Тема 1. Етногенез східних слов’ян. Суспільство держави Київська

Тема 1. Етногенез східних слов’ян. Суспільство держави Київська Русь l Лекція 2. Історичні та політичні виміри проблеми походження українського народу.

План l 1. Етнополітичні процеси Київської Русі. Передумови та процес формування української народності. l 2. Українська та зарубіжна політична думка щодо проблеми походження українців.

1 питання лекції l Етнополітичніпроцеси Київської Русі. l Передумови та процес формування української народності

Київська Русь l увійшла в історію як могутня ранньофеодальна держава, яка відіграла надзвичайну роль у становленні і розвиткові європейської цивілізації. l Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному, політичному й культурному розвиткові як слов’янських, так і неслов’янських народів. l І, в той же час, дало їм можливість відстояти свої землі від нападів багатьох ворогів на сході й півдні (степових кочівників-печенігів, половців та ін. ), на півночі (норманнів), на заході (польських і угорських королів та феодалів), на півдні (Візантійської імперії).

Передумови утворення держави Київська Русь: l 1. Численні успішні військові походи слов'ян приносили прибуток і прискорювали процес класоутворення; l 2. Захоплення старійшинами общинних земель свідчить про початок складання феодальних відносин. l 3. Кількість поховань воїнів-норманів мізерно мала в порівнянні зі знайденими похованнями воїнів-слов’ян.

Передумови утворення держави Київська Русь: l 4. У літописах наступних років нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їх кількість була незначною і вони швидко злилися з корінним населенням - ослов'янилися. l 5. Порівняльний аналіз залишків озброєнь норманів і слов'ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку продуктивних сил. l У літописах прямо говориться, що ще до приходу варягів у Києві правив перший князь - слов'янин Кий.

3. Передумови утворення держави Київська Русь 1. Завершення процесу розселення слов’ян і утворення територіально визначених великих і малих союзів племен; 2. Наявність у східнослов’янських племен локальних відмінностей в культурі й побуті; 3. Поступове переростання союзів племен і племінні князівства; 4. Формування на межі 8 -9 ст. першої східнослов’нської держави (Київське князівство Аскольда).

Етнічний склад Київської Русі l Сутьпроблеми етнічного складу Київської Русі сформульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській державі: стійка єдина давньоруська народність чи окремі праетноси українців, росіян, білорусів? »

Етнічний розвиток Київської Русі l Визначення етнічної структури в Київській Русі — проблема актуальна і складна. l Актуальна, оскільки її вирішення є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. l Складна — тому що розв'язанню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон'юнктура та політико- ідеологічні впливи.

Так, народ (грецькою – «етнос» ) l це історична спільність людей, яка складається на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. l Останнє звичайно зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т. д.

Проблеми етногенезу l Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально- територіальної організації (держави), а етнічні групи – своїх автономних об’єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав. l Головні складові поняття «народ» – територія, мова, культура, психічний склад, елементи державного устрою.

Історія розвитку Київської Русі l дає можливість стверджувати про формування в межах його суспільства трьох відокремлених, а саме – української, російської, білоруської народностей. l І хоча цей процес не набув завершеного характеру, його розвиток в межах Київської Русі став важливим етапом на шляху формування трьох народів, а далі й націй.

Етапи процесу формування регіональної етнічності окремих груп східних слов’ян lІ етап – VІ – X ст. , lІІ етап – ХІV ст. lІІ етап – XV – XIX ст.

Перший етап (VІ – X ст. ) l був пов’язаний з формуванням етноплемінних утворень, які виявляли себе у їх самоназвах. l Самоназви свідчать про усвідомлення представниками етнічних спільнот їх причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі окремих племен. (поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, руси). l Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає етнонім «русь (русичи, руські люди)» .

Другий етап (ХІ-ХІV ст). l пов’язаний з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля; l однією з перших і головних таких земель стала Київщина як територіальний осередок навколо Києва, що зароджувався на етнічному грунті Русі; l територіальні осередки навколо інших центрів: Чернігова, Галича, Володимира-на- Клязьмі, Смоленська, Полоцька, Рязані тощо

Третій етап (ХVІ- ХІХ ст. ) l характеризувався надзвичайно несприятливими обставинами для збереження національних особливостей українців, l населення українських земель, захищаючи свої національні й соціальні права, підтримувало умови для самовідтворення та формування національної самосвідомості.

Остаточне формування українського етносу l відбулосяна рубежі ХVI – XVII ст. в умовах загрози фізичного знищення з боку Степу (Кримського ханства як васала Османської імперії), національного гніту польської шляхти та внутрішньої зради еліти – переходу аристократії до католицизму та укладання церковної унії.

Остаточне формування українського етносу l На хвилі національної боротьби росла національна свідомість: на побутовому рівні вона виявилась в усвідомленні своєї приналежності до українського народу, а на вищому, ідеологічному рівні – у боротьбі за національні права, за православ’я, за створення національної держави як виразника національних інтересів українців.

Етнополітичні процеси в Київської Русі l Об’єктивнийпогляд на історію дозволяє зробити принципово нові висновки, які характеризують етнополітичні процеси Київської Русі та виявляють зв’язок цих процесів з формуванням української, російської та білоруської народності (див. далі).

Характеристика етнополітичних процесів в Київській Русі: l 1. феодальна роздробленість не передувала процесу виокремлення трьох слов’янських народів, а співпала з ним у часовому просторі, поглиблюючи ті тенденції суспільства, які виявляли себе на попередніх етапах розвитку Київської Русі;

Характеристика етнополітичних процесів в Київській Русі: l 2. процес формування східнослов’янських народів почав достатньо чітко виявляти себе на етапі ХІІ-ХІІІ ст. і був пов’язаний, зокрема, з формуванням нових державних утворень, де провідну роль відігравали праукраїнський (Галицько-Волинська держава) і праросійський (союз ростовсько- суздальських князівств) етноси;

Характеристика етнополітичних процесів в Київській Русі: l 3. визрівання передумов формування трьох східнослов’янських народів на етапі Київської Русі зумовлювалося специфічними рисами розвитку давньоруської держави, де особливу роль відігравала стала географічна, а надалі – соціально-економічна, політична відмежованість окремих етнокультурних спільнот;

Характеристика етнополітичних процесів в Київській Русі: l 4. історія Київської Русі виявляє нерівнозначність впливів окремих етнокультурних спільнот на процес формування й розвитку східнослов’янської держави, виокремлюючи особливу роль в цих процесах, насамперед, тих спільнот, які представляли праукраїнську народність;

Характеристика етнополітичних процесів в Київській Русі: l спорідненість політичних, економічних, соціальних, культурних традицій Київської Русі і Галицько-Волинського князівства засвідчує про тривалість і безперервність процесу формування української народності від етнокультурних праукраїнських спільнот на етапі формування Київської держави (VIII – IX ст. ) і до активного становлення генетичної основи українського народу в межах Галицько-Волинської державності (ХІІІ – 40 -і рр. ХІV ст. ).

Процес формування української народності l заклавглибинні підвалини українського народу, визначив особливості психології, побуту, культури, які традиційно пов’язуються зі специфічними рисами українців. l Слово «Україна» вперше згадується в літописах 1187 р. як географічне позначення Київського порубіжжя.

В цілому аналіз етнополітичних процесів Київської Русі доводить l не тільки виокремленість націогенезу українців, а й його безпосередній зв’язок зі становленням давньоруської державності, подальшим розвитком східнослов’янських земель, і зокрема накопиченням українських державницьких традицій.

Специфіка етногенезу українців l Показово, що навіть в умовах бездержавності українського етносу в XIV- XVI ст. населення українських земель, захищало та виборювало свої національні й соціальні права, підтримувало умови для самовідтворення та формування національної самосвідомості. l У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

l Щодо генетичної основи російського і білоруського народів, то такими можна вважати відповідно союзи ростово-суздальських і полоцько- смоленських князівств. l І якщо Полоцька земля, Псковщина і Смоленщина як центр формування білоруської етнічної спільноти, а надалі – народності, виявивши ранні відцентрові тенденції з орієнтацією на захід не претендували у ХІІ ст. на значні політичні впливи в межах давньоруських земель, то Суздальська і Ростовська землі з центром Володимиром-на- Клязьмі як проросійський регіон відверто конкурували у політичному відношенні з Києвом.

l Показовою в цьому відношенні є політика Андрія Боголюбського, володимиро-суздальського князя (1156 -1174 рр. ), який намагався остаточно відмежувати Суздальську землю від Києва, підірвати геополітичне значення останнього, утворити окрему церковну митрополію. l Якщо взяти до уваги, що А. Боголюбський вважається основоположником майбутньої московської держави, зусилля князя на протидію Києву можна пов’язувати з формуванням нового державного об’єднання, провідну роль в якому відігравав праросійський етнос.

