УКРАЇНСЬКЕ КІНОМИСТЕЦТВО ХХ СТОЛІТТЯ ДЕКІЛЬКА СЛІВ ПРО

УКРАЇНСЬКЕ КІНОМИСТЕЦТВО ХХ СТОЛІТТЯ

ДЕКІЛЬКА СЛІВ ПРО КІНО… Кінематограф (від грец. Іііпета – рух і уарпо – зображення) – наймолодший вид мистецтва, виникнення якого безпосередньо пов 'язане з розвитком науково-технічного прогресу, передусім у галузі оптики, хімії, фотографії. Водночас кінематограф жодною мірою не можна назвати «технічним» мистецтвом. Кіно – синтетичне за своєю природою, воно поєднує елементи літератури, театру, живопису, музики, хореографії. Саме тому кінематограф оперує багатьма виражальними можливостями, запозиченими з інших видів мистецтва. Водночас кіно володіє власними специфічними засобами та прийомами, зокрема: ракурсом (кут зору кінокамери), зміною планів (загальний, середній та великий), монтажем, що об'єднує окремі кадри у логічній послідовності та дає змогу передати емоційне й психологічне напруження епізоду. На відміну від інших видів мистецтва, дату народження кінематографа можна назвати абсолютно точно – 28 грудня 1895 року. Саме в цей день у Парижі братии Луї Жан (молодший брат, винахідник) і Огюст Луї Марі Ніколя (старший брат, організатор) Люм’єр продемонстрували свою першу кінопрограму, що містила коротенькі документальні замальовки: «Вихід робітників із фабрики» , «Прибуття поїзда» та інші.

ЗМІСТ РОБОТИ: Ø З історії українського кіно Видатні акори України: v Марія Заньковецька v Віра Холодна v Леонід Биков v Гнат Юра v Богдан Ступка Ø Видатні українські кінорежисери : v О. Довженко v І. Кавалерідзе v Л. Курбас v С. Параджанов Ø Українське кіно сьогодні Ø

З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО КІНО У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші в світі кінозйомки – зафільмував вершників і метальників списів. Перша ж українська кінозйомка відбулася у вересні 1896 року в Харкові, де фотограф А. Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік-у-рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі.

Х/ф « Наталка Полтавка» Х/ф « Наймичка» Піонери українського кінематографу початку 1900 -х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль -чарівник» , «Наймичка» . Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі ( «Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

НІМЕ КІНО Кадр з фільму «Ягідка кохання» Олександра Довженка «Сумка дипкур'єра» 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О. Довженка) Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами ( «Укразія» П. Чардиніна; «Сумка дипкур'єра» , «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило» , «Микола Джеря» , «Борислав сміється» .

Х/ф "Арсенал" X/ф «Броненосець Потьомкін» У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін» , що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе ( «Прометей» , «Запорожець за Дунаєм» ). Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О. Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку» . Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня.

ЗВУКОВЕ КІНО Кадр зі стрічки Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу» Кадр зі стрічки «Щорс» (1939) У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу» , а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт» . Наприкінці 1930 -х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігора Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.

Х/ф “ Райдуга” Х/ф “Україна в огні” Українське кіно часів Другої світової війни було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія «Оскар» (1944) в номінації «кращий іноземний фільм» . Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні» , який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом.

Х/ф “ Бич Божий “ Мультсеріал “ Як козаки…” У 80 -их роках з’являються вельми успішні анімаційні стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал “Як козаки. . . ”), Давида Черкаського (“Пригоди капітана Врунгеля”, “Крила” та ін. ), Леоніда Зарубіна (“Солом’яний бичок"), Володимира Гончарова (“Чумацький шлях"). Українські режисери намагаються, проте не досить успішно, створити фільми на соціалістичну проблематику. Лише в 1989 року побачать світ “Астенічний синдром” К. Муратової (1989), “Бич Божий” О. Фіалка (1988) „Розпад” М. Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка „Лебедине озеро. Зона” (1989) – здобуває широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною емблемою.

ВИДАТНІ АКТОРИ УКАЇНИ ХХ СТОЛІТЯ

МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА ( 1854 – 1934 ) У 1876 році вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв'язків з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902— 1924 рр. та з перервами, повертаючись після гастролей, — до 1932 р. Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка. Карого. Вона «пережила» жіноче безталання Харитини ( «Наймичка» І. К. Карпенка-Карого, 1887), Олени ( «Глитай, або ж Павук» М. П. Кропивницького, 1883), Ази ( «Циганка Аза» М. П. Старицького, 1892), Катрі і Цвіркунки ( «Не судилось» , 1889, «Чорноморці» , 1882 М. П. Старицького), Галі ( «Назар Стодоля» , 1882 Т. Шевченка) та Квітчиної Уляни ( «Сватання на Гончарівці» ). А ще: Аксюші з «Лісу» О. Островського (1891) та Йо із «Загибелі Надії» Гейєрманса. Фільмографія: Грала Наталку в «Наталці Полтавці» (1909), матір в «Остапі Бандурі» (1923).

ВІРА ХОЛОДНА ( 1893 – 1919 ) Народилася в Полтаві в родині вчителя-словесника міської гімназії Левченка Василя Андрійовича, де були ще дві молодші дочки. Точної дати народження Віри не збережено. Артистичну кар'єру почала в аматорській театральній студії, покинувши балетну школу Большого Театру. Балет покинула не сама, а за наказом бабусі, що вважала балет і акторство несумісними з уявою про добропорядність і шляхетність їх родини. З 1914 року знімалася в кіно, перша (епізодична) роль — в екранізації роману Льва Толстого «Анна Кареніна» режисера Володимира Гардіна. В 1915 році знялася в Євгенія Бауера в картинах «Песнь торжествующей любви» і «Пламя неба» . Ці картини зробили її відомою, її називали «королевою екрану» . За 4 роки знялася в більш ніж 50 фільмах Е. Бауера, В. Гардіна, П. Чардиніна, В. Висковського, Ч. Сабінського ( «Миражи» , «Жизнь за жизнь» , «Тернистый путь славы» , «Позабудь про камин, в нём погасли огни» , «Молчи, грусть, молчи» , «Последнее танго» та ін. ) століття. В квітні 1918 року в складі кіноекспедиції відбула з Москви в Одесу. Знімалася на фірмі «Мирограф» , виступала з естрадними номерами. Раптово померла 16 лютого 1919 року у віці 26 років.

ЛЕОНІД БИКОВ ( 1928 – 1979 ) Народився 12 грудня 1928 в с. Знаменське Слов'янського району Донецької області. У 1929 році батьки переїхали в місто Краматорськ, де Биков закінчив середню школу № 6, там же вперше вийшов на сцену місцевого БК імені Леніна. У театральний інститут в Києві принятий не був, але вступив і закінчив акторський факультет Харківського театрального інституту (1951). У 1951— 1960 — актор Харківського державного академічного театру ім. Т. Шевченка. У театрі починається його акторська кар'єра, Биков грає у комедії «Вулиця трьох солов'їв, 17» стилягу — радянського модника. У 1960— 1968 — актор і режисер кіностудії «Ленфільм» , з 1969 — актор і режисер кіностудії імені Довженка. У числі кращих ролей Леоніда Бикова в кіно можна назвати Богатирьова ( «Дорога моя людина» , 1958), Акішина ( «Добровольці» , 1958), Альошкі ( «Альошкіна любов» , 1960), Гаркуші ( «На семи вітрах» , 1962). В кінці 60 -х років разом з Євгеном Онопрієнко і Олександром Сацьким був створений сценарій фільму про льотчиків, який довго не пропускала цензура, з-за його «негероїчності» . Після довгого очікування в 1972 році, Биков почав знімати «В бій ідуть лише „старі“» . У цій картині Леонід Биков зіграв головну роль. Трагічно загинув у автомобільній катастрофі на трасі «Мінськ-Київ» 11 квітня 1979 року. Биков повертався на своїй машині з дачі під Києвом.

