Сприйняття ландшафту
п е р ц е п ц і я розуміється сприйняття фізичних та інших стимулів від довкілля сенсорними органами людини (перцепція = сенсорне сприйняття), когнітивність - сукупність ментальних (розумових) процедур обробки сенсорної інформації (когнітивність = ментальне сприйняття
Імовірнісна теорія перцепції Е. Брунсвіка і "модель лінзи 1. Перцепція - це процес, у результаті якого сприйняте середовище не відповідає реальному фізичному, а тому проблема відповідностей цих середовищ має кардинальне значення (що у гештальт-теорії принципово ігнорується). 2. Перцепція - це процес обробки людиною інформації, яка йде від зовнішнього середовища, й у цьому процесі інформація трансформується таким чином, що проміжні та кінцевий результати її обробки залежать від факторів імовірнісної природи, зокрема від вибору людиною між різними можливостями інтерпретації сигналів від довкілля. 3. Необхідність вибору та сама його можливість зумовлюють активність людини у процесі перцепції.
інформаційне поле сприйняття ландшафту За гродзинським Cприйняття ландшафту можна інтерпретувати як такий процес, що протікає у певному "полі", яке складають індивідуальний досвід людини, прагнення, установки, культурні норми, правила, цінності тощо Умовно можна виділити три гатунки інформації, яка визначає сприйняття людиною ландшафту: біолого-еволюційного походження, соціокультурного походження та персонального характеру. Ландшафт як об'єкт сприйняття можна поділити на три частини фізіономічну, індикатну та приховану.
Першу складають ті риси ландшафту, які безпосередньо сприймаються органами чуттів людини. Індикатна частина ландшафту - це ті його риси, які не можна сприйняти органами чуттів безпосередньо, але які людина на основі своїх знань чи інтуїції може уявити, користуючись фізіономічними ознаками ландшафту. Так, досвідчений ландшафтознавець за формою земної поверхні може визначити четвертинні відклади, якими ця форма складена; за рослинністю - тип ґрунту, на якому вона росте, глибину залягання ґрунтових вод і навіть ступінь їх мінералізації та тип хімізму. "Фізично" індикатна частина ландшафту міститься у ландшафті реальному, проте людиною ця інформація вилучається не з нього, а із своєї пам'яті, тобто із попередньо набутих знань і досвіду. Отже, фізіономічна та індикатна частини ландшафту поєднуються в єдиний образ лише на досить пізніх етапах його сприйняття. Прихованою є та частина ландшафту, яку не можна ні відчути безпосередньо, ні "добудувати" на основі його фізіономічних ознак. Для цього необхідна додаткова інформація, наприклад геологічні карти, монографії тощо. Сам ландшафт на момент його сприйняття людиною цю інформацію "приховує", вона у цей момент для людини не існує.
Для такого узагальненого погляду на сприйняття ландшафту можна взяти за основу схема Уїльяма Ітелсона Сприйняття довкілля включає п'ять різних, але пов'язаних типів процесів: афектації, орієнтування, категоризації, систематизації, маніпуляції та декодування. Афектація - це виникнення певних емоцій та почуттів при сприйнятті ландшафту. Орієнтація - сукупність процесів, щоб з'ясувати, де це я. Категоризація - оцінка ландшафту з точки зору його значень для людини. Систематизація -узгодження цих значень в єдину картину і визначення пріоритетів. Маніпуляція - процеси вибору певного рішення (як поводити себе у ландшафті) на основі знань про нього. Декодування - надання назв певним місцям, рисам, значенням і ландшафту загалом, для того щоб його можна було описувати вербально й тим самим забезпечити комунікацію з іншими людьми.
Очевидно, до таких інваріантних місць ландшафту, обов'язкових при його візуальному сприйнятті, входять такі шість типів місць. Місця, що формують лінію горизонту чи іншу зовнішню межу поля сенсорного сприйняття ландшафту. Місця, які визначають бічні межі поля візуального сприйняття ландшафту. Обидва ці типи місць необхідні, аби людина вирізнила деяку частину простору, яка далі сканується оком, а решта не береться до уваги. Це, звичайно, не означає, що саккадичні рухи відбуваються виключно у цих межах. Деякі саккади можуть і "виплигувати" за них. Та при цьому "виплигуванні" людина або підтверджує те, що вона правильно визначила для себе межі ландшафту, або ж вона вирішує розширити ці межі. У будь-якому випадку, фіксування бічних меж ландшафту є необхідним і людина до цих місць обов'язково спрямовує траєкторію саккадичних рухів свого ока. Про "інваріантність" місць, які маркують межі ландшафту, свідчать також експерименти із картографування саккадичних рухів немовлят. При демонстрації геометричних фігур немовлятам віком 4 тижні вони фіксували погляд на вершинах, рідше - сторонах, але не на області центру цих фігур (Шиффман, 2003). Тобто, чо- тиритижневі немовлята, які не мають жодного досвіду, автоматично визначають для себе саме межі того, що бачать. Фокальні місця ландшафту - місця, які настільки візуально примітні на загальному фоні, що їх просто неможливо оминути оком жодній людини, яка його сприймає. Наприклад, важко уявити людину, яка, оглядаючи майдан Незалежності у Києві, не зафіксує око на однойменному монументі. Він може подобатися людині чи не подобатись, вона може нічого не знати про його символіку та значення, але це місце настільки домінує в усьому ландшафті, що зір мимоволі на ньому зупиняється. Я, наприклад, живу неподалік від цього майдану, дуже часто там буваю, але кожного разу, коли проходжу майданом, око обов'язково фіксує монумент. Фокальними місцями ландшафту можуть бути не лише візуальні домінанти у ньому, а й інші, насамперед магнетичні місця ландшафту (див. § 2. 5. 2).
Місця розкриття ландшафту - місця переважно у ближній чи середній зонах ноля сенсорного сприйняття ландшафту, з яких оку відкриваються значні сегменти напівзакритого ландшафту (переважно його задньої зони). Незалежно від мотивації сприйняття ландшафту, ступеня знайомства із ним та іншими чинниками, людина фіксує свою увагу на тих місцях ландшафту, з яких можна роздивитися багато його інших місць. Це своєрідна форма орієнтації у ландшафті: ідентифікувати такі його місця, до яких у разі необхідності слід знову скерувати око аби вирішити поставлені цілі (знайти там місця, де можна організувати пікнік; де можна знайти шлях до річки; де є ліс; де можна знайти сліди ерозії тощо). Та перш ніж організувати процес сприйняття ландшафту заради цих цілей людина має знайти і зафіксувати ті місця ландшафту, більш уважний розгляд яких дозволить їх досягти. Далі крізь ці місця можна розглянути й інші (переважно ті, що знаходяться у середній і задній зонах поля його зорового сприйняття). З яких із цих місць знімати ікону, більше залежить від когнітивних чинників (мотивації, досвіду тощо), але фіксація уваги на місцях розкриття ландшафту є інваріантною щодо них. Місця, за якими можна уявно вийти за межі поля його сенсорного сприйняття. Це місця, які несуть інформацію про деяку частину ландшафту, яка візуально не сприймається. Вони дозволяють людині добудувати образ ландшафту, довершити його конфігурацію. Це довершення - складний когнітивний процес, який відбувається у довготривалій пам'яті людини й до сенсорного сприйняття ландшафту не має відношення. Однак "вихідний матеріал", необхідний, аби цей процес "запустити", збирається сенсорно - через зняття ікон тих місць ландшафту, які несуть інформацію про те, що знаходиться поза ними, й оком не видно. Місця-схованки у ландшафті. Фіксація ока на цих місцях і зняття із них ікони зумовлені на генетичному рівні й виконуються людиною автоматично, незалежно від цілей сприйняття ландшафту.