2 питання лекції l Українськата зарубіжна політична думка щодо проблеми походження Українців

Формування слов’янських народів – l українців, росіян, білорусів як таких, що пов’язують свої коріння з етнополітичними процесами давньоруської державності, набуває на сьогодні не тільки особливої ваги, а й особливої складності з урахуванням сучасної політичної історії трьох народів.

Проблема походження українців l є однією з найбільш актуальних в українській та зарубіжній політичній думці. l Це пояснюється вагомістю питань, які ця проблема вирішує – від культурно- iсторичної спадщини великокняжого Києва до витоків східнослов’янських народів, а відтак - їх ролі в утворенні давньоруської державності та подальших історичних процесах на східноєвропейських землях.

Проблема етногенезу українців l завжди знаходилась в колі наукових інтересів багатьох поколінь дослідників – від київських літописців, які так чи інакше були дотичні до неї, до сучасних авторів. l Причому, на кожному історичному етапі питання походження українського народу тлумачилося по-різному – залежно від рівня розвитку науки, обсягу наявного в дослідників фактичного матеріалу, ідеологічних позицій, панівної на той час політичної кон’юнктури тощо.

Автономістська теорія l Першою серйозною спробою обґрунтування самобутнього шляху українського народу зроблено анонімним автором „Історії Русів”. l Він виводив українців від сарматських племен і доводив, що Малоросія мала свою, відмінну від Росії історію.

Автономістська концепція l (або Ранньослов’янська концепція походження українців як окремого етносу) l Біля витоків цієї концепції стояв, зокрема, М. Костомаров, що, надрукувавши 1861 р. статтю «Дві руські народності» (1861) l Її представники вважають, що історію українців як окремого етносу слід починати від середини І тис. н. е. , тобто безпосередньо від розпаду праслов’янської етномовної спільності.

Автономістська теорія l знайшла продовження в дослідженнях Миколи Костомарова, який фактично відкидав офіційну тезу про давньоруську народність і стверджував, що існували південно-руська, сіверська, великоруська, псковська й новгородська народності. l Костомаров наголошував на відмінностях у тенденціях державного устрою українців і росіян, доводив, що „малоросійське плем’я” йшло до федерації, а „великороське”- до самодержавства.

Скіфська теорія l Богдан. Хмельницький заявляв, що народ „руський” ( український) походив від скіфів. l Час формування української народності, згідно цієї теорії, визначався ХІV- ХVІ ст. .

Концепції етнічної єдності l Феодосій Сафонович (ІІ пол. XVII ст. ) у своїй «Хроніці» показував Київську Русь як державу, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязьмі. l Ідея етнічної єдності східних слов'ян російських істориків (М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського), які висвітлювали історію Київської Русі як перший період існування Російської держави, праукраїнці та прабілоруси зображалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу.

Так, історики царської Росії, l відображаючи імперські тенденції тодішньої офіційної ідеології, твердили, що державу Русь заснували росіяни, які нібито були найдавнішим слов’янським етносом, а українці і білоруси – відгалуження від росіян.

Концепція давньоруської народності l Російські історики М. Карамзін, М. Погодін та С. Соловйов, стверджували, що Київська Русь була першим центром Російської держави, яка пізніше злилася з Володимиро -Суздальським князівством, тоді як згодом цей центр перемістився до Москви і, нарешті, до Петербурга. l Зокрема, у «Синопсисі» – основному підручнику Російської імперії (1674 -1836) – період Київської Русі трактувався як перший етап російської державності

Концепція давньоруської народності l М. Карамзін вважав це закономірним процесом державотворення, l За концепцією М. Погодіна (сер. XIX ст. ) у Києві й на Київщині до XIII ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

М. Грушевський l критикуючи погляди М. Погодіна, заклав підвалини нового підходу до вирішення проблеми етнічного складу Київської Русі. l він обстоював ідею безперервності та нерозривності українського історичного процесу і дійшов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст. н. е. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів.

М. Грушевський l доводив, що Київська держава, право, культура були витвором однієї народності — українсько-руської, а Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, вона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та активності народності «великоруської» (російської).

