Рани Класифікація Протікання раньового процесу Види загоєння ран

Рани. Класифікація. Протікання раньового процесу. Види загоєння ран. Загальне та місцеве лікування ран. Первинна і вторинна обробка ран. Види хірургічних швів. Особливість лікування інфікованих ран

Раною (vulnus) називається будь-яке механічне ушкодження організму, що супроводжується порушенням цілісності покривних тканин - шкіри або слизових оболонок

Основні ознаки рани 1. Біль (dolor) Виразність больового синдрому при рані визначається наступними факторами: - локалізація рани; - пошкодження великих нервових стовбурів; - характер зброї, що спричиняє поранення та швидкість нанесення рани; - нервово-психічний стан організму. 2. Кровотеча (haemorrhagіa) Інтенсивність кровотечі при пораненні визначають наступні фактори: - наявність ушкодження великих судин; - локалізація рани; - характер знаряддя, що ранить; - стан системної й місцевої геодинаміки; - стан системи, що згортає кров. 3. Зіяння (hіatus). Зіяння рани обумовлене скороченням еластичних волокон шкіри. Виразність розбіжності шкірних країв рани насамперед визначається відношенням її осі до ліній Лангера, що показують основні напрямки розташування грубоволокнистих структур шкіри.

Класифікація ран I. По походженню. 1. Операційні. 2. Випадкові. II. Залежно від виду знаряддя та характеру ушкодження тканин. 1. Різана (vulnus іncіsum). 2. Колота (vulnus punctum). 3. Забита (vulnus contusum). 4. Рвана (vulnus laceratum). 5. Розчавлена (vulnus conquassatum). 6. Рубана (vulnus caesum). 7. Укушена (vulnus morsum). 8. Змішана (vulnus mіxtum). 9. Вогнепальна (vulnus sclopetarіum).

Різана рана

Рубана рана Забита рана

Вогнепальна рана

Вогнепальна рана має серйозні відмінності від всіх інших. Основні з них наступні: - наявність трьох зон ушкодження; - складний анатомічний характер ушкоджень; - високий ступінь інфікування. У сучасній хірургії при вогнепальному пораненні виділяють наступні зони ушкодження. 1 -а зона - раньовий канал. У деяких випадках він містить кулю й інші сторонні предмети, обривки некротизованих тканин, крові, бактерії. 2 -а зона - зона прямого травматичного некрозу. Виникає під впливом кінетичної енергії, переданої від кулі тканинам. Містить нежиттєздатні й частково нежиттєздатні тканини, просочені кров'ю. 3 -а зона - зона молекулярного струсу. Складається із тканин, що мають порушення метаболізму й ушкодження клітинних структур. При несприятливих умовах, наприклад, зниженні перфузії, оксигенації, розвитку інфекції, тканини гинуть.

III. По ступеню інфікування. 1. Асептичні - це ті, які наносяться в операційній (операційні рани) з повним дотриманням норм асептики. Такі рани гояться швидко, не схильні до ускладнень. 2. Свіжо-інфіковані – це рани, нанесені поза операційною протягом до 3 діб з моменту ушкодження. 3. Гнійні – це рани, в яких уже розвивається інфекційний процес. IV. По складності. 1. При ушкодженні тільки шкіри, підшкірної клітковини й м'язів говорять прості рани. 2. Складними називаються рани з ушкодженням внутрішніх органів, кісткових структур, магістральних судин і нервових стовбурів.

V. Залежно по відношенню раньового дефекту до порожнин тіла. 1. Проникаючою є рана, що викликає сполучення між якоюнебудь порожниною (порожниною черепа, плевральною, черевною порожнинами, порожниною суглоба) і зовнішнім середовищем. 2. Не проникаючі рани. VI. По області ушкодження. 1. Виділяють рани шиї, голови, тулуба, верхніх і нижніх кінцівок і т. д. . 2. Залежно від числа одночасно нанесених ушкоджень виділяють одиночні й множинні рани. 3. У випадках, коли рана торкається різних органів однієї або різних анатомічних областей, їх називають сполученими. 4. При впливі на рану інших, крім механічних факторів (висока або низька температура, хімічні або радіоактивні речовини), говорять про комбіновані ураження.