ГНАТ ЮРА ( 1888 – 1966 ) Народився 8 січня 1888 року в селі Федвар (тепер село Підлісне Олександрівського району Кіровоградської області). З 1907 на професійній сцені в трупі С. Максимовича. У трупі Максимовича Юра зустрів свого творчого побратима та товариша у житті Семена Семдора. Далі Юра грав у театрі товариства «Руської Бесіди» у Львові (1913 — 1914), у Молодому Театрі (1917) і в Театрі ім. Т. Шевченку в Києві (1919). Від 1920 в Театрі ім. Івана Франка, створеному під опікою УГА у Вінниці, перенесеному 1923 до Харкова, а з 1926 до Києва. У цьому театрі Гнат Юра працював до 1961 року як мистецький керівник і режисер, підготувавши близько 100 вистав. Знімався у фільмах «Прометей» (1936), «Кармелюк» (1938), «Тарас Шевченко» (1951), «Мартин Боруля» (1953). Викладав з перервами в Київському Театральному Інституті (1938 — 1961). Помер 18 січня 1966 року. Похований в Києві, на Байковому кладовищі. Поруч з ним похована його дружина — Рубчаківна Ольга Іванівна. Двічі лауреат Сталінської премії (1949, 1951). Нагороджений трьома орденами Леніна, двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани» , а також медалями.

БОГДАН СТУПКА ( 27 СЕРПНЯ 1941 ) Народився 27 серпня 1941 у селі Куликів. До сцени звик змалку, батько його співав у хорі в оперному театрі, старший мамин брат був там же солістом, тітка — головним концертмейстером. У 1961 році Ступка закінчив акторську студію при Львівському театрі імені Марії Заньковецької (тут він тривалий час працював), а в 1964 році — заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. У кіно Богдан Сильвестрович вперше випробував свої сили у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971). У його послужному списку — ряд історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький ( «Чорна рада» ) та Іван Мазепа ( «Молитва за гетьмана Мазепу» ), Чингісхан ( «Таємниця Чингісхана» ), Богдан Хмельницький ( «Вогнем і мечем» ), Олександр Керенський ( «Червоні дзвони» ), Борис Годунов ( «Кремлівські таємниці» ), Остап Вишня ( «Із житія Остапа Вишні» ). У 2006 році на екрани вийшла російська стрічка «Заєць над безоднею» Тиграна Кеосаяна, де Ступка зіграв генсека Бежнєва (Брежнєва без літери «р» ). Він знявся також у Романа Качанова в комедійному детективі «Взяти Тарантіну» (тут його партнеркою по фільму була Людмила Ґурченко). У 2007 році знявся у фільмі режисера Володимира Бортка «Тарас Бульба» (прем'єра фільму відбулася у 2009 році), де виконав головну роль.

ВИДАТНІ КІНОРЕЖИСЕРИ УКРАЇНИ ХХ СТОЛІТЯ

ДОВЖЕНКО ( 1894 – 1956 ) Народився в багатодітній селянській сім’ї на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії. У різних джерелах називають різні дати народження О. Довженка: 10, 11 або 12 вересня. У 1911 він вступив до Глухівського вчительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка). У 1914 закінчив інститут та по закінченні його було спрямовано вчителювати до Житомирської вищої початкової школи. З часом Олександр Довженко пробивається до кіно. З 1925 року Довженко — стажист по агітфільму «Червона Армія» . Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора» . Наступним фільмом Довженка став «Арсенал» — фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. На замовлення Сталіна Довженко знімає у 1935 році стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. За «Аероградом» йде «Щорс» , що був знятий на вимогу Сталіна. «Поему про море» (1956), «Повість полумяних літ» (1961) і «Зачаровану Десну» (1964) поставить вже Юлія Солнцева. Крім того, вона зніме «Незабутнє» (1968) та «Золоті ворота» (1969) на основі літературних творів режисера. Похований Довженко на Ново-Дівичому цвинтарі у Москві.