Автохтонна теорія l Наприкінці ХІХ ст. київський археолог Вікентій Хвойка , досліджуючи пам’ятки трипільської культури та наступних культур, зробив висновок про автохтонність мешканців Подніпров’я з давніх-давен. l Це дало підстави висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців

Автохтонна теорія l Автохтоністом у дослідженні вище окресленої проблеми виступав і Михайло Грушевський, який вбачав початки українства в літописах антських племен і доводив відмінність історичного розвитку українців і росіян. l «Звичайна схема “руської історії” і справа раціонального укладу історії східного слов΄янства» , 1904 р. стаття

Автохтонна теорія l Так, заперечуючи постулат про єдину давньоруську народність, М. Грушевський відносив етнічну основу українців до населення, що мешкало на території України ще за добу пізнього палеоліту. l Росіяни ж та білоруси, на його думку, мали свою етнічну основу і свою територію формування.

М. Грушевський l Вважав початком історичних часів для українського народу ІV ст. н. е. , тобто добу антів (середина І тис. н. е. ), наполягаючи на існуванні безперервної лінії етногенетичного розвитку від антів до сучасних українців. l На його думку, цілком сформований «україноруський народ» існував уже за часів Київської Русі, а сама ця держава за національним змістом була українською.

М. Грушевський l категоричновідкинув ідею тотожності і спадкоємного зв’язку київської та московської державностей, доводячи що після занепаду Київської держави її спадкоємицею стала не Володимиро -Московська Русь, а Галицько- Волинське князівство, а пізніше – Велике князівство Литовське.

Автохтонна теорія l З певними уточненнями погляди В. Хвойки поділяв наприкінці ХІХ ст. канадський вчений українського походження Яків Пастернак. l обґрунтовуючи ідею самобутності українців, стверджував про відсутність будь-яких спільних рис і тенденцій розвитку останніх зі слов’янам. Українці, на його думку, безпосередньо зародилися на базі трипільської культури, еволюціонувавши пізніше у скіфське плем’я неврів, потім в антів, а відтак і у спільноту часів Київської Русі.

Сучасні вітчизняні вчені, а також представники діаспорної української науки l (Л. Залізняк, Г. Півторак, В. Баран, Я. Дашкевич та ін. ) багато в чому підтримують погляди М. Грушевського, розвиваючи, уточнюючи й доповнюючи їх деякими новими положення. l Так, історик української діаспори 1960 -х рр. М. Чубатий у книзі «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй» (Нью-Йорк; Париж, 1964) стверджував, що Київська Русь була державою не якоїсь єдиної давньоруської народності, а державою українців-антів, які були пануючою нацією серед решти східнослов’янських народів.

l Л. Залізняк наголошує на провідній ролі склавинів в етногенезі українців, воднораз погоджуючись, що частина розгромлених степовиками-аварами антів злилася зі спорідненими північними сусідами – склавинами – і взяла участь в етногенезі українців. l Я. Дашкевич пов’язує етногенетичні процеси серед слов’янства з часами хозарського наступу та приходу норманів (VII-IX ст. ), їх результат – із зародженням української нації, котра з утворенням Київської держави стає панівною нацією.

l На думку Г. Півторака, є підстави вважати, що вже наприкінці XII ст. українська народність, в основному сформувалась і мала дві гілки: галицько -волинську, що зберегла за собою традиційну назву Русь, і наддніпрянську, для якої з’являється назва Україна. l Матеріальна і духовна культури України виросли безпосередньо з культури праукраїнських союзів племен і Київської Русі. l Українська людність XVI-XVIII ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі.

Арійсько-трипільська концепція l стверджує через розвідки своїх прихильників (Ю. Шилов, С. Плачинда та ін. ), що саме на теренах сучасної України утворилася перша людська цивілізація, а її творцями були українці, які з часом передали здобутки своєї культури більш відсталим народам

Концепція Віктора Петрова l ідея походження українського народу з часів трипільської культури, а основу для цього Петров вбачав у подібності матеріальної культури трипільців і українців ХІV- ХVІ ст. , як наслідку тривалих спадкових процесів. l Разом з тим, учений наголошував на тому, що за антропологічним типом і мовними ознаками трипільці відрізнялися від українців.