Проникаюча колота рана

Раньовий процес - це сукупність послідовних змін, що відбуваються в рані, і пов'язаних з ними реакцій усього організму

Загальні реакції I-а стадія. 1. Протягом 1 -4 -ї доби від моменту травми відзначається порушення симпатичної нервової системи, виділення в кров гормонів мозкового шару наднирників, інсуліну, АКТГ і глюкокортикоїдів. 2. Підсилюються процеси життєдіяльності: підвищуються температура тіла й основний обмін, знижується маса тіла, підсилюється розпад білків, жиру й глікогену, знижується проникність клітинних мембран, придушується синтез білка й інш. II-а стадія. 1. Починаючи з 4 -5 -ї доби, характер загальних реакцій зумовлюється переважним впливом парасимпатичної нервової системи. 2. Основного значення набувають соматотропний гормон, альдостерон, ацетилхолін. У цій фазі підвищується маса тіла, відбувається нормалізація білкового обміну, мобілізуються репаративні можливості організму. 3. При неускладненому плині до 4 -5 -ї доби зникають явища запалення й інтоксикації, стихає біль, припиняється лихоманка, нормалізуються лабораторні показники крові й сечі. Подібна схема протікання загальних реакцій можлива тільки при відсутності ускладнень.

Загоєння рани - це комплекс змін, що відбуваються безпосередньо в самій рані й навколишніх її тканинах. Загоєння рани процес репарації (rераrоrе - відновлювати, виправляти) ушкоджених тканин з відновленням їхньої цілісності й функції

Класифікації фаз загоєння ран I. І. Г. Руфанов (1954 р. ) розрізняв дві фази: гідратацію й дегідратацію. II. С. С. Гирголав (1956 р. ) виділяв три періоди загоєння рани: 1 - підготовчий період; 2 - період регенерації (заповнення порожнини рани новоутвореною тканиною); 3 - період формування рубця. III. У наш час найбільш популярною є класифікація фаз загоєння ран по М. І. Кузину (1977 р. ): - І фаза - фаза запалення (1 -5 -і доба); - ІІ фаза - фаза регенерації (6 -14 -і доба); - ІІІ фаза - фаза утворення й реорганізації рубця (з 15 -х доби від моменту травми).

Фаза запалення I. Період судинних змін. 1. Безпосереднє руйнування кровоносних і лімфатичних судин, що сприяє порушенню відтоку крові й лімфи. 2. Короткочасний спазм, а потім і стійке паретичне розширення мікросудин. 3. Участь у запальній реакції біогенних амінів (брадикінин, гістамін, серотонін), а також системи комплементу приводить до стійкої вазодилятації й підвищенню проникності судинної стінки. 4. Вповільнення кровотоку, збільшення згущення крові внаслідок виходу рідкої її частини через судинну стінку, адгезією й агрегацією тромбоцитів. 5. У результаті відбувається тромбування капілярів і венул. 6. Зниження перфузії призводить до погіршення оксигенації тканин в області рани. Розвивається ацидоз, порушується вуглеводний і білковий обмін. 7. При розпаді клітинних білків (протеоліз) зі зруйнованих кліток звільняються іони К+ і Н+, що підвищують осмотичний тиск у тканинах, відбувається затримка води, розвивається набряк тканин (гідратація), що є основним зовнішнім проявом запалення.

II. Період очищення рани від некротичних тканин. 1. З першої доби в оточуючих рану тканинах й ексудаті з'являються нейтрофіли, на 2 -3 добу лімфоцити й макрофаги, які фагоцитують мікроорганізми й некротичні маси, здійснюють позаклітинний протеоліз, лізують нежиттєздатні тканини й виділяють медіатори запалення. 2. При неускладненому плині до 5 -6 -ї доби більша частина запальних реакцій зникає.

Фаза регенерації Друга фаза загоєння рани - фаза регенерації, протікає в період з 6 -ї до 14 -ї доби від моменту травми. У рані відбуваються два основних процеси: а) колагенізація, при якому зменшується число нейтрофілів й в область рани мігрують фібробласти - клітки сполучної тканини, що володіють здатністю синтезувати макромолекули позаклітинного матрикса. Важлива роль фібробластів при загоєнні рани - синтез компонентів сполучної тканини й побудова колагенових й еластичних волокон. б) інтенсивне зростання кровоносних і лімфатичних судин, коли в області рани починаються реканалізація й ріст кровоносних і лімфатичних судин, що сприяє поліпшенню перфузії тканин і проліферації фібробластів. Для біохімічних процесів у цій фазі характерне зменшення кислотності, збільшення іонів Са²+ і зменшення іонів К+, зниження обміну. Запальний процес затихