Тема. Проблема пізнання у філософії. Логіка як наука. 1. Філософські проблеми пізнання. Структура пізнавального процесу. 2. Істина як предмет філософського аналізу. Властивості істини. 3. Основні закони логіки.
Література: 1. Філософія. Навчальний посібник. За ред. . І. Ф. Надольного. – К. : Вікар, 2002 с. 277 292 2. Філософія. Навчальний посібник. Петрушенко В. Л. К. : Каравела, 2002 с. 368 383 3. Філософія. Підручник. За ред. . Бичко І. В. – К. : Либідь, 2002 с. 172 182
1. Філософські проблеми пізнання. Структура пізнавального процесу. • Гносеологія (давньогрець. «гносис» пізнання) – розділ філософії, що досліджує проблеми пізнання. Епістемологія (давньгрець. епістема – знання, наука) дослідження лише наукового знання. • Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття) давати адекватне відображення дійсності.
• Пізнання ґрунтується на принципі взаємодії суб'єкта з об'єктом. Об'єктом пізнання є те, на що направлена практична або пізнавальна діяльність людей Суб'єктом пізнання виступає діюча особистість, що здобуває знання, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Таке розуміння суб’єкта та об’єкта засвідчує: • По перше, що об’єктом пізнання може бути будь що, що пізнання може набувати характеру самопізнання; По друге, об’єкт набуває характеристик саме об’єкта лише у відношенні до певного суб’єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об’єкт.
Пізнання, таким чином, є не всяке відображення, а лише вища його форма — відображення на основі і за участі свідомості, що характерно тільки для людини. Пізнання постає як складова людського способу утвердження в світі. Із такого розуміння пізнання випливає, що пізнання є фундаментальною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу. Але знання що необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання.
Структура пізнавального процесу. Філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу — відчуття та мислення. Чуттєве пізнання є безпосереднє відображення у свідомості людини зовнішньої сторони навколишньої дійсності завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи людини. Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, побачити річ – ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе.
Основними формами чуттєвого пізнання є : • Відчуття — фіксують окремі властивості речей (колір, смак, запах тощо). • Сприйняття — більш висока форма чуттєвого пізнання, яка характеризує відображення у свідомості людини безпосередньо діючих на її органи чуттів предметів у цілому, (поєднання відчуттів та створення певного образу). • Уявлення — це чуттєвий образ раніше сприйнятих предметів і явищ, відтворений за допомогою пам'яті та уваги, безпосереднього контакту з річчю.
Раціональне пізнання є активним процесом відображення об’єктивного світу в логічних образах, що виникають у процесі осмислення інформації, яка надходить від органів чуттів. • Раціональний ступінь пізнання робить людину здатною відображати те, що недоступне органам чуттів. Основними формами раціонального пізнання є поняття, судження, умовивід. Поняття — елементарна форма мислення, окрема думка, в якій відображаються істотні ознаки речей і явищ. Поняття відрізняються від уявлень тим, що відображають речі на рівні сутності, а не явищ.
Судження — форма думки, в якій за допомогою зв’язку понять щось стверджується або заперечується, будь яка смислова думка людини у мисленні існує у формі судження, а мовним засобом її передачі іншим людям є речення. У них висловлюся властивості предмета чи явища, їх зв'язки і відношення. Мислення неможливе без суджень, а останні — без понять. Умовивід — розумова дія, логічна операція, за допомогою якої з кількох наявних суджень (речень) виводиться нове судження (речення) на основі законів логічного виведення. Умовивід таке речення істинність якого доводиться істинністю суджень які використовувались.
2. Істина як предмет філософського аналізу. Властивості істини. Головною метою процесу пізнання є глибоке проникнення людського розуму в сутність явищ, предметів, речей і отримання про них достовірного, адекватного знання, тобто досягнення істини. Істина — це адекватне відображення суб'єктом об'єктивної реальності в процесі пізнання. Основними характеристиками істини є її об'єктивність, відносність, конкретність і зв'язок з практикою.
Об'єктивність істини пояснюється тим, що її зміст не залежить ні від людини, ні від людства. Зміст істини визначається тими явищами об'єктивної реальності, відображенням яких вона виступає. В той же час істина як форма людської діяльності суб'єктивна, так як вона виражає наші знання про об'єкт пізнання в ідеальному вигляді і не містить в собі нічого матеріального. Питання про співвідношення абсолютної і відносної істини. Пов'язана з тим, що ступінь відповідності знань дійсності, глибина проникнення в неї розуму людини неоднакова.
Абсолютна істина є об'єктивна істина, яка вичерпно точно відображає дійсність. Тобто, вичерпне, граничне знання про об’єкт, ніби досягнення тих меж, за якими вже немає чого більше пізнавати. Існує три різних значення абсолютної істини: • як повне, вичерпне знання об'єктивного світу в цілому; • як той момент об'єктивної істини, який доведений один раз і не потребує підтвердження в майбутньому (так звані довічні істини); • як момент абсолютного знання в складі відносної істини.
