Тема 3 Філософія Середньовіччя і Відродження Виконала студентка

Тема 3. Філософія Середньовіччя і Відродження Виконала: студентка 25 групи економічного факультету Кернос Олена

План 1. Філософія Середньовіччя. 2. Філософія Відродження.

1. Філософія Середньовіччя. На середньовічному етапі розвитку філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд і течія богословської думки в умовах домінування релігії в усіх сферах суспільного життя: у арабомовних державах, Аравії і Передній Азії – ісламу, у державах Європи – християнства (католицького і православного).

Патристика – період в історії духовності європейського суспільства II–VIII ст. , перехідний період від античності до Середньовіччя, представлений сукупністю теологічних, філософських та політикосоціологічних доктрин християнських мислителів, "Отців Церкви". У ньому виокремлюються три етапи: – на ранньому (апологетичному) етапі вирішувалася філософська проблема про співвідношення християнського віровчення і античного духовного спадку, яка вважалася центральною. Сформувалися дві протилежні течії: одна – з орієнтацією на гармонійний синтез християнської ідеї відвертості з філософською традицією античного раціоналізму, інша – з орієнтацією на їхню несумісність, дистанціювання.

Представники першої, Климент Александрійський, Тит Флавій (бл. 150– 215), Юстин (пом. бл. 165), Афінатор (пом. бл. 177) та ін.

Пропагували толерантну позицію християнства щодо античної філософії, визнавали християнське віровчення просвітницьким, яке відкидає язичницьке марновірство, позбавляє людей страху, дарує їм внутрішню впевненість, знання, гармонію віри й античного знання; доводили, що така гармонія є вищим ступенем духовного розвитку людей і найдосконалішою філософією.

Представники другої течії, наприклад сирієць Татіан (пом. бл. 175), звинувачували античних філософів у запозиченні ідей Біблії, а їх особистий внесок у філософію характеризували як безліч помилкових тверджень. До найактивніших критиків античної філософії та пропагандистів християнського віровчення належав також уроженець Карфагена Квінт Тертулліан (бл. 160 – після 220). Він виходив із того, що соціальна функція християнства не потребує філософського обґрунтування.

– характерною рисою зрілого етапу патристики була спроба її представників синтезувати християнське віровчення і філософські методи античності з метою посилення боротьби з єресями (від грец. вибір, особливе віровчення, відхилення від ортодоксії, прийнятих догматів). Найбільш поширеним і небезпечним для християнства у II ст. був гностицизм (від грец. пізнання, знання) – еклектична релігійнофілософська течія, яка намагалася поєднати християнську теологію з міфофілософськими елліністичними вченнями та віровченнями іудаїзму, вавилонськими культами.

Його представляли Василід (друга чверть II ст. ), Епіфаний (332– 403) та ін. Згідно з їх поглядами, людина знаходить спасіння від лиха не тому, що вірить у Христа або робить добрі справи, а завдяки знанню істини про світ, про істинного Бога, про те, хто ми самі, звідки з'явились, як опинилися тут і якими шляхами зможемо повернутися до нашої небесної оселі, здобути внутрішню незалежність і свободу.

Найвидатнішим серед західних "Отців Церкви" був Аврелій Августин (354– 430) з м. Гіппона (Північна Африка), автор філософських творів "Про велич душі", "Про вчителя", "Про істинну релігію", "Про свободу волі", "Про душу та її походження", "Про град Божий", "Сповідь". Останній твір – релігійна автобіографія Августина, в якій він показав, як релігійні пошуки привели його до християнства, що звеличило його моральність і відповіло на всі його світоглядні питання. Безпосередня мета "Сповіді" полягала в наверненні язичників, особливо з освічених верхів, у християнство.

– центральною на останньому, пізньому етапі патристики (V–VIII ст. ) постала проблема систематизації християнського віровчення. Ключовими фігурами в її вирішенні були Іоанн Дамаскін (бл. 675– 753) – візантійський богослов і поет, а також філософи Леонтій (бл. 475– 543) і Боецій (бл. 480– 525). їх систематизаторські зусилля та орієнтація на античну філософську традицію (передусім коментар Порфірія до Арістотеля) заклали основи середньовічної схоластики.

Одним з найвидатніших середньовічних реалістів був італієць Ансельм Кентерберійський (1033– 1109). Він виходив з існування загальних понять незалежно від одиничних речей і підкорення мислення вірі. Завданням філософії вважав пояснення віри в межах церковних догм.

Представником крайнього номіналізму в період ранньої схоластики був француз Іоанн Росцелін (бл. 1050– 1122). За його вченням, поза одиничними речами не існує ніяке загальне: немає кольору без конкретного кольору, немає мудрості поза конкретною мудрою душею. Загальне не має власної реальності, універсалії – лише звуки голосу, мова. Спробу подолати однобічність номіналізму і реалізму зробив П'єр Абеляр (1079– 1142) – французький філософ, теолог і поет. Він гадав, що універсали існують у речах, а не до них або після них. Абсурдно стверджувати реальність тільки "людяності", а не людей. У цілому Абеляр був представником поміркованого номіналізму, який пізніше був названий концептуалізмом.