ІВАН КАВАЛЕРІДЗЕ ( 1887 – 1978 ) Народився 14 (26 квітня) 1887 року на хуторі Ладанський (нині село Новопетрівка Роменського району Сумської області) в селянській сім'ї Килини Луківни Кухаренко та Петра Васильовича Кавалерідзе (Кхварідзе) — сина нащадка грузинського князівського роду Васо Кхварідзе, якого в середині 19 століття привіз московський генерал Ладонський після закінчення Кавказької війни. У 1907— 1909 роках навчався у Київському художньому училищі. У 1909— 1910 роках навчався у Петербурзькій академії мистецтв у І. Гінцбурга. У 1910— 1911 роках удосконалював художню майстерність у приватній студії Н. Аронса у Парижі. Діяльність у кіно розпочав 1911 року. Працював художником, сценаристом і режисером на Одеській (з 1928 р. ) і Київській (1934— 1941) кіностудіях. Із 1957 р. — режисер-постановник на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Неодноразово за свою творчість звинувачувався у «націоналістичному ухилі» . Як кінорежисер поставив фільми «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937), «Григорій Сковорода» (1958), «Повія» (1961; за твором Панаса Мирного). Помер у Києві 3 грудня 1978 року. Поховано на Байковому цвинтарі.

ЛЕСЬ КУРБАС ( 1887 – 1937 ) Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту. Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922— 1926), а потім і філософського (1926— 1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль» , стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові. Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892— 1937) і художником Вадимом Меллером (1884— 1962). Помер 3 листопада 1937 року , в місті Сандармох.

СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ ( 1924 – 1990 ) Народився Сергій Параджанов у Тифлісі в родині антиквара. Визначний вірменський та український кінорежисер, народний артист УРСР. У 1942 -1945 роках він вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів. З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми "Наталія Ужвій", "Золоті руки", "Думка" (всі - 1957), "Перший хлопець" (1958), "Українська рапсодія" (1961) "Квітка на камені" (1962, у співавторстві з А. Слісаренком). Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків". Фільм "Тіні забутих предків" був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Дві останні роботи Сергія Йосиповича — документальний фільм, присвячений Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб» , знята за мотивами казки М. Лермонтова про пригоди "мандруючого трубадура. Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. У одному з своїх інтерв'ю Параджанов сказав: "Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії". 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер.

УКРАЇНСЬКЕ КІНО СЬОГОДНІ На превеликий жаль, сьогодні існує міф про відсутність українського кінематографу, який вже став загальноприйнятим і загальновідомим. Тому спробуємо спростувати ці твердження. І так 2005 рік став для українського кінематографу невеличким, але тріумфом. Короткометражний документальний фільм «Подорожні» режисера Ігоря Стрембіцького став першою українською стрічкою – переможцем Каннського кінофестивалю. Проте не тільки одним Каннським фестивалем жила Україна в 2005 -му. За півроку, що минули, перемог здобуто немало. Наприклад, Міжнародний кінофестиваль у Клермон-Феррані, головний приз якого отримав фільм «Проти сонця» режисера Валентин Васянович. 2006 рік приніс повнометражний драматичний фільм Оксани Байрак «Аврора» , який був представленим від України на отримання «Оскара» в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою» . Якщо окинути поглядом загальну ситуацію в кінематографі, то можна явно побачити, що, навіть не зважаючи на недостатнє фінансування навчальних установ, відсутність необхідних технічних засобів для фільмування, наше кіно продовжує не просто жити, а й набирати обертів світового масштабу.

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ! Золочів, 2011