Шістдеся тники Шістдесятники виступали на

Шістдеся тники

• Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. • Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.

• Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейноестетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі» , «безідейності» , «буржуазному націоналізмі» . У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві. • Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

• З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму ( «Ода чесному боягузові» Івана Драча). Зі свого боку, дехто зі старших письменників (Павло Тичина, Платон Воронько, М. Шеремет, М. Чабанівський) вороже поставився до експерименту й новаторства шістдесятників.

• оновлення заштампованої соцреалістичною догматикою поетики, • інтелектуалізм, • замилування в ускладненій метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; • у прозі — звільнене від соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором (оповідання Григорія Тютюнника), а то й у гостро сатиричному плані ( «Катастрофа» , «Маслини» Володимира Дрозда), • витончені мотивації поведінки героїв, • зацікавлення історичною тематикою (Валерій Шевчук).

• Рух виразно протримався ледве одне десятиліття. Вже 17 -го грудня 1962 на спеціально скликаній нараді-зустрічи творчої інтелігенції з керівництвом держави їх гостро розкритикували. • Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965 — 72 pp. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін. ), декого на довгий час (Л. Костенко), а іноді взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак), так що їх подальша доля зовсім не відома.

• Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченко та ін. ), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. • Унаслідок цих процесів на початку 1970 -х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого. • Окрім того, рух шістдесятництва відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне — в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації.

Навряд чи можна знайти серед біографій поетів-шістдесятників долю більш яскраву та більш трагічну, ніж доля Василя Симоненка. За 28 років життя зроблено було багато і мало водночас. Багато, зважаючи на ту самобутню і багату спадщину, яку отримала Україна від Василя Симоненка; мало, зважаючи на те, скільки він міг би ще зробити, якби не смерть, яка застала його в розквіті сил та творчої енергії.

На відкритті другої зали музею Василя Симоненка були присутні ще дві близькі Симоненку людини, два давні товариша - письменники Борис Олійник і Микола Сом. – Ми вчилися разом. Він був на курс старший. Жили на Солом’янці, в одному гуртожитку, так що я його знаю від серця до серця, - ділиться своїми спогадами український класик Борис Олійник. - Ми всі намагалися бути поетами. Василь Симоненко особливо не виділявся - він був скромний чоловік, але знав собі ціну. Смаглявий, повільний трішечки, відрізнявся тонким гумором, інколи сарказмом. Міг одним словом спокійно, не підвищуючи голосу обрізати хвалька. Тонка людина.

• Музейну кімнату відкрито 8 січня 1998 року за рішенням Черкаської облдержадміністрації. Це відділ Черкаського обласного краєзнавчого музею. • Музейна кімната знаходиться в приміщення редакції газети «Черкаський край» , де працював В. Симоненко з липня 1957 по березень 1960 року. • В експозиції представлені унікальні фотографії, особисті речі, документи та прижиттєві видання В. Симоненка «Тиша і грім» , дитяча казка «Цар Плаксій та Лоскотон» а також твори поета, видані в останні роки. • Щороку музейну кімнату відвідує близько 6 тисяч відвідувачів. Багато урочистих заходів, присвячених пам’яті поета та вручення обласної літературної премії «Берег надії» імені Василя Симоненка відбуваються тут.