Серед опозиційних томізму течій була Оксфордська школа та її представник Роджер Бекон (1210– 1294), який не визнавав авторитети і рішуче виступав проти схоластики. Справжнє джерело знань він вбачав у безпосередньому досвіді, в експерименті, у спостереженні. Праці Бекона церква засудила, а сам він був запроторений до монастирської в'язниці, де пробув до самої смерті.

Видатним вченим і філософом арабського Середньовіччя був уродженець Бухари, таджик за походженням, Ібн-Сіна (Авіценна, бл. 980– 1037). Знаменита "Книга зцілення" є головним його філософським твором, що складається з 18 томів, поділених на чотири розділи – логіку, фізику, математику і метафізику. Скороченням цього величезного твору є "Книга спасіння", що складається з трьох частин – логіки, фізики і метафізики. Подальше скорочення цього твору Ібн-Сіна здійснив у "Книзі знань".

2. Філософія Відродження (Ренесанс) – період у культурному та ідейному розвитку країн Західної та Центральної Європи у XIV–XVI ст. , перехідний етап від середньовічної культури до культури Нового часу, що характеризується, переважно, гуманістичним світоглядом, його антифеодальною, антиклерикальною та антисхоластичною спрямованістю, а головним чином – поверненням до культурного спадку античності, своєрідним "відродженням" його (звідси і назва).

Гуманізм – світогляд і діяльність, що виражають повагу до гідності і прав людини, її цінності як особистості, проникнуті турботою про благо людей, їх всебічний розвиток, про створення сприятливих для людини умов суспільного життя. Середньовіччя і перший поет Відродження італієць Дайте Аліґ'єрі (1265– 1321), автор безсмертної "Божественної комедії". Його концепція містить у межах "теорії двоїстої істини" багато наївних і схоластичних аргументів, але її значення зумовлене головною ідеєю: все людство має бути підкорене людському розуму. Людина сама відповідальна за своє благо, вирішальними в досягненні якого є особисті якості, а не багатство чи успадкований стан.

До видатних італійських гуманістів XV ст. належав Лоренцо Валла (1407– 1457) – філолог, історик та філософ. Він відхиляв схоластичну логіку, а в етиці визнавав епікуреїзм, що повертало до філософської свідомості забутий античний атомізм. Гуманізм в Італії багато в чому орієнтувався на філософію Платона. Найбільш помітною фігурою серед платоніків цього періоду був Марсіліо Фічино (1422– 1495). Його головним філософським твором є "Платонівська теологія про безсмертя душі". У ньому він доводив помилковість судження, що "філософія є служницею теології", ставив перед людиною завдання удосконалюватись, розмірковував про тс, що законодавці та правителі повинні добре знати філософію, бути філософами.

Реформація (лат. перетворювати) – широкий антифеодальний суспільний рух у країнах Західної та Центральної Європи XVI ст. , що мав форму боротьби проти католицької церкви. Цей рух розпочався у Німеччині виступом 31 жовтня 1517 р. німецького мислителя і громадського діяча, голови бюргерської Реформації, засновника німецького протестантизму (лютеранства) Мартіна Лютера (1483– 1546) з 95 тезами проти торгівлі папськими індульгенціями і зловживань католицького духовенства.

Найбільш радикальним викладенням філософії Реформації є вчення одного з вождів Селянської війни в Німеччині Томаса Мюнцера (1490– 1525). Воно має пантеїстичний характер (пантеїзм – філософське вчення, яке ототожнює Бога і світ). Бог, за Мюнцером, – це світ у цілому, Христос не є історичною особою, а втілюється і виявляється тільки у вірі, католицизм виводить людину на шлях підкорення особистих інтересів інтересам суспільним, що виражають владу Бога на землі.

Найбільш значним і глибоким натурфілософом XVI ст. був Джордано Бруно (1548– 1600), великий італійський борець за передовий антисхоластичний світогляд. У творах "Про безмежність, Всесвіт і світи" (1584), "Про причину, начало і єдине" (1584), "Про монади, число і форму" (1591) та ін. можна побачити майже всі мотиви античної, прогресивної середньовічної і сучасної йому ренесансної філософії.

Поворот Ренесансу до людини особливо виявився в його соціальних і політичних теоріях. У центрі їх були проблеми державного устрою, громадянського суспільства, боротьби з папською церковною гегемонією, реорганізації суспільства в інтересах народу. У зв'язку з цим викликає великий інтерес творчість флорентійця, сучасника Леонардо да Вінчі, друга Мікеланджело, державного діяча, філософа, історика, поста і військового теоретика Нікколо Макіавеллі (1469– 1527).

Літературний спадок Томаса Мора (1478– 1535) широкий і різноманітний, але головним його твором є "Золота книга настільки корисна, як і потішна, про найліпший устрій держави і про новий острів Утопія" (1516), скорочено "Утопія" (грец. – місце, що не існує). Самою назвою книги Мор заявив про нездійсненність тих ідей, які в ній викладені, його утопія – це мрія.

Одже, основною ознакою філософії Ренесансу є її світська, земна спрямованість. Якщо предметом середньовічної схоластики був Бог, то в ренесансній філософії на перше місце вийшли природа і людина. Співіснування і взаємний вплив експериментального знання і філософії зумовлювали подальший їх розвиток. Період філософії Ренесансу є необхідним, закономірним переходом від середньовічних філософських традицій до філософії Нового часу.

Дякую за увагу!