Тема: Жанрова специфіка нарису
План 1. Поняття про жанр. Особливості газетного і літературного (оповідання) нарису. 2. Жанрові ознаки нарису. 3. Особливості композиції та стильова своєрідність нарису. 4. Класифікація нарисів (портретні, подорожні, виробничі, проблемні). 5. Портретний нарис. Форми та засоби розкриття духовного світу. 6. Подорожній нарис. Репортажність, описовість, аналітичність. 7. Проблемний нарис та його жанрові ознаки. 8. Зарисовка як мала форма нарису.
Український нарис є ще молодшим. Його основоположниками були І. Нечуй-Левицький ( «На Дніпрі» ) та Панас Мирний ( «Подоріжжя з Полтави до Гадячого» ). Важливе місце цей жанр посідає у творчості І. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Лесі Українки, О. Маковея, Ю. Липи, С. Тудора. Майстрами нарису виявили себе М. Хвильовий, Ю. Яновський, Б. Антоненко-Давидович, А. Головко, О. Довженко. У другій половині ХХ століття – Г. Тютюнник, Ю. Мушкетик, В. Яворівський, В. Коротич, В. Дрозд, П. Мовчан. Досить часто до цієї жанрової форми звертався Олесь Гончар.
Визначення нарису «Нарис – оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому зображено дійсні факти, події й конкретних людей. За обсягом наближається до невеличкого оповідання, новели, але позбавлений чіткої, завершеної фабули, обов'язкової для новели, притаманної оповіданню» «Нарис – опис реальних подій, фактів. За своєю природою він близький до оповідання, однак нарисова творчість має свою специфіку. Так, зокрема, образність у творах цього жанру виконує публіцистичну функцію. В ньому багато місця займають роздуми, певні статистичні викладки, економічний аналіз тощо. Вимисел у нарисі відіграє значно меншу роль, ніж в оповіданні» Нарис – малий художньо-публіцистичний жанр, в якому автор зображує дійсні події та факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник»
Серед основних різновидів нарису — нарис художній, який є зображенням осіб і подій, що досягається за допомогою домислу. Нарис - оперативний жанр літератури, швидко й активно реагує на події дня, що зближує його з публіцистикою. тощо. Головна особливість нарису — широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомогою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й домислу, зображення пейзажів, інтер'єрів та екстер'єрів, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським баченням подій і проблем, активно використовує нарисовець.
Нарис вважається «королем» художньо-публіцистичних жанрів, але з точки зору підготовки його - він один з найбільш трудомістких. І це дійсно так, оскільки написати хороший нарис журналіст зможе тільки в тому випадку, якщо він впевнено володіє різними методами відображення дійсності. При підготовці цього жанру мало, наприклад, зуміти знайти відповідний предмет виступу, успішно зібрати матеріал, проаналізувати його. Треба ще і відповідним чином переосмислити інформацію і втілити її в таку форму, яка буде визнана, дійсно нарисовій. Нарис
Сутність нарису багато в чому зумовлена тим, що в ньому поєднується репортажне (наочно-образне) і дослідницьке (аналітичне) начало. Першість в ході підготовки нарису того чи іншого методу залежить насамперед від мети і предмету дослідження. Так, якщо предметом дослідження виступає якась проблемна ситуація, доцільним для її дослідження буде теоретичний метод. Якщо ж предметом журналістського інтересу стала особистість, то більш придатним для виявлення її характеру буде художній метод, що дозволяє, так би мовити, природнішим чином проникнути до психології особистості, без подання про яку важко судити про переваги чи недоліки будь-якої людини, у тому числі й героя нарису.
Сучасному нарису найчастіше властива документальна насиченість, часто – на шкоду художності. Це, очевидно, викликане тим, що вихідний матеріал, тобто фактичні події, про які повідомляє нарисовець, часто настільки драматичні, сюжети їх настільки непередбачувані, розкриваються таємниці настільки привабливі, сенсаційні, що самі по собі здатні привертати увагу читача і сприйматися ним на рівні інформації, що черпає з найбільш цікавих художніх творів. У цьому разі потреба в інтенсивній художній переробці вихідної інформації нерідко стає зайвою.
