Родина Дід Шевченка (з боку батька) за ремеслом був швець; звідси походить і його прізвище. Батьки його були кріпаками поміщика Енгельгардта; батько родом з с. Кирилівки, а мати — з с. Моринці (обидва села Звенигородського повіту).
Одружившись, батько Тараса Григоровича, за розпорядженням поміщика, переселився на короткий час (років на півтора) із Кирилівки до Моринців. Під час цього переселення і народився наш поет, у 1814 році 25 лютого. Отже, батьківщиною Шевченка було с. Моринці, а не Кирилівка, як думали досі. Але підріс і пам’ятав себе він уже в Кирилівці, тому й усі дитячі спогади його пов’язані з цим селом. Тарас Григорович завжди вважав своєю батьківщиною с. Кирилівку, що можна побачити і з його «Письма» до редактора «Народного чтения» , але всі рідві Тараса Григоровича рішуче твердять, що він народився у с. Моринцях.
Перші дитячі роки Тараса Григоровича минули непомітно. В його сім’ї зберігся переказ, що малий Шевченко дуже любив їсти землю: бувало, не доглянуть його — животик у Тараса і здується, ніби від якоїсь хвороби; розпитають, і виявиться, що він землі об’ївся.
Княгиня Про своє раннє дитинство поет згадує в одному з оповідань ( «Княгиня» ), написаних ним на засланні. Спогади ці відносяться, мабуть, до п’яти-шестилітнього віку Шевченка. Дивно тільки, що він не говорить тут нічого про свого матір, яка тоді ще була жива.
Смерть матері Після смерті дружини у Шевченкабатька зосталося п’ятеро дітей: Микита, Катерина, Тарас, Ярина та Йосип. Останньому було десь півтора року. У селянському побуті вдівцю з такою сім’єю жити важко; потрібна жінка, яка б і по хазяйству поралась, і дітей доглянула. Тому природно, що невдовзі по смерті матері в сім’ю Шевченків увійшла мачуха. За народними поняттями, образ мачухи завжди пов’язується з чимось недобрим, егоїстичним: не добро внесла мачуха і в хату Шевченків. . .
Смерть батька Після смерті батька Шевченка віддали в школу до сільського дяка Бугорського, де він вивчив часослов і псалтир. Згодом він перейшов до священика Нестеровського, в якого навчився писати і потім чомусь знов повернувся до Бугорського. Мабуть, про цього наставника згадує Шевченко і в своєму «Письме» до редактора «Народного чтения» , і в оповіданні «Княгиня» .
Сестри До сестер Тарас Григорович почував особливу любов: вони були єдиними друзями дитинства; з товаришами своїми Шевченко, за переказами, не любив водитися й до жодного з них не прив’язувався, як буває в дітей, навіть з братами-дітьми він був досить стриманий. Уся його дитяча прихильність зосереджувалася на сестрах. Старша з них, Катерина Григорівна, була нянькою поета і заміняла йому, як могла, покійну матір. Вона померла під час першої епідемії холери (1830). Найніжніше ставлення до меншої сестри, Ярини Григорівни, Шевченко зберіг до самої смерті. Приїжджаючи на батьківщину, він звичайно зупинявся у неї ї завжди любив бесідувати з нею, як він її викупить, як вона з дітьми будуть вільними, як він влаштує її життя. Особливо багато на цю тему говорив Шевченко в останній свій приїзд у рідний край, 1859 року; але смерть не дала здійснити йому задушевні його бажання.
Минуло дитинство Так минуло дитинство Тараса Григоровича. Ми бачимо, що маленький Шевченко багато з чим не мирився в середовищі, яке його оточувало, й помітно вирізнявся з-поміж своїх однолітків, все це треба віднести за рахунок особливої вразливості його натури, яка не зраджувала його до самої смерті. Уже з дитячих років Тарас Григорович виявляв надзвичайну допитливість розуму; особливо уважно прислухався він, коли, бувало, дід чи батько його на якесь свято починали розповідати про минувшину.
Вірші Бувало, в неділю, закривши мінею, По чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало, Як Залізняк, Гонта ляхів покарав. Столітнії очі, як зорі, сіяли, А слово за словом сміялось, лилось: Як ляхи конали, як Сміла горіла, Сусіди од страху, од жалю німіли. І мені, малому, не раз довелось За титаря плакать. І ніхто не бачив, Що мала дитина у куточку плаче. Спасибі, дідусю, що ти заховав В голові столітній ту славу козачу; Я її онукам тепер розказав. . . Давно те діялось. Ще в шкоді, Таки в учителя-дяка, Гарненько вкраду п’ятака (Бо я було трохи не голе — Таке убоге) та й куплю Паперу аркуш; і зроблю Маленьку книжечку, — хрестами І візерунками з квітками Кругом листочки обведу Та й списую Сковороду Або «Три царіє со дари» . Та сам собі у бур’яні,
Вірші І золотої й дорогої Мені, іцоб знали ни, не жаль Моєї долі молодої: А іноді така печаль Оступить душу, аж заплачу. А ще до того, як побачу Малого хлопчика в селі. Мов одірвалось од гіллі, Одно-однісіньке під тином Сидить собі в старій ряднині. Мені здається, що се я, Що це ж та молодість моя. Мені здається, що ніколи Воно не бачитиме волі, Святої воленьки. Що так Даремне, марне пролетять Його найкращії літа, Що він не знатиме, де дітись На сім широкім вольнім світі, І піде в найми, і колись, Щоб він не плакав, не журивсь, Щоб він де-небудь прихиливсь, То оддадуть у москалі. Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога. . . Уже прокликали до паю, А я собі у бур’яні Молюся Богу. . . І не знаю, Чого маленькому мені Тойді так приязно молилось, Чого так весело було. Господнє небо, і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго молилось. . . Запекло, почервоніло І рай запалило.
