Тема 5 Психологічні аспекти діяльності керівника Заняття 5

Тема 5. Психологічні аспекти діяльності керівника. Заняття 5. Психологія ефективного спілкування в системі управлінської діяльності.

Навчальні питання: Історико-аналітичний аспект проблеми. Спілкування : його функції, рівні та види. Психологічні прийоми переконання в управлінській діяльності управлінця. Невербальні засоби спілкування в системі управлінської діяльності керівника.

Спілкування – це процес взаємодії і взаємин суб’єктів (особистостей, соціальних груп), під час якого відбувається взаємообмін діяльністю, інформацією, емоціями, оцінками, знаннями, навичками, уміннями, а також вольовий контакт.

Можна виділити наступні функції спілкування : 1) контактна функція – встановлення контакту як стану обопільної готовності до прийому й передачі повідомлень і підтримки взаємозв’язку у вигляді постійної взаємоорієнтованості; 2) інформаційна функція – обмін повідомленнями, думками, задумами, рішеннями; 3) спонукальна функція – стимуляція активності партнера, щоб направити його на виконання певних дій; 4) координаційна функція – взаємне орієнтування й узгодження дій при організації спільної діяльності; 5) функція розуміння – адекватне сприйняття й розуміння змісту повідомлення і взаємне розуміння намірів, настанов, переживань, станів; 6) емоційна функція – формування у партнера потрібних емоційних переживань, а також зміна з його допомогою своїх переживань і станів; 7) функція встановлення відносин – усвідомлення і фіксація свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв’язків співтовариства, у якому діє індивід; 8) функція здійснення впливу – зміна стану, поведінки, індивідуально-значеннєвих станів партнера.

види спілкування 1. Матеріальний вид спілкування. Сфера прояву цього виду спілкування – матеріальне виробництво, розподіл, обмін, споживання. 2. Духовне спілкування у вигляді знаковосимволічної діяльності (мовне, жести, міміка, пантоміміка). Сфера його прояву – духовне життя суспільства, діяльність і, насамперед, суспільна свідомість. За характером професійної діяльності, наприклад, можна визначити як вид спілкування педагогічне спілкування.

Міжособистісне спілкування зорієнтоване переважно на індивідуалізованих комунікатора і реципієнта; воно служить механізмом групоутворення , утворення міжгрупових відносин.

Масове спілкування служить механізмом взаємодії на рівні суспільства; механізмом розвитку соціальних відносин (консолідації, боротьби, співробітництва). У масовому спілкуванні індивіди беруть участь насамперед як як носії соціальних ролей.

Соціальний рівень реалізує спілкування, в процесі якого суб’єкти ставляться один до одного згідно з соціальними нормами.

Діловий рівень характеризується змістом конкретної ситуації спілкування.

Духовний рівень спілкування – це співпереживання і взаємопроникнення суб’єктів спілкування у внутрішній світ один одного.

За рівнем спілкування може бути офіційним (формальним) або неофіційним (неформальним). Перше регламентується службовими функціями, друге – обслуговує зовні не регламентовані міжособистісні стосунки між людьми.

Стилі спілкування – характерні способи встановлення і розвитку контактів. Найвиразнішими серед них є: демократичний, авторитарний і суперечливий.

Авторитарному стилю, поширеному в недемократичному суспільстві, притаманне вибіркове і здебільшого негативне ставлення до партнера, людини взагалі. Він будується на усереднюванні її індивідуальнопсихологічних особливостей, урахуванні вразливих місць, застосуванні засобів, що нав'язують певну точку зору. Власне, це спілкування за зразком суб’єкт-об’єктних стосунків, коли партнера розглядають лише як засіб досягнення власної мети.

Демократичний стиль будується на мовних і немовних засобах, які викликають у співрозмовника позитивне ставлення до змісту повідомлення. Він ґрунтується на гуманному ставленні до людини, супроводжується високою оцінкою партнера, орієнтацією на його сильні сторони. Це складна тактика спілкування, яка далеко не завжди дає негайний позитивний ефект. Це, насамперед, мистецтво переходу від ділового до духовного рівня спілкування. Для оволодіння цим мистецтвом потрібне виховання, а то й психологічна допомога.