Класифікація жанру нарису Одним із перших спробу класифікації жанру нарису зробив Ф. Білецький: «Коли нарисовець пише про людину, він створює портретний нарис, передає враження від подорожі – створює подорожній нарис, розповідає про нові важливі проблеми і людей – дає проблемний чи проблемно-виробничий нарис, порушення наукових досягнень зумовлює науково-популярний нарис тощо. За психологічною насиченістю твору інколи виділяють так звані психологічні нариси, в яких головна увага нарисовця привертається до дослідження характеру і психіки людини» .
Виділення нарисів із художніх жанрів почалося ще в 20 -х роках ХХ ст. Дискутували з приводу того, чи є нарис літературним жанром виключно публіцистичним. Ставилися та обговорювалися проблеми: чи допустимий у нарисі, як і в оповіданні, вимисел і домисел; як поєднувати та трактувати документальне і художнє моделювання дійсності. У 40 -і роки ХХ ст. під нарисом розуміли «короткий оповідний твір, основною метою якого була образна ілюстрація чи образна інформація» . Такий підхід був невірним, бо завдання нарису зводилось до простого інформування, хоча і образного. 50 -ті роки ХХ ст. Борис Полєвой дав розгорнуту характеристику нарису. Він вважав, що нарис є самостійним літературно-художнім жанром, що завжди повинен бути «на підхваті» у газеті. На відміну від інших жанрів публіцистики, він містить елементи художнього, образного опису. На відміну від літератури, він базується на конкретних фактах, включає елементи публіцистики, дослідження.
У 60 -ті роки полемізували з приводу відмінності нарису від малих літературних жанрів. Однак і у такій ситуації вчені все ж говорили про документальну, а його функцію зводили до достовірного опису фактів. Такої позиції дотримувались і деякі теоретики журналістики. М. Черепахов вважав, що нарис – один із найрухливіших жанрів літератури. А Ю. Суровцев і Б. Костилянц розглядали його як жанр чистої публіцистики. У 70 -х роках дослідники розглядають нарис крізь призму авторської позиції, обговорюють проблеми поетики жанру. У 80 -ті роки – проблема відображення людини в публіцистиці, продуктивно-творчою взаємодією нарису з художньою літературою, наукою, мистецтвом.
У Літературознавчій енциклопедії у 2 -ох томах за редакцією Ю. Коваліва зазначається, що нарис – художньо-публіцистична на рація на документальній основі з поглибленою емпіричною достовірністю, в якій зображені справжні факти, події, конкретні люди. За обсягом близький до невеликого оповідання чи новели, проте позбавлений завершеної фабули, яка позначається здебільшого фрагментарно, характеризується відсутністю єдиної сюжетної лінії. Одна з характерних ознак нарису, що позначається на його композиції, – асоціативність. Описуючи якесь явище, нарисовець зіставляє його з іншим, що сталося в інший час, в іншому місці. Зв’язок подій – в авторських асоціаціях. Зіставлення такого роду допомагає гостріше розробляти тему нарису, різкіше виявити ідею, сутність характерів, розширити фактичну основу твору, посилити аргументацію.
Побудова нарису нерозривно пов’язана з розробкою теми. Важливо не тільки вибрати потрібну, значну тему, але й зуміти розкрити її, організувати й розташувати самий матеріал так, щоб яскраво окреслити події й характери. Журналістові дуже важливо відпрацювати навичку професійного читання: після першого ознайомлення з книжкою слід прочитати ще й ще раз, простежуючи побудову нарису, розвиток дії, прийоми характеристики діючих осіб, їх портретне окреслення, мову, опис пейзажу, обстановки, публіцистичні відступи, звертаючи увагу на мову автора. Композиції подійного нарису властиві ті ж елементи, що й літературнохудожньому творові: експозиція – окреслення умов, у яких відбувається подія; зав’язка дії, наступний її розвиток; кульмінація – точка найвищого розвитку дії; розв’язка. В нарисах, що окреслюють якусь подію, звичайно чітко виявляються ці композиційні вузли.
Жанр нарису - це поняття родове. Усередині жанру є видові групи цього жанру. Зокрема, дослідник В. Я. Канторович виділяє такі види цього художньо-публіцистичного жанру журналістики: а) шляховий, ліричний нарис; б) портретний нарис; в) нарис вдач; г) проблемний нарис. Більше того, В. Я. Канторович виділяє шляхової нарис. А есе він відносить до окремого нарисної увазі - художньої публіцистка. Виділяє та науково-художній вигляд нарису. Як бачимо, видове різноманіття нарису згідно теоретичних досліджень В. Я. Канторовича, обширне. Усередині кожного виду нарису автор виділяє підвиди. Це свідчення видового багатства жанру.
М. С. Черепахов виділяє такі види нарису як а) портретний нарис; б) подієвий нарис; в) проблемний нарис; г) подорожній нарис. Як бачимо автор цієї градації звузив видове різноманіття жанру. Він віддає перевагу портретному нарису. Цей вид нарису був визначальним в російській журналістиці і в XIX, і в XX століттях. А. А. Тертичний відзначає такі види нарису: а) портретний; б) проблемний; в) шляхової нарис. Тертичний ще більше звужує видове «поле» нарису.
Портретний нарис розробляє певний аспект концепції людини, розкриває внутрішній світ героя, соціально-психологічну мотивацію його вчинків, індивідуальне і типове в характері. Нарисовець шукає в реальному житті таку особистість, яка втілювала б у собі основні типові риси свого соціального середовища і одночасно відрізнялася своєрідністю рис характеру, оригінальністю думки. І вже потім створює не фотографічне зображення, а художньо-публіцистичне відображення індивідуального образу.
А. А. Тертичний про портретному нарисі пише так: «Предметом такого нарису виступає особистість. Суть публікації даного типу полягає в тому, щоб дати аудиторії певне уявлення про героя виступу » (45). Отже, портретний нарис - це журналістське, художньопубліцистичний твір, де за допомогою типізації та образності створюється портрет людини, героя журналістського матеріалу. При цьому малюється духовний світ людини, особливості його характеру, будь-яких біографічних рис.
Подорожній нарис виник у XIX столітті. У жанрі подорожнього нарису працювали Н. М. Карамзін, А. С. Пушкін, І. А. Гончаров, А. П. Чехов. Пізніше М. Є. Кольцов, І. Г. Еренбург, М. А. Шагінян, В. М. Пєсков і багато інші. «Подорожній нарис – саме та форма літератури, якої, як і громадянської поезії, властиво висловлювати особистість самого письменника, його бачення світу, його ставлення до суспільних проблем своєї епохи » . «Бачення світу» - ось головне призначення подорожнього нарису з В. Я. Канторовичу.
Отже, дорожній нарис - це поїздки, зустрічі, подорожі, побачені автором побутові, соціальні, ландшафтно-природні сцени і явища, пропущені або крізь сито авторського «я» , оброблені в його духовно-моральному поданні. Подорожній нарис – один з найстаріших видів. Його особливості полягають в тому, що об'єкт вивчення розгортається для автора поступово. Дійсно, подорожуючи, публіцист вдивляється в людей, в ситуації, фіксує факти і події, відображаючи їх через призму індивідуальних спостережень. У передачі особистих вражень від виникаючих перед очима нарисовця форм життя, звичаїв, традицій, соціальних контрастів і полягає специфіка подорожнього нарису. У ньому поєднуються елементи портретного і проблемного нарисів.
