Тема кохання в творчості Лесі Українки Леся

Тема кохання в творчості Лесі Українки

Леся Українка народилася 25 лютого 1871 року в м. Новоград. Волинському, в інтелігентній сім’ї. Дитячі роки Лесі минули на Волині - в Луцьку та селі Колодяжному Ковельського повіту, куди переїхала сім’я Косачів. У родині спілкувалися українською мовою, шанували народні звичаї, читали українські книжки. Діти ходили в національному одязі, співали народних пісень.

У 10 років дівчинка захворіла на туберкульоз кісток, тому відвідувати школу не могла , на жаль, мусила відмовитись від музичних занять: у 1883 році було прооперовано ліву руку.

Леся Українка була всього на один рік молодша за свого брата Михайла – Мишу… Миша навчився дуже рано читати, а що Леся навчалася разом з ним, то в 4 роки вона вже зовсім справно читала. А на початку 6 -го року життя вчилася писати навмисне для того, щоб написати першого в житті листа до своїх любих дядька та дядини Драгоманових…

Гарні і теплі стосунки склалися у Лесі Українки з двоюрідною сестрою Адріадною Дрогомановою.

Великий вплив на творче становлення поетеси мала родина, передусім мати- письменниця й фольклорист Олена Пчілка і дядько- визначний діяч культури Михайло Дрогоманов.

Олена Пчілка пишалась по-материнськи своїми дітьми, турбувалась про кожного з них, з любов'ю розказувала про всіх. Шестеро дітей вимагали багато уваги, материнських турбот. А потреба творити, незважаючи на всі клопоти і турботи була непереборною.

Леся Українка в Криму. Фото 1897 р.

Ольга та Микола Косачі, молодші сестра і брат Лесі Українки. Фото 1900 -х рр.

Оксана Косач (молодша сестра Лесі Українки) та її приятель Юрій Тесленко. Приходько. Фото 1903 р

Ісидора Петрівна Косач, молодша сестра Лесі Українки. Фото 1903 р.

Леся Українка (ліворуч) з Маргаритою Комаровою. Фото 1889 р.

Леся Українка з братом Михайлом. Фото початку 1890 -х років.

Леся Українка (ліворуч) з братом Михайлом і Маргаритою Комаровою. Фото початку 1890 -х років.

Леся Українка (ліворуч) з сестрою Ольгою. Фото 1896 р. (Ковель)

Ольга Кобилянська і Леся Українка (праворуч). Чернівці. Фото 1901 р

Її вірним побратимом і чоловіком став відомий український фольклорист Климент Квітка, з яким вона одружилася у 1908 році.

КОХАННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Для письменників кохання – наче світло в кінці тунелю: без нього життя перетворюється на темряву, бруд та вічні пошуки себе. Тому творчість будь-якого поета чи прозаїка – це передусім історія його кохання, зрад, інтриг і пристрастей. Такі історії не схожі між собою, кожна має свою родзинку та особливе значення, і в тому, мабуть, головна принада любові.

Любов може бути чудовою поемою, що люди потім перечитують у спогадах, без болю, без прикрого почуття. Леся Українка

МАКСИМ СЛАВИНСЬКИЙ У чарівному куточку Полісся, серед замріяних верб на березі спокійного озерця, прийшло до юної поетеси перше почуття. Максим познайомився з Ларисою влітку 1886 -го в Колодяжному, де її батьки мали чималий маєток. Максимові було вісімнадцять, Лесі – п’ятнадцять.

Коли вони знову зустрілися влітку 1892 року, взаємні почуття спалахнули з небаченою силою. То було перше, ще дівоче кохання волинянки. З іменем Максима пов’язано чимало перлин Лесиної інтимної лірики: «Горить моє серце» , «Стояла я і слухала весну» , «Хотіла б я піснею стати» , «Сон літньої ночі» … Вона зверталася до «пана Максима» : «Милий мій! Ти для мене зруйнований храм…» .

Нестор Гамбарашвілі був ровесником Лариси Косач. За участь у студентському русі в 1894 р. його виключили з Московського університету. Нестор продовжив навчання в Києві. У 1895 -му разом із ще одним студентом, Сергієм Френкелем, знімав кімнату в Косачів. Леся тоді щойно повернулася з Болгарії, де вона гостювала в родині Драгоманових. Там вона пережила велике потрясіння смерть дядька Михайла, свого духовного наставника. . .

Леся давала Несторові уроки французької мови; він її вчив грузинської. . . Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе. У свого "учня" Леся вперше познайомилася з "Витязем у тигровій шкурі". "Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою", - сказала якось Леся. Розмови про Грузію будили думки про долю рідного краю. Влітку 1896 р. , проводжаючи Нестора на канікули в Горі, Леся попросила привезти їй із Грузії кинджал "як емблему для боротьби з ненависним ворогом". . . Він виконав це прохання.

Протягом літа вони писали одне одному. Проте всі Лесині листи згодом зникнуть без сліду у вихорі громадянської війни. 1897 рік почався для неї різким загостренням хвороби. Боротися з недугою подалася в Ялту. Там, отримавши якось чергового листа від матері, дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. «Дуже сумно мені те, що ти пишеш мені про Гамбарова. . . Привітай його від мене, як побачиш, конечне, скажи, що я часто згадую його, а що я йому не пишу, то се, певне, його не здивує. . . » Це рядки з Лесиного листа-відповіді. Чується в них ледь стримувана гіркота, хоча, напевно, Несторове рішення не було для неї цілковитою несподіванкою. Адже ще в лютому на папір лягли слова: «Не дорікати слово я дала. . . »

Сергій Мержинський Познайомилися вони влітку 1897 -го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського - сухоти. Він приїхав з Мінська: служить там на залізниці; соціалдемократ. Лесі його рекомендував Петро Тучапський, київський знайомий Косачів. Сама Леся в цей час зайнята влаштуванням у театрі своєї драми "Блакитна троянда". Мержинський був професійним революціонером. У його рисах і духовній поставі було щось чаруюче: "тонке скорботне лице", "прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум'янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою". Таким малювали портрет С. Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною. У ньому жив вогонь самопожертви. Після Ялти вони листувались. .

"Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборенно, нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? "

Сергій Мержинський та Леся Українка в родині Косачів

Не хотіла вірити, що Сергій (30 -літній!) помирає. Згадувала зустрічі з ним - у Криму, в Гадячі, Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися. . . Кілька разів бачилися в Мінську. . . Але зустрічі ті були короткі і обривалися, як нескінчена розмова. Восени 1900 -го вона отримає лист від лікаря, який опікувався Мержинським: її другові зовсім погано.

Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе! Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя і горе вмирає. Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року.

Климент Васильович Квітка У 1907 р. поетеса знову повернулася до Криму, щоб лікувати свого друга Климента Васильовича Квітку. Згодом він стане її чоловіком. Климент був молодший від Лесі на 9 років. Повідомлення про її заміжжя стало для близьких несподіванкою, вони вважали, що з її боку кохання там не було. Хоча визнавали, що Квітка обожнював Лесю. «Справа скінчена — ми звінчалися, — пише поетеса у листі до рідні. — Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній. . . Ми не запрошували нікого, крім свідків. . . Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій хоч від людей. . . все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим» .

Будинок в Балаклаві, де мешкала Леся Українка

Померла письменниця 1 серпня 1913 року в грузинському містечку Сурамі. Похована в Києві на Байковому кладовищі. За кращі твори для дітей у галузі літератури, живопису і театрального мистецтва з 1972 року присуджується премія імені Лесі Українки.

Виконала студентка 3 -ОДП Оперчук Віта