В ту мить коли письменник утратить зв язок із

В ту мить, коли письменник утратить зв’язок із реальністю, він припинить бути письменником Г. Гарсіа Маркес

“ Хто хоче зрозуміти поета, повинен побувати в поетовій країні ” Гете

Вулиці Боготи

Гарсіа Маркес — це один з найвідоміших письменників сучасності, найяскравіший представник літератури «магічного реалізму» . Лауреат Нобелівської премії 1982 в області літератури. Він народився 6 березня 1928 року в провінційному колумбійському містечку Аракатака поблизу р. Магдалени

Батько майбутнього письменника був телеграфістом, доброю й чуйною людиною. Серед головних чинників та життєвих обставин, що визначили майбутній світогляд та коло творчих інтересів письменника, він згодом підкреслить благодійний вплив материних батьків, у родині яких він виховувався (його бабуся Транкіліна знала безліч неймовірних історій і була неперевершеною оповідачкою; дідусь Ніколас, полковник у відставці, ветеран громадянської війни 1899— 1903 років — був мужньою і доброзичливою людиною), а також фантастичну атмосферу місцевості, де він жив, історія та побут якої були овіяні численними міфами та легендами.

З 1936 Маркес вчився в інтернаті р. Зікапіра біля Боготи. У 19401942 — в Барранкилье в Єзуїтській школі Сан-Хосе, де писав замітки для шкільної стінгазети. З 1943 продовжував навчання в національному коледжі Зікапіри, захоплювався поезією. У 1947 поступив на юридичний факультет Колумбійського Національного університету в Боготі. У цьому ж році в боготській газеті «El Espectador» ( « постерігач» ) була опублікована його С перша повість Третя відмова (La tercera resignacion), написана Кафки під впливом Кафки; у цьому ж виданні протягом 6 років друкувалися окремі розповіді Маркеса.

У 1955 в Боготі на засоби друзів вийшла повість "Палая листя" (La hojarasca), в якому він вперше заявив про себе як про серйозного прозаїка. «Палой листям» в його рідному містечку називали людей, кочівних у пошуках заробітку і місця під сонцем. Вперше згадується містечко Макондо, де згодом розвертатимуться події, описані в його романах і повістях. В повісті виразно звучить тема самоти — одна з центральних в творчості Маркеса.

Не плач, тому що це пройшло. Посміхнися, тому що це було.

З 1955 знаходився в Європі як кореспондент «El Espectador» , зробив безліч поїздок, займався на режисерських курсах Експериментального кінематографічного центру в Римі. У Парижі дізнався про переворот на батьківщині і закритті «El Espectador» . Залишаючись в Парижі і продовжуючи працювати в декількох газетах, занурюється в творчі пошуки. 11 разів переписує повість "Полковникові ніхто не пише", добиваючись максимальної художньої виразності — до 1957 робота була завершена.

У 1957 Маркес виїжджає до Венесуели до Каракаса, де в цей час була повалена диктатура Переса Хименеса, працює в журналі «Моменто» , відвідує Московський Усесвітній фестиваль молоді і студентів як кореспондента. У 1958 одружується на Мерседес Барча — згодом у них народилося двоє синів. У цьому ж році повість Полковникові ніхто не пише була надрукована в маловідомому мексиканському журналі «Міто» . У 1959 Маркес став кореспондентом кубинського урядового агентства новин «Пренса Латіна» — багато роз'їжджає, працює в Боготі, на Кубі, в США.

Найбільшу популярність і комерційний успіх Маркесу приніс роман «Сто років самоти» опублікований (Cien anos de soledad, 1967), вперше в Буенос-Айресі.

Остаточно задум роману склався в січні 1965. Після чого письменник на 18 місяців закрився в кабінеті, продавши машину і переклавши всі турботи по забезпеченню сім'ї на дружину. Описуючи ексцентричні події з життя шести поколінь Буандіа, автор показує, як з життєрадісних першовідкривачів вони перетворюються на звироднілих невротиків, які з останніх сил тягнуть на землі своє існування. У історії роду Буандіа убачають аналогію з розквітом, розвитком і кризою індивідуалізму, лежачого в основі сучасної культури. Самота, про яку так часто йде мова в творах Маркеса, і є той фінал, який чекає людину на цій дорозі. Після смерті останнього Буандіа ураган, що піднявся, змітає з лиця землі роз'їдений термітами, трухлявий Макондо із залишками його жителів.

“ І все було б гаразд у квітучому роді Буендіа, якби у справи не втрутився злий рок “