Антропологічна концепція l Зокрема, на думку основоположника української антропології Федора Вовка, за наявності певних відмінностей від „середнього” антропологічного типу, які спостерігаються й серед німців, італійців , іспанців та деяких інших народів, сучасні українці становлять досить монолітний антропологічний тип. l Отже, з точки зору ряду антропологів, український народ почав фізично формуватись на антропологічній на базі якогось одного племені чи союзу племен епохи бронзи.

У радянську добу l офіційна історична наука до середини 30 -х років розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій близьких до концепції М. Грушевського. l В повоєнний період значного поширення набула теорія єдиної давньоруської народності, родоначальниками якої стали російські історики Б. Греков, В. Мавродін, Л. Черепнін. l І хоча в наукових дискусіях висловлювалися серйозні критичні зауваження з приводу цієї концепції, вона була визнана і схвалена радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР.

Концепція давньоруської народності l була визнана офіційною в радянські часи, оскільки у цій концепції тодішні ідеологи знайшли відповідне обґрунтування національної політики радянської держави (а саме – тенденції на зближення народів в єдиній соціалістичній спільноті). l Заперечення запропонованої партією доктрини розцінювали як політичну незрілість, а її критику прирівнювали до державного злочину.

Ідея про спільність походження l росіян, білорусів і українців з єдиної давньоруської народності = „колиска братніх народів”. l Суть цієї концепції зводилася до того, що етнічна історія різних народів, зокрема українського, відповідала характерові соціально- економічних формацій.

Концепція давньоруської народності l вся етнічна історія українців відповідно до суспільно- економічних формацій та їхніх окремих етапів поділялась на два періоди і шість етапів. l Перший період охоплює час від XII до середини XVII ст. – формування феодальної суспільно-економічної формації. Саме вона стала базою для етнічних процесів, які беруть свій початок від давньоруської народності – спільного кореня російської, української та білоруської народностей. У межах першого періоду зароджувалися первісні ознаки української народності та відбувалася її консолідація. l У другому періоді (друга половина XVII – середина XIX ст. ) українська народність переростала у буржуазну націю. l З середини XIX ст. буржуазна нація консолідувалася, а за радянських часів, перетворилася на соціалістичну націю.

Ідея про спільність походження l 10 січня 1954 р. ЦК КПРС затвердив «Тези про 300 - річчя возз'єднання України з Росією (1654— 1954 pp. )» , в основу яких було покладено ідею про те, що російський, український та білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. l Поява офіційно узаконеної концепції на тривалий час заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. l Надалі теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрунтям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність — радянський народ» .

Києво-руська концепція l зародження українського етносу пов'язується лише з переддержавною історією (V –VIII cт. ); l визнання переплетення та взаємовпливу культур ранньослов’янського суспільства; l вплив на культуру Київської Русі, поряд з українським, інших, і насамперед російського етносу.

Києво-руська концепція зароджується ще в 1960 -70 -х рр. (М. Брайчевський). l На сьогодні її підтримують В. Балушок, С. Конча, інші дослідники. l В. Балушок основним індикатором появи етносу вважає етнічну самосвідомість, яка сформувалась, на його думку, в період Київської Русі і спричинила появу відповідного етноніма. l Таким чином, етнос, який виникає на землях Південної Русі в кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. , є українським, хоча ним не обмежуються впливи давньоруської культури і свідомості.

Пізньосередньовічна концепція походження українців l прихильники якої – загальновизнані в українському суспільстві науковці – П. Толочко, М. Котляр твердять, що свій історичний шлях українці почали лише після розпаду давньоруської народності у XIV – XV ст.

З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий раунд дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей та етнічної структури Київської Русі l Тезу про існування єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни «давньоруська народність» , «давньоруська етнічна спільність» , «єдиний давньоруський етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Котляр, О. Моця, В. Ричка та ін. l Чимало дослідників (І. Брайчевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін. ), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київської Русі.

l Проголошення незалежності України надзвичайно активізувало наукові дослідження в аспекті походження українців, хоча будь-які новітні висновки в даному відношенні не можуть не базуватися на надзвичайно багатому археологічному, етнографічному, лінгвістичному і навіть політологічному доробку, досягнутому українськими дослідниками в попередні десятиліття і навіть століття.

l більш обґрунтованою вважається поширена на сьогодні в наукових колах концепція незалежного розвитку українців, росіян, білорусів як окремих східнослов’янських народів. l Ця концепція зумовлює необхідність виокремлення й аналізу окремих чинників, які можуть розглядатися як передумови формування народності і водночас складають змістовне наповнення терміну «народ» або «етнос» .