Суперечливий стиль – нестійка тактика спілкування, яка припускає елементи різних стилів. Це залежить не стільки від мети і змісту спілкування скільки від стану суб’єкта спілкування. З огляду на складність спілкування має сенс позначити його структуру. Найпоширенішою є модель, відповідно до якої структура будьякого акту спілкування включає три взаємозалежні аспекти: комунікативний, інтерактивний і перцептивний.

Комунікативний аспект спілкування, чи комунікація у вузькому розумінні слова, складається з обміну інформацією між індивідами, що спілкуються.

Інтерактивний аспект полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями й уміннями, але і діями. Це взаємодія людей, що припускає певну форму організації спільної діяльності (згода, пристосування, конкуренція чи конфлікт).

Перцептивний аспект спілкування означає процес сприйняття один одного партнерами і встановлення на цій основі взаєморозуміння. Перцептивні навики виявляються в уміннях визначати контекст спілкування; розуміти настрій партнера за його вербальною і невербальною поведінкою.

типи особистостей відповідно до їх сталення до моральних цінностей, а отже, до спілкування та його культури. 1. ”Споживацький“ тип. Мораль у його уяві – це утвердження себе серед інших. Мотивом поведінки та спілкування у нього є та користь, яку він матиме від усього, що робить. Найбільша для нього цінність – потяг до особистого щастя. Він – індивідуаліст, спочатку має бути добре йому, а потім іншим, довіряє лише собі.

2. ”Конформістський“ тип. Людина цього типу, навпаки, дуже поєднана з середовищем, з оточенням. Її прагнення мають колективістський характер. Головний мотив поведінки – бути, як усі. Спілкуватися з такою людиною легко, але вона не терпить біля себе людей, не схожих на неї. Людина цього типу може порушувати правила, але не загальноприйняті норми.

3. ”Аристократичний“ тип. Це яскрава особистість, яка плекає почуття власної гідності й підкреслює це під час спілкування з іншими. Її мораль не завжди схожа із загальноприйнятою. Люди цього типу обожнюють створений ними власний світ і діють відповідно до своїх уявлень, не думаючи про наслідки, дбають лише про себе і зверхньо ставляться до інших. Спілкуватися з такими людьми нелегко.

4. ”Героїчний“ тип. Людина цього типу завжди з чимось бореться. Веде себе у спілкуванні активно й наступально, не сприймає світу та інших людей такими, якими вони є, і хоче їх змінити. Як правило, ”герої“ – це люди соціально орієнтовані, у них розвинене почуття обов’язку, справедливості, але вони не характеризуються терпимістю до інших і не завжди використовують моральні засоби для досягнення мети.

5. ”Релігійний“ тип. До цього типу належать люди, для яких головна цінність – сенс життя, а джерело моралі не в людині й суспільстві, а поза ними. Мотивом поведінки і спілкування з іншими є любов до ближнього і почуття єдності з людьми та світом. Дії людини такого типу не приносять йому особисто ніякої користі.

Сам термін ”комунікація“ з’явився в науковій літературі на початку ХХ століття і походить від латинського “communicated om communicare”, що означає: ”робити загальним, повідомляти, зв’язувати, узагальнювати“. В таких науках як соціологія, філософія, теорія інформації термін ”комунікація“ має три значення: Це спосіб зв’язку будь-яких об’єктів матеріального і духовного світу. Це спілкування, передача інформації від людини до людини. Це вид соціальної комунікації – спілкування і обмін інформацією в суспільстві.

Комунікативний процес – це обмін інформацією між двома і більше особами. При цьому ставиться мета – забезпечити розуміння отримувачем інформації, яка є предметом обміну.

Комунікаційна мережа – це сукупність індивідів, які постійно взаємодіють між собою на основі інформаційних каналів.

Таким чином, комунікація як акт спілкування має свої особливості. У більш вузькому, соціальнопсихологічному смислі комунікація – це процес передачі інформації відправника до одержувача. Її складовими є: 1) комунікант – відправник повідомлення (особа, яка генерує ідею або збирає, опрацьовує інформацію та передає її); 2) комунікат – повідомлення (фіксована чи нефіксована інформація, закодована певним чином за допомогою символів, знаків, кодів); 3) канал (спосіб передачі інформації); 4) реципієнт – отримувач повідомлення (особа, якій призначена інформація і яка певним чином інтерпретує її, реагує на неї); 5) зворотний зв’язок – реакція реципієнта на отримане наукове повідомлення.

Функції педагогічного спілкування зумовлені змістом педагогічної діяльності. Головними серед них можна назвати такі: 1) комунікативну – встановлення і регуляція взаємовідносин між педагогом та слухачами, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку слухачів; 2) психологічну – створення умов для забезпечення психологічної свободи слухачів, прояву індивідуальної своєрідності їх особистості; зняття соціальних утисків, які заважають цьому; 3) пізнавальну – забезпечення повноцінного сприймання навчальної інформації слухачами, формування в них особистісного, емоційно-ціннісного ставлення до знань; 4) організаційну – забезпечення раціональної організації навчальнопрактичної діяльності слухачів. 5) розвиваючу – забезпечує формування особистості слухача, передачу йому норм і правил поведінки, керівництво процесом їхнього засвоєння, опанування оціночними і самооціночними критеріями; 6) інформаційну – здійснює передачу знань; 7) регулятивну – створює сприятливу психологічну атмосферу спільної та індивідуальної діяльності, погоджує і поєднує зусилля досягнення загального й особистого результату; 8) емоційну – формує і коректує міжособистісні відносини.

Педагогічне спілкування – це система прийомів органічної соціально-психологічної взаємодії науково-педагогічного працівника і слухачів, змістом якої є обмін інформацією, пізнання один одного, організація діяльності і стимулювання діяльності, організація і корекція взаємин у колективі слухачів, обмін ролями, співпереживання і створення умов для самоствердження особистості слухача.

Структура процесу педагогічного спілкування: – моделювання педагогом майбутнього спілкування (прогностичний етап); – організація безпосереднього спілкування в момент початкової взаємодії (комунікативна атака); – управління спілкуванням під час педагогічного процесу; – аналіз спілкування, що відбулося, і моделювання подальшого спілкування.

У професійному спілкуванні викладача можна виділити два взаємопов’язаних компоненти: 1. По-перше, це загальні принципи спілкування, що закладаються самим характером наслідування цінностей, в яких реалізується педагогічна діяльність науковопедагогічного працівника, спільна мета і завдання навчання, виховання, розвитку, психологічної підготовки слухача. 2. По-друге, його індивідуальні принципи спілкування, громадянська позиція, стиль спілкування – сукупність конкретних прийомів і засобів, які викладач доцільно, залежно від конкретних умов і можливостей навчання і виховання реалізує у своїй діяльності на основі власних знань, професійного досвіду, здібностей і умінь.

Оптимальне педагогічне спілкування – це спілкування, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації слухача, творчого характеру діяльності, для формування його особистості, забезпечує сприятливий психологічний клімат, попереджує створення психологічних бар’єрів, дозволяє максимально використовувати у навчально-виховному процесі особистісні та професійні якості викладача.

Серед викладачів можна виділити притаманні їм рівні спілкування: Примітивний – в основу ставлення до слухача покладено примітивні правила і реакції поведінки – амбіції, самовдоволення. Викладач демонструє свою зверхність. Слухач для викладача виступає засобом досягнення мети. Маніпулятивний – взаємини зі слухачем будуються на грі, суть якої полягає у бажанні будь-що виграти, використовуючи різні прийоми. Слухач при цьому є об’єктом маніпуляції.

Стандартизований – домінує формальна структура спілкування. Спостерігається слабка орієнтація на особистість; викладач дотримується стандартів етикету, але така поведінка є поверховою і, не зачіпаючи особистісного рівня, реалізується на рівні масок. Слухач, самостійний об’єкт, відчуває байдужість викладача поза ”маскою“, і фактично залишається об’єктом маніпуляцій. Діловий – орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги особистісні характеристики слухача лише в контексті ефективності діяльності. Викладач дотримується стандартів етикету, визнає за слухачем право на самостійність. Слухач для викладача є цікавим залежно від внеску у спільну діяльність.

Особистісний – спілкування базується на глибокій зацікавленості до слухача, визнанні самостійності його особистості. Викладач поважає слухача, вся його діяльність спрямована на розвиток його духовності, особистісне спілкування стає спілкуванням духовним. Слухач довіряє викладачеві, викладач є авторитетом і найкращим посередником між ним і знаннями про навколишній світ, людей, себе. Набуття викладачем особистісного рівня спілкування є необхідною умовою високої культури взаємодії науковопедагогічного працівника і слухача.

Відомі декілька класифікацій стилів діяльності педагогів. М. . Сорока-Росинський виділяє ”теоретиків“, ”реалістів“, ”утилітаристів“, ”інтуїтивістів“. В основу цієї класифікації покладено ставлення до виконання своїх обов’язків та особливості характеру науково-педагогічного працівника. Е. Костяшкін за рівнем професійної етики й особливостями діяльності визначає такі стилі діяльності: ”інтелектуальний“, ”вольовий“, ”емоційний“, ”організаторський“. В. Кан-Каликом абстраговані негативні моделі поведінки педагогів на заняттях: ”Монблан“ – педагог як гірська вершина над слухачем; ”Китайська стіна“ – дистанція, обмежене спілкування; ”Локатор“ – будує взаємини вибірково, з тими, хто подобається; ”Гамлет“ – постійно вагається у власних діях; ”Глухар“ – чує тільки себе. А. Бойко, аналізуючи поведінку науково-педагогічного працівника у поєднанні з його педагогічною діяльністю та її результатами, виділяє обґрунтовані моделі виховуючих взаємин педагогів і слухачів. Образно вони названі так: ”Оптиміст“, ”Об’єктивіст“, ”Ерудит“, ”Талант“, ”Умілець“, ”Душа“, ”Артист“.

На основі аналізу проведених нами досліджень можна простежити три головних причини низької культури спілкування викладачів. По-перше, більшість викладачів не надають особливого значення ролі спілкування у навчальновиховному процесі, тому не приділяють належної уваги організації спілкування. По-друге, численні викладачі діють у складних педагогічних ситуаціях силовими методами, не використовуючи психологічних і педагогічних знань про людину, не враховуючи вікових і індивідуальних особливостей слухачів.

Таким чином, спілкування – необхідна передумова та важлива форма людського буття; умова життєдіяльності людей, умова формування як суспільства, так і особистості. Спілкування – це багатогранний процес, бо має складну психологічну структуру. Повноцінне й ефективне спілкування припускає наявність комунікативних зусиль і комунікативних умінь. У структурі спілкування виділяють три взаємозалежні аспекти: комунікативну, інтерактивну і перцептивну. Комунікація у спілкуванні має ряд характерних рис: інформація не тільки передається, але й формується, уточнюється і розвивається; кожен із тих, хто спілкується, займає активну позицію у взаємодії; для передачі інформації використовуються певні засоби спілкування, тобто способи передачі, переробки і розшифровки змісту спілкування; для спілкування використовується система вербальних і невербальних засобів передачі інформації.

Мова як основний засіб спілкування. функції мовлення: комунікативна – процес передачі інформації; сигніфікативна – відображення об'єктивної реальності через поняття; формоутворення – втілення думок у словесну форму; активаційна – вербальна активність підвищує рівень свідомості; регулятивна – вплив на напрям думок і дій; кумулятивна – збереження досвіду людства та індивідуального досвіду кожної конкретної людини; експресивна – прояв внутрішнього, емоційного стану людини; фактична – встановлення і підтримка контактів з людьми; міфічна – звертання до молитов для запобігання неприємностей.

характеристики мовлення: варіативність – здатність про одне й те саме говорити по-різному, використовуючи різні мовні засоби, прийоми композиції словесного матеріалу, стильові особливості; виразність – уміння викликати у свідомості військовослужбовців наочні образи за допомогою прикладів, метафор, алегорій, порівнянь; емоційність – здатність впливати на емоції та почуття; логічність – послідовність розгортання аргументації, утримання на основній ідеї. Нерідко під час виступу, розгорнутого мовного повідомлення у мовця з’являються додаткові асоціації, цікаві думки, на яких також хочеться зупинитися. Нездатність протистояти цій спокусі призводить до поступової зміни предмета повідомлення, відходу від основної теми; літературність – точність вживання слів, правильність наголосів, закінчень; доречність – відповідність змістовних і стилістичних складових.

Мова – це певний пізнавальний процес, тоді як мовлення – це система засобів мовленнєвої діяльності (система знаків, символів і правил). Мова являє собою спосіб формування та формулювання окремих думок, мовлення є інструментом, знаряддям, за допомогою якого ці думки одержують остаточне оформлення.

Структура мовного (вербального) спілкування: Паралінгвістика (властивості голосу). Екстралінгвістика (роз’єднувальні мовні звуки – сміх, плач, зітхання, шепіт, кашель, сопіння тощо). Домінуючим елементом техніки мовлення, який становить основу і структуру, є голос.

Гучність голосу – суб'єктивне слухове відчуття інтенсивностi (сили) звуку, який утворюється в результаті роботи голосового апарату. Різні народи користуються в розмові різною силою голосу. Наприклад, в арабському світі розмова дося гає такого рівня напруження голосу, що в нашому суспільстві вона сприймалася б як вияв агресивності або сварки. Проте самі араби вважають гучність голосу за вияв сили і щирості, а тихий голос – за вияв слабкості. Висота голосу – його тональний piвень. Тембр розглядається як специфічне забарвлення голосу. Діапазон голосу – сукупність звуків різної висоти. Політністъ голосу – це здатність людини посилати свій голос на відстань i регулювати його гучність. Сугестивність – здатність захоплювати слухачів i впливати на ixні eмоцiї незалежно від змісту промовлених слів. Милозвуччність голосу – краса звуків. Витривалістъ – витримування тривалого мовленнєвого навантаження без шкідливих фізіологічних наслідків. Органи мовлення поділяють на: – дихальні органи, які утворюють під час вдиху потрібний для мовлення потік повітря; – голосові, де утворюється й модулюється голос; – артикуляційні, в яких утворюються основні елементи мови, тобто звуки. У спокійному стані співвідношення між видихом і вдихом дорівнює приблизно 3: 2, під час мовлення воно становить 7: 1, 12: 1 і навіть більше.

Структура немовного (невербального) спілкування: Такесіка (дотик в процесі спілкування). Проксеміка (просторове розміщення людей під час спілкування). Кінесіка (зовнішні прояви почуттів людини у спілкуванні – міміка, жести, пантоміміка).

Міміка – мистецтво виражати власні думки, почуття, настрої, стани рухом м’язів обличчя. Звичайно вираз обличчя повинен відповідати характеру мовлення, відносин. Він, як і весь зовнішній вигляд, повинен виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, замилування, байдужість, зацікавленість, обурення – у десятках варіантів. Широкий діапазон почуттів виражає посмішка, що свідчить про духовне здоров’я і моральну силу людини. Виразні деталі міміки – брови, очі. Підняті брови виражають подив, зрушені – зосередженість, нерухомі – спокій, байдужість, рухливі – захват.

Пантоміміка тобто рухи тіла, рук, ніг, допомагає передавати вербальну інформацію, дозволяє виділити головне, малює образ, підкреслює зміст того, про що йде мова. Красива, виразна постава педагога виражає внутрішню гідність особистості, привертає увагу до неї. Пряма хода, зібраність говорять про впевненість педагога у своїх силах, знаннях.