна концепція походження українців, прихильники якої – загальновизнані в українському суспільстві науковці – П. Толочко, М. Котляр твердять, що свій історичний шлях українці почали лише після розпаду давньоруської народності у XIV – XV ст.