Висновки l проблема походження (етногенезу) українців залишається на сьогодні не тільки поліваріантною за своїм тлумаченням, а й не звільненою від політичних нашарувань як наслідків ідеологічного диктату минулого та деяких партійно-політичних впливів сьогодення. l Складність проблеми, водночас, полягає в тому, що багато питань з цієї галузі залишаються відкритими, вимагаючи подальших неупереджених та не пов’язаних з чиїмись інтересами досліджень.

Етапи державотворення Київської Русі періоду політичної єдності: l І етап –народження давньоруської держави Київська Русь і розбудова державності – кінець ІХ – 70 -ті рр. Х ст. (Олег, Ігор, Ольга, Святослав); l ІІ етап – політична реставрація Київської Русі – кінець Х ст. - початок ХІ ст. (Володимир) l ІІІ етап – завершення формування держави Київська Русь – І пол. ХІ ст. - (Ярослав Мудрий).

Суспільство Київської Русі пройшло три основні періоди l Перший період (кінець ІХ – кінець Х ст. ) – це консолідація та збирання руських земель. l Другий (кінець X - середина XI ст. ) - розквіт і піднесення. l Третій період (друга половина ХІ ст. – середина ХІІІ ст. ) – занепад й феодальна роздробленість Київської держави.

Семінар 1. Етногенез східних слов’ян. Суспільство держави Київська Русь l 1. Київська Русь: етапи становлення держави та суспільної організації. l 2. Суспільно-політичний та економічний розвиток Київської Русі за часи князювання Володимира і Ярослава (кінець Х – перша половина ХІ ст. ): l а) характер політичної системи в державі. Роль князя, дружини. Боярська рада; l б) економічне життя Київської Русі; l в) соціально класова структура суспільства. Зародження феодальних відносин; l г) релігійне життя Київської Русі; l д) формування юридично-правових засад функціонування суспільства. «Руська правда» , «Правда Ярославичів» . l 3. Суспільно-політичні рухи. Ідеологія правителів Київської Русі. l 4. Феодальна роздробленість Київської Русі, її причини і наслідки. l 5. Культура, освіта Київської Русі.

Питання для самостійного опрацювання: l 1. Східнослов’янські племінні княжіння на території України в V – VIII ст. н. е. Започаткування державності. l 2. Міжнародні відносини Київської Русі за князів Володимира і Ярослава. l 3. Володимир Мономах, його внутрішня і зовнішня політика. l 4. Історичний вплив Київської Русі на розвиток європейської цивілізації. l 5. Галицько-Волинська держава: соціально- економічний і політичний розвиток Князь Данило Галицький

Реферати: l 1. Княгиня Ольга, її походження, вплив на політичний розвиток Київської Русі. l 2. Роль жінки в суспільному житті Київської Русі. l 3. Князь Святослав як типовий зразок середньовічного правителя. Його внутрішня і зовнішня політика

Рекомендований список літератури: l Субтельний О. Україна. Історія. – Київ: «Либідь» , 1991. l Історія України /Керівник авт. кол. Зайцев Ю. – Львів: Вид-во «Світ» , 1998. l Крип’якевич І. П. Історія України. –Львів: Вид-во «Світ» , 1990. l Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – Киев: «Либидь» , 1991. l Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 1. До середини ХVII століття. – Київ: «Либідь» , 1992. l Історія України /Верстюк В. Ф. , Гарань О. В. , Гуржій О. І та ін. Під ред. . Смолія В. А. – К. : Альтернатива, 1997. l Бойко О. Д. Історія України. Посібник. Київ: Видавничий центр "Академія", 2002. l Бойко О. Д. Історія України. Навчальний посібник - К. : Академвидав, 2006 l Історія України: Навч. -метод. посіб. для семінар. занять / В. М. Литвин, А. Г. Слюсаренко, В. Ф. Колесник, М. І. Гладких, В. І. Гусєв. — К. : Знання, 2006 l Юрій М. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів. – К. : «Кондор» , 2007. l Литвин В. М. Історія України: Підруч. - К. : Наук. думка, 2006. l Історія України: навч. посіб. / В. М. Литвин, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко. — К. : Знання, 2008.