Твоя товаришка лисиця
• Маркова мама – бандуристка. Час від часу хлопець ходить по школах нашого невеликого міста і розвішує оголошення, що відбудеться концерт, виступає лауреат фестивалів, конкурсів і так далі. Діти здають по двадцять копійок "на квиток" і збираються в актовому залі. Потім виходить пані Верховська у довгому фіолетовому платті, вклоняється залу і починає грати. Часом на концертах буває дехто з батьків чи прибиральниця, і всі ті п'ятнадцять двадцять глядачів дивлять сяна її немолоді кістляві руки, на сиве, прибране жмутом волосся, на лаковані потріскані черевики, які давно вийшли з моди, покривилися і соромливо ховаються під поділ.
• У мами низький сріблистий голос, і коли вона бере перші ноти, по тілу пробігає дрож, здається, той голос піднімає тебе, як піщинку, й несе в чужі світи. Якось їй заборонили виступати – мовляв, хто після концерту прибиратиме зал, хто платитиме за електрику, але п'ятикласник Марко ходив у високі двері, пообіцяв, що прибиратиме сам, і дядьки дозволили. Зрештою, нині мода на все українське, а вона співає народні пісні, може, дітям щось та залишиться.
• Мама співає, і всі забувають, яка вона незграбна, висока і стара, яке обношене хутро на її комірі, здається, по надвору з нею постійно ходить товаришка – хвора, облізла лисиця. І всі забувають, як пані спотикається на дорозі, як чіпляється до перехожих ("а що б ви мені порадили"), як галасливо розмовляє з сусідами, коли ті заради сміху вішають на дзвоник квартири бирку '"Чергова".
• Мама співає, а Марко сидить у першому ряду, дивиться тільки на неї, чує тільки її, і він єдиний не бачить булькатих черевиків. Після кожного номера хлопець повертається в зал, мов хоче вигукнути: • – Ви чули, ви чули, це ж моя мама!
• За скельцями її товстих окулярів щось робиться, очі дрібно кліпають, але вона схиляє голову і тут же називає іншу пісню, бандура слухняно пливе разом з нею. В актовому залі моторошно хитається по кутках павутина.
• У грудні минулого року пані артистка захворіла на грип, і хоч листоноша щойно принесла їй пенсію – шістдесят гривень п'ятдесят п'ять копійок, але вона жодної монети не віддала в аптеку. Відразу сплатила за комунальні послуги, купила хліба та двоє яблук синові. Вона завжди з пенсії купувала йому двоє яблук. А хвороба своє брала, і, лягаючи спати, пані Верховська казала синові:
• – Коли побачиш, що мама не встає й не розмовляє, викликай "швидку". Цей грип часто дає високу температуру. • Та свідомості вона не втратила, а лише ослабла і стала дуже дратівливою. Син має тихий голос, заходить до кімнати, щось мимрить собі під носа, вона нічого не чує. • – Марку, що ти шепочеш, кажи по людськи!
• Він говорив голосніше, а вона гримала на нього: • – Що за манера, ти навмисне мене дражниш? • А потім зрозуміла, що дуже погано чує. Вона впала в депресію, лежала, дивилася в стелю й плакала. Марко готував їй чай, сидів поруч і тримав за руку. • – Ти заслужив кращої матері, я стара, негарна і бідна, – казала вона. – Ти змушений учити уроки на підвіконні, бо в нас немає навіть стола. • Син гладив її по голові, нахилявся до самого вуха і говорив:
• – Мамо, а який у тебе голос! • І вона заходилася плачем найщасливішої в світі жінки. Зрештою, в останні роки погано бачила, вже й змирилася з цим. Перший концерт по хворобі провалився. Якби вітер з розмаху не кинув порожні двері, не полетіли за протягом штори, вона співала б і далі, не знаючи, що зал спустів.
• – Мамо, – заспокоював Марко, – тут були тільки малолітки. Що вони розуміють. . . • Пані Верховська з сином, як завжди, йшли додому, взявшись за руки. Вона несла в чохлі бандуру, і коли спотикалася, високо піднімала її вгору, щоб не вдарити.
• Лікарі радили, аби їхала на консультацію до столичних спеціалістів, але в них з Марком на кожен день було по гривні тридцять дві копійки. Марко запевняв, що вони можуть обійтися без молока й хліба, у них є пшоно й трохи олії, можна дотягти до нової пенсії. А може, благодійний фонд виділить борошна.
• – Ні, – відповідала пані Верховська, – так не можна. В Києві на кожному кроці деруть з тебе шкуру. Треба мати гроші про запас. • Марко сів на свою розкладачку, насупився. І раптом скрикнув: • – Ігрова приставка! Мамо, у мене ж є ігрова приставка!
• Ту приставку подарували йому в третьому класі на святі міста за найкращий фантастичний сюжет. І хоча в них не було телевізора, хлопці часто запрошували його до себе через ту приставку. Він дуже беріг її. • – Марку, я тобі забороняю, – глухо відповіла мати.
• Цілий тиждень разом зі спортивною формою він клав у пакет картонний ящик з приставкою і носився з нею по школі, щоб продати. Інколи пропускав уроки, стримів на базарі. Одного разу його підкликав реалізатор Шмига:
• – Що ти хочеш за іграшку, малявко? • – Тридцять. Вона новою шістдесят коштує. • – На ось десять, давай сюди й чеши. • – Ні! – закричав Марко. – Ні! • Обхопив ящик руками, впав на землю: • – Ні, ні! • На них звернули увагу, обступили: • – Придурок. Стара в тебе дурнувата і ти такий!
• Того дня Марко йшов додому, як побитий. На півдорозі його наздогнав кращий друг Максим. • – Знаєш, я міг би купити в тебе приставку. У мене є двадцять гривень. А ще десять назасіваю в старий Новий рік. Згоден? Десять я віддам потім. Шнурки мої не проти, це ж мій гаманець.
• – Добре, – зрадів Марко, – тільки залиш мені ящик. Щоб мама не здогадалася. • Але того ж дня ввечері Марко змушений був зізнатися. Він поклав гроші на стіл: • – Мамо, поїдь завтра в Київ. • Він запевняв, що вже награвся приставкою, що вона йому не потрібна, а вчителі сказали, що шкодить здоров'ю.
• – Господи, і ти думаєш я візьму в тебе копійки, дитино? • Вона сиділа на ліжку й плакала, підвиваючи. Він підійшов і погладив її по голові. • – Я не поїду до Києва, – сказала вона, – але, знаєш, давай влаштуємо завтра бал! • – Який, мамо? • – Ось побачиш який!
• Обом довго не спалося, а прокинулися, як тільки засіріло. Пані Верховська довго стояла біля кухонного вікна, а на сході бузкова пляма ставала рожевою, червоною, золотою. Вона нафарбувалася, як на концерт, а потім, узявши сина за руку, пішла вулицею, що сяяла від морозу. З ними бігла руда лисиця, яка звисала з її пальта, й заповзято теліпала лапками на грудях.
• Гроші були у Марка. Він статечно пропустив маму в кафе "Надія", допоміг сісти за стіл, а карячконогий бармен приніс морозиво, тістечка і крем соду. • Мама сиділа навпроти вікна, тьмяне світло ледь падало на її обличчя. Зморшок не видно було, а великі зелені очі були такі глибокі й темні, що, здавалося, кожне – окрема людина і любить Марка по своєму.
• Потім вони купили Маркові шкарпетки, одеколон і годинника, у нього зроду не було годинника, і він навмисне закотив рукав куртки, аби всі бачили, що в нього на руці. • Артистка з сином ішли й співали, обкидалися снігом, лисиця в неї на плечах підскакувала й мовби дрібно сміялася. Марко вигукнув:
• – Мамо, яка ж ти вродлива! • Від несподіванки вона зупинилася й завмерла. Удома на дверях її знову чекала бирка "Чергова", вона не розсердилася, а знову вимила всі сходи, хоча робила це вчора й позавчора. А потім сиділи з Марком у маленькій кімнаті з темними шпалерами, що чимось нагадувала труну, і згадували смак морозива, той смак чужого життя, і згадували, як товстий бармен кумедно пропихався між столами.
• Несподівано в двері подзвонили, і вони злякалися, бо до них ніколи ніхто не приходив. Марко відчинив, перед ним стояв Максим. • – На ось, візьми, мені батьки заборонили, щоб уроки вчив. • Подав йому аж гарячу від роботи приставку й хутко побіг сходами. • Марко стояв у коридорі й боявся поворушитись.
• Тепер пані Верховська бувала вдома рідко, шукала підробітки. Кому потрібна сліпа й глуха прибиральниця чи домашня робітниця? Марко приходив у порожню квартиру, їв пшоняну кашу з олією і сідав за уроки. Сьогодні вчителька сказала:
• – Діти, чому ви не можете вчитись так, як Марко? Чому він завжди все знає, тільки він? • – А тому, – бовкнув рябий Сарделька, – що в нього мати жебрачка. Вона йому всі уроки пояснює.
• Клас захіхікав, а звиклий до всього Марко страшно зиркнув на Сардельку. . . • У мить йому все те пригадалося, він закрив зошита, глянув на годинника. Пів на сьому, а її досі немає. Він мотався сюди туди по кімнаті, відчиняв двері і прислухався до кроків. Може, на неї напали, може, вона не бачить дороги?
• Мамо, мамо, я йду. Став похапцем одягатись і тут почув, як вона наосліп суне ключа у замкову щілину. Зайшла стара чужа жінка з облізлою звіриною на плечах. Подала йому бляшанку з під кави й сказала: "Віднеси, тут решта боргу". Бляшанка була набита копійками. Де їх розміняти на паперові, у кого? Жебрачка! Захлинаючись, він побіг униз.