Римський період розвитку античного красномовства У II

Римський період розвитку античного красномовства

У II ст. до н. е. римляни, підкоривши Грецію та більшість елінізованих країн, переймають грецьку культуру. Саме за часів римського панування грецька риторика набула величезного авторитету в усій римській імперії (друга софістика II ст. до н. е. ).

Однак серед римлян були люди, що ворожо ставилися до грецьких впливів, прагнули захистити стародавні римські ідеали (Катон Старший), гаслом якого було: "Не погуби справи, а слова знайдуться". Закінчилося це змагання висланням у 161 р. до н. е. усіх грецьких вчителів риторики з Риму у 161 р. до Христа.

У другій половині II ст. до н. е. греки відновили свій вплив і під їхньою егідою були виховані такі блискучі оратори Риму, як Ціцерон, який виступав у час громадянських війн і політичної боротьби між республіканцями та прихильниками диктатури цезарів (імператорів).

Як республіканець Ціцерон наклав головою в тій боротьбі, але збереглося понад п'ятдесят його промов і навіть твори з теорії риторики. Ціцерон висунув ідеал освіченого оратора-філософа, полум'яного патріота.

Молодий Ціцерон був водночас судовим адвокатом і політичним оратором. Він утвердився як блискучий ритор під час мандрівки по Греції, де брав уроки у відомого оратора Аполлонія Солона. Оратор Аполлоній Молодий Ціцерон

В зрілі роки написав у стилі критичного діалогу твір "Про оратора" (91 р. до н. е. Христа). Основна теза Ціцерона, обстоювача ідеалів республіки, що ось-ось мала впасти перед цезаризмом: "у всякого вільного народу, особливо в мирних і спокійних державах, завжди процвітало й правило красномовство".

Оратор в очах Ціцерона — не судовий інтриган, не шкільний декламатор, а, передусім, виразник інтересів і волі держави. Він мусить володіти всіма знаннями, які личить знати державному мужу.

На думку Ціцерона, красномовство ". . . народжується з великої кількості знань і старань; необхідно надати краси самій мові; вся міць і мистецтво красномовства полягають у тому, щоб заспокоювати або збуджувати душі слухачів.

Ціцерон виділяє дві ораторські позиції, представлені римськими красномовцями Крассом і Антонієм. А Красс стверджує, що оратор має бути освіченим філософом, який підносить будь-яке, навіть незначне, питання до рівня філософської проблеми. Але щоб вдало донести свою думку до аудиторії, слід знати й використовувати етику, психологію та логіку.

Антоній, за Ціцероном, традиційно вважає, що оратор мусить вміти говорити лише на політичні та юридичні теми, як це було заведено з давніх-давен.

Красс стверджує, що оратор має бути освіченим філософом, який підносить будь-яке, навіть незначне, питання до рівня філософської проблеми. Але щоб вдало донести свою думку до аудиторії, слід знати й використовувати етику, психологію та логіку.

Ціцерон вважав, що гідним оратором, може бути той, хто: А) "будь-яке запропоноване йому питання, що вимагає словесної розробки, зуміє викласти розумно, струнко, красиво, так, що воно запам'ятається, і в достойному виконанні"; Б) має "природне обдарування" — "адже для красномовства необхідна особлива грайливість розуму і почуття"; В) оратор мусить мати любов до справи, вивчати правила оратор-ського мистецтва, бути добрим практиком.

На думку Ціцерона, ораторові доводиться вирішувати такі завдання: - він має визначити зміст своєї промови; -зваживши і оцінивши кожен доказ, розташувати їх за порядком; -одягти і прикрасити все це словами; -закріпити промову в пам'яті;

У II ст. н. е. , на тлі занепаду всієї античної культури, формується архаїзуючий напрям (Фронтон та Вера); традиції Ціцерона остаточно занепадають, розквітає пишнота, а риторика зливається з філософією та літературою.

Останні століття Римської імперії позначені зрощенням риторики з античною системою життя та владою, що в очах християн було свідченням "реакційності" традиційного красномовства.

Визначною подією стало викладання риторики в Римі Патерою (338 р. ) та Мінервієм (352 p. ). У 362 р. імператор Юліан Відступник намагається заборонити християнам вивчати граматику та риторику.

У 383 р. сенатор Сіммах, тогочасний письменник і красномовець, виступає на захист язичницького вівтаря Перемоги в римському сенаті.

У 392— 394 pp. ритор Євгеній узурпує владу в Римі та намагається знову відновити язичництво. Так тривало до 416 p. , доки язичникам не було заборонено займати державні посади.

У пізній античній риториці виділяли: 1. Три джерела красномовства — дар, навчання (в тому числі й наслідування зразків), вправи. 2. Три мети красномовства — переконати, насолодити, схвилювати. 3. Три види промов — урочисті (епідектичні), політичні (дорадчі) судові.

Кожний риторичний текст містив 5 моментів: 1. Інвенція — пошук матеріалу. 2. Диспозиція — розташування матеріалу (вступ, виклад, розробка теми, висновки). 3. Елокуція — стилістичне оформлення тексту (з орієнтацією на зрозумілість та вишуканість слів, що досягають добором і поєднанням слів, використанням різноманітних фігур мови). 4. Меморія — запам'ятовування чи вивчення промови напам'ять. 5. Акція — виголошення (манера оратора промовляти і триматися перед аудиторією).

Риторичні тексти будувалися за такою схемою: 1. Ексордіум — вступ. 2. Наррація — виклад суті справи. 3. Аргументація — виклад системи доведень. 4. Перорація — висновок.

Отже, крім того, пізня антична риторика стала виділяти в мові й так звані три стилі — високий, низький і середній. Це використали класицисти, в тому числі М. Ломоносов, виробивши "російський" варіант "трьох штилів". На відміну від поетичного таланту, дарованого Богом, ораторства можна навчитися; казали ж в античну пору: поетами народжуються, а ораторами стають.

Підготувала студентка 125 групи Бордюг Яна Юріївна