Відносність істини полягає в тому, що вона відображає об'єкт не цілком і відразу, а лише приблизно і поступово. Відповідаючи дійсності в основному, в головному, це знання потребує подальшого уточнення, поглиблення, перевірки на практиці. Наукові знання носять відносний характер. Виходячи з нього, істина і відносна, і абсолютна. А це означає, що всяка відносна істина має «зерна» абсолютної, а всяка абсолютна народжується в процесі освоєння суми відносних істин.
Релятивізм означає визнання лише відносного характеру на ших знань, заперечення зерен абсолютних істин, які містяться в них. Релятивізм ігнорує проголошує всі знання відносними, підриває віру в пізнавальні здібності мислення і веде до суб'єктивізму і агностицизму. Догматизм означає, що наші знання складаються із «довічних» і незмінних істин. Сутність його полягає у абсолютизації будь якої істини, запереченні, елементів відносності в них. Утилітаризм – зведення до рангу істинних тих, які на даний момент виявилися виправданими і корисними. Нормативне ставлення – істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.
Істина – це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання. Правда – це істина поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об’єктивне окреслення того, що є, і таким як воно є, то правда синтетична, завжди чиясь. Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особистісну позицію щодо світу і буття. Через це правдивість характеризує щирість відношення до знань, відомостей, інформації.
3. Основні закони логіки. «Логос» (з давньогрецької) те, що упорядковує світ, одвічна об'єктивна реальність. Термін «логіка» використовується у кількох значеннях: • як форма мислення, що відповідає певним закономірностям у розвитку подій, явищ, іншими словами об'єктивна логіка; • як особливі зв'язки і розвиток думки людського мислення (суб'єктивна логіка); • здатність людини відображати навколишній світ за допомогою мислення послідовність, несуперечність, обґрунтованість міркувань; • як наука про структуру і форми мислення.
Міркувати намагатись визначити результат, який би не суперечив об'єктивній дійсності. Міркування бувають: Істинні (закон науки), правильні (факт, який ми сприймаємо безпосередньо), хибні (включає в себе вірогідність правильності і неправильності), неправильні (повне заперечення будь якого факту). Правильне мислення характеризується чіткою визначеністю, послідовністю, неодмінною умовою чого є несуперечність і доказовість. Три ознаки правильного мислення. Чіткість ясність змісту, зрозумілість і недвозначність; Послідовність вміння будувати "логічний ланцюг" усвідомлювати наслідки власних думок, результати наслідків і так якомога далі; Доведеність – прагнення не до голослівних фраз, а доведених міркувань. Якщо ж доведення у даний час не є потрібним, людина повинна його принаймні заготувати, мати на увазі.
Основні закони логіки. Закон мислення - необхідний, суттєвий і повторюваний у типових ситуаціях зв'язок між думками. Недотримання законів мислення веде до помилок у міркуванні та діях людини. Базовими законами формальної логіки є: • закон тотожності, • несуперечності, • виключеного третього • достатньої підстави.
Закон тотожності. Будь-яка думка має бути тотожна сама собі в ході одного і того ж міркування. Він означає, що людина, обмірковуючи і характеризуючи щось, повинна виділяти у предметі міркування суттєві ознаки і уникати несуттєвих. Найбільш розповсюдженими логічними помилками є: • Двозначність підміна сутності понять. • Використання одного і того ж терміну у різних значеннях.
Закон несуперечності. Два протилежних судження не можуть бути істинними в один і той же час і в одному і тому ж відношенні. Закон несуперечності вказує також на те, що з двох суперечливих суджень одне є хибним.
Закон достатньої підстави. Для того, щоб вважатися правильним, всяке положення має бути доведеним. В науці достатніми підставами вважаються: • положення про перевірені факти дійсності: • наукові визначення: • раніше доведені наукові положення: • аксіоми: • особистий досвід.
Закон виключеного третього. З двох заперечних суджень, які знаходяться у протиріччі, одне істинне, інше - неправильне, а третього не існує. Правильне мислення характеризується чіткою визначеністю, послідовністю, неодмінною умовою чого є несуперечність і доказовість.
Суперечка – будь яке зіткнення несумісних думок, під час якого кожна сторона відстоює свою правоту. В основі суперечки лежать об’єктивні протиріччя матеріального світу і неоднакові потреби та інтереси людей. Учасниками суперечки є пропонент, який висуває і обстоює думку тезу, і опонент, який піддає сумніву чи заперечує тезу пропонента. Розрізняють такі види суперечок: • суперечка заради істини, • суперечка заради переконання, • суперечка заради перемоги, • суперечка заради суперечки, • внутрішня суперечка.
Заняття 2. Пізнання як предмет філософського аналізу. Основні закони логіки. 1. Гносеологічна проблема в історії філософської думки. 2. Чуттєве та раціональне пізнання, характеристика їх основних форм. 3. Істина, умови й шляхи її досягнення. Істина і правда. 4. Міркування та його структура. 5. Основні закони логіки. 6. Суперечка та види суперечок.
Скачать презентацию Тема Проблема пізнання у філософії Логіка як наука
T_F_L_4.ppt