Розвиток національного театру драматургії 1920 -1930 -х рр

Розвиток національного театру, драматургії 1920 -1930 -х рр.

Для розвою справжньої, високої драми потрібні ду же вигідні, сприятливі умови, — писав у 1913 р. . Микола Вороний, — насамперед треба, щоб народ мав'міцне політичне становище, високу своєрідну культуру, вільну національну освіту, яка б могла розвивати найрізно¬манітніші ознаки народного життя, і, нарешті, повну можли¬вість черпати поетичний матеріал з усіх своїх національних і історичних скарбів. Коли сих умов не буде, то драматична творчість не вийде за межі п'єс етнографічного характеру. . . » (Вороний Микола. Театр і драма. К. , 1989. С. 131. ) Таких умов українська драматургія не мала, тому початок її профе¬сійного існування був позначений етнографізмом. Власне, як твір для театру українська драма існує з 90 х років XIX ст. , починаючи з п'єс корифеїв — М. Кропивницького, М. Старицького й І. Тобілевича (Карпенка Каро го). їхні ранні твори розвивали жанр романтично побутової мелодрами, ознакою якої були відтворення психології зов¬нішніх переживань, наявність виразних побутових характе¬рів та провідної ідеї — моральної чи громадської. У добу модерну початку XX ст. класична мелодрама вже не могла задовольнити публіку.

Європейська нова драма, представлена на рубежі століть іменами Ібсена, Метерлінка, Гауптмана, Стріндберга, Шоу, Чехова, не тільки вплинула на розвиток української драма¬тургії епохи модерну, а й отримала свою додаткову модифі кацію в творчості таких українських митців, як Леся Українка, В. Винниченко. Українські драматурги модерну не були тісно пов'язані з певною стильовою орієнтацією, тому в драматургії важко, наприклад, розрізняти такі течії, як неоромантизм, неореалізм, символізм. Для драматургічного тексту доби модерну були характерними деформація реальності й умовність, літературність, вербальна орнаменталь ність, звернення до архетипів та міфологем, демонстративна штучність форми, сприйняття життя як вічної гри людини, яка постійно виконує безліч ролей у театрі екзистенції, пародіювання та стилізація усього історико культурного контексту минулого, порушення естетичних норм, які здавалися сталими.

Шляхи розвитку української драматургії 20 30 х рр. XX ст. Професійний театр 20 30 х рр. XX ст. розвивався за двома напря мами, які умовно можна окреслити як «психологічний» та «експери ментальний» . «Психологічний» мимоволі асоціювався з театром імені І. Франка, керованим Гнатом Юрою, а «експериментальний» —з театром «Березіль» , який очолював Лесь Курбас

Лесь Курбас намагався створити так званий «театр дії» , який, на відміну від «психологічно го» театру, спирався на активну по зицію глядача. Це мав бути театр, що втілює на сцені найскладніші твори з усесвітньої драматичної творчості. Крім того, Л. Курбас намагався пере дати засобами театрального мистец тва трагізм нового життя та націона льні прагнення українського народу. Період 20 30 х рр. XX ст. харак теризувався наявністю надзвичайно гострих дискусій у сфері драматургії, що мали не так естетичний, як політичний характер.

Отже, драматургія черпала дуже багато з драматичної творчості Лесі Українки, Володимира Винничен ка, Олександра Олеся, вона також брала чимало від театру українсько го модерну та західноєвропейських новітніх театральних тенденцій. Її представляє творчість Миколи Кулі ша, Івана Дніпровського, Якова Ма монтова, Дмитра Бедзика. Найяскравішою постаттю епохи можна вважати Миколу Кулі ш а (1892 1937), який увійшов у іс торію літератури як найвидатніший драматург новатор, основоположник новітньої драматургії. Його творчий шлях позначено численними драма тичними шедеврами ( «Патетична со ната» , «Народний Малахій» , «Мина Мазало» , «Маклена Граса» ). Саме 715. Куліш виступив проти засилля мало художньої та ідейно збідненої п’єси агітки, яку продукували тогочасні драматурги. Творчість митця стала новаторською та багатоплановою.

На початку 20 х pp. XX ст. діяло 74 професійні театри, чис ленні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату. У Києві 1918 р. функціонували Держав ний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Дер жавний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919 1920 рр. у Галичині й на Буковині діяли «Новий Львівський театр» , Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. У 1919 р. організувався Дер жавний театр імені Т. Шевченка в Катеринославі, у 1920 р. — у Вінниці імені І. Франка (керівник Гнат Юра). 1922 р. керова ний Лесем Курбасом Київський драматичний театр перейменовано на «Березіль» , 1926 р. його перевели до Харкова, тодішньої сто лиці України.

«Новий Львівський театр» Дер жавний театр імені Т. Шевченка в Катеринославі Чернівецький театр державний театр імені І. Франка

Народившись і розквітнувши на хвилі національ ного відродження, театр узяв собі назву «Березіль» — тобто березень, перший місяць весни, ставши «за справжню весну укра їнського театру» . «Березіль» власне був і театром, і мистець кою лабораторією, закладом, що проводив значну культурно громадську роботу, організувавши творчі майстерні на периферії (Бориспіль, Біла Церква) та в Києві, де проводилася підготовка режисерів, акторів, драматургів, критиків, працівників театру.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звіль нено з посади керівника «Березолю» й заарештовано в Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Брон ній. Його було вислано на будівництво Біломорсько Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім відправили на Соловки. 1937 р. після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандор мох, а 1957 р. посмертно реабілітовано. 21 грудня 1991 р. Кабі нет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УРСР» .

Кінець