СКЛАДНІ ВИПАДКИ ПРАВОПИСУ М ЯКОГО ЗНАКА АПОСТРОФА Право

СКЛАДНІ ВИПАДКИ ПРАВОПИСУ М’ЯКОГО ЗНАКА, АПОСТРОФА

Право пис — сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. Правопис охоплює орфографію та пунктуацію. Як правило, складається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.

Пунктуація (лат. punctuatio — punctum, що означає крапка) — це система правил уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків

Пунктуація, нормована правописом система правил про вживання розділових знаків для розчленування тексту відповідно до його значеннєвологічних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. У давніх рукописах уживалися на грець. лад: кома, крапка, чотири- й трикрапка, хрестик, рідше крапка-кома. Нинішня система розділових знаків (крапка, кома, знаки оклику й запитання, двокрапка, середник, розділка, риска, дужки, лапки, абзац, підкреслення курсивом, а спершу й скісна риска) склалися у нас з поширенням друку в 16 — 17 ст. під зах. впливом.

Різні засади вживання розділових знаків для членування тексту синтаксичного (комою виділяти звертання, відокремлені звороти, вставні слова, підрядні речення, одне головне від іншого), логічного (лапками виділяти цитати й іронічно вжиті слова, дужками вставний коментар до тексту, а абзацами логічно завершені частини тексту) та інтонаційного (паузи позначувати коротші — комою, а довші — крапкою, рискою, при недокінченій думці — трьома крапками; питальну інтонацію позначувати знаком запиту, а емфатичну — після вигуків і звертань — знаком оклику) перехрещуються і ті самі знаки уживаються в різних функціях.

Окремі знаки уживаються ще й у ідеографічно-цінувальній функції (крапка — на вираз скорочення слова; знак запиту в дужках після цитати як вираз сумніву чи здивування; знак оклику в дужках там таки як вираз здивування, обурення, іронії чи підкреслення, що цитоване не є опискою).

До синтаксично-логічного членування тексту належить і писання слів окремо, разом чи з розділкою. Найдавніші рукописи писали текст без поділу на слова (початковий і кінцевий склад слова могли інколи позначуватися значком акуту чи ґравісу, а у випадках назвучного голосного ще й значками придиху), а в 15 — 17 ст. друковані ще прийменники разом з ім’ям.

Апостроф ставиться: 1. Після б, п, в, м, ф, якщо перед ними немає іншого приголосного, крім р, який належав би до кореня: безхліб’я, б’є, п’є, в’ється, здо ро в’я, кав’ярня, львів’янин, полум’яний, хо м’як, При п’ять, кам’янка. 2. Після р у кінці складу: бур’ян, пір’я, подвір’я, перемир’я. 3. Після к в імені Лук’ян і похідних від нього словах Лук’яненко, Лук’янчук, Лук’янівка. 4. Після префіксів та першої частини складних слів, які закінчуються на приголосний: бе з’я зи кий в’їзд, з’юр мились, з’єднаний, двох’ я ру с ний

Апостроф не ставиться: 1. Після б, п, в, м, ф, коли перед ними стоїть приголосний (крім р), який належить до ко ре ня слова: дзвякнути, мавпячий, морквяний, свято, цвях. 2. Після р на початку складу, якщо наступні я, ю, є, ї позначають м’якість звука р: ряд, ря с но, моряк, крюк, тетеря.

М’який знак уживається: 1. Для позначення м’яких д, т, з, с, дз, ц, л, н, що закінчують склад: забудько, заздалегідь, мазь, молотьба, нехіть, увесь, ґедзь, мовець, обмаль, сутінь, спільний, Гринько, Луцьк. 2. Для позначення м’яких приголосних у се ре ди н складу перед о: дзьоб, дьоготь, льон, сьо мий, тьохкати. 3. Після з, с, ц у суфіксах зьк(ий), цьк(ий), ськ(ий), зьк(о), цько(о), ськ(о), иськ(о), зькість, ськість: запорізький, індійський, близь кість, людськість, вузько, хвацько, вій сь ко.

4. Після н у суфіксах еньк , оньк , есеньк , ісеньк, юсінь : біленький, рибонька, то ню сі нь кий, че пур не се нь кий, здоровісінький. 5. Після л перед наступним приголосним (крім л): більший, ковальський, кільце. 6. У родовому відмінку множини іменників жі но чо го роду м’якої групи І відміни й се ре д ньо го роду на нн(я), ц(е) ІІ відміни: бажань, кі лець; друкарень, робітниць. 7. У 3 й особі однини й множини дійсного та 2 й особі однини й множини наказового способу дієслів, а також у стягнених формах ін фі ні ти ва та зворотного афікса ся(сь): будить, бу дять, будьте, виносься, ви но сь тесь.

М’який знак не вживається: 1. Після л у сполученні лк, а також у похідних від нього сполученнях лц, лч: балка, балці, гол ка, голці, галка, галченя, Наталка, Наталці, На тал чин. Але: Галька, Гальчин, Гальці. 2. Після б, п, в, м, ф: дріб, приголуб, сипте, степ, кров, ставте, вісім, верф. 3. Після ж, ч, ш, щ: їж, їжте, вічко, піч, бо ре ш с їдеш, ківш, дощ, борщ. 4. Після р в кінці складу: воротар, гіркий, (але Горький), кобзар, перевірте, тепер, Харків

5. Після н, д, т перед суфіксами ченк(о), чук, чишин: безбатченко, Панченко, Радчук, Сте па н чук, Пан чишин. Але після л пишеться ь: Михальченко, На та ль че н ко. 6. Після н перед ж, ч, ш, щ та перед суфіксами ськ(ий), ств(о): інженер, кінчик, менший, Уманщина, радянський, селянський, се лян с т во. доньчин, Але: няньчин, бреньчати; донька, нянька, бренькіт.

7. Після м’яких приголосних, крім л, якщо за ними йдуть інші м’які приголосні: віконця, вінця, ланцюжок, передній, свято, сміх. 8. Між подвоєними (подовженими) приголосними: буття, відлюддя, віддячитися.