Стилістична мовна структура нарису повністю відповідає мети, поставленої автором, і виду нарису, обраному ним для художньо-публіцистичного осмислення дійсності. Стислість, лаконізм, уміння в стислій формі сказати про багато що, створити багатогранну картину - один з основних ознак високої професійної майстерності нарисовця. Особливу роль в нарисі грають пейзажі. Опис природи допомагає розкрити і обстановку, в якій відбувається дія, і емоційно-психологічний стан героїв нарису або самого нарисовця. У виявленні істотних ознак природних явищ, показі їх взаємозв'язку з головною ідеєю нарису, виразних подробиць і деталізації нарисовець може досягти надзвичайної глибини проникнення в саму суть описуваного. Одним з ефективних методів побудови нарису є асоціативний спосіб викладу, типовим проявом якого служать авторські роздуми. Авторські асоціації, як правило, поглиблюють образно-психологічну розробку основної ідеї оповідання
Проблемний нарис У центрі цього нарисового виду якась животрепетна, значима громадська, державна проблема. Як же визначають цей вид дослідники журналістики? «. . . Проблемним стає майстерно написаний нарис будь-якого різновиду» (46), - зазначав. М. С. Черепахов. Проблемний нарис розвивався протягом XIX-XX століть. «Проблемні нариси писали А. И. Герцен, Г. І. Успенський, В. Г. Короленка, А. М. Горький, І. А. Рябов, В. Овечкін, Е. Дорош, А. А. Аграновський, Т. Н. Тесс, В. Овчинников та багато інших. «. . . Час породжує нові проблеми, зав'язує нові вузли. І щоб їх своєчасно розплутати, щоб вирішити назрілі питання, треба вчасно розгледіти, дослідити причини їх породили, запропонувати правильні рішення і тим самим брати участь у формуванні громадської думки. . . » (47), – зауважує В. Я. Канторович.
Дослідник А. А. Тертичний про цей вид нарису сказав так: «Предметом відображення в нарисах такого типу виступає якась проблемна ситуація. Саме за ходом її розвитку і стежить в своїй публікації нарисовець » (48). Отже, проблемний нарис – це публіцистичне осмислення проблемної ситуації. За допомогою публіцистичних засобів журналіст в проблемному нарисі досліджує конфліктну ситуацію. Можна виокремити і інші види в родовому понятті нарис. Приміром, сталося якесь подія екстраординарна, надзвичайне і воно може стати темою подієвого нарису. Тут художньо-публіцистичними засобами показується значимість цієї події. Подієвий нарис часто досліджує неординарність чи унікальність якого-небудь події.
Проблемний нарис включає в себе ряд підвидів: економічний, соціологічний, філософський, екологічний, судовий, полемічний та інші. Тут у ролі публіциста виступає спеціаліст у певній галузі. Предметом його дослідження та художньопубліцистичного відображення стає актуальна проблема, яка стала перед суспільством в конкретний поточний момент. Це концептуальний авторський монолог, просвічений індивідуальним баченням людини і ситуації, в якій він діє. Нарисовець-проблемник не просто розробляє тему за допомогою емоційно-образних виразно-зображувальних засобів, а створює образ ситуації. На перший план виходить вже не показ конкретної особистості, а науково-публіцистичне дослідження проблеми. Роль автора тут завжди активна, - він вступає в пряму розмову з читачем, вільно оперуючи знаннями з історії питання, цифрами, статистичними даними.
Зарисовка
Термінологічне походження від слова «рисунок» . Цей жанр був популярний ще у періодиці кінця XVIII-XIX ст. Передбачає за своїми канонами – портретне зображення людини події явища літературно-художніми засобами. Є основою для інших жанрів. У довідковій та науковій літературі визначається, що зарисовка є малою формою нарису. Вона, як правило, моделює конкретне і порівняно локальне явище що має суспільне значення (відкриття культурного об’єкта, початок навчального року, спортивні змагання).
Російський дослідник В. П. Владимирцев усі зарисовки, що зустрічаються у пресі поділив на такі види: • портретна; • подієва або псевдорепортажна; • про природу (зелена, пейзажна). Також існує інша класифікація зарисовок (О. Бобков): • етюди про природу; • портретна зарисовка; • публіцистична зарисовка.
Етюди про природу – це опис ландшафтів, природних обєктів, будь-яких природних явищ. Вони, як правило, мають лаконічну форму пейзажу та ставлення автора до обєкта. Вони відзначаються ліризмом, точністю опису, влучністю (І. Нечуй-Левицький «Микола Джеря» , М. Коцюбинський «Ранок у лісі» ). Портретна зарисовка – це матеріал, що подає опис не тільки людини, але й її внутрішній світ, моральні якості (М. Хвильовий). Портретна – це морально-емоційне осмислення дійсності, факту, події, явища журналістом. Цей жанр побутує сьогодні, бо це благодатний матеріал, що дозволяє через малу форму оперативно відгукнутися на подію, явище суспільнополітичного життя, про сучасні проблеми, людей.
Дякуємо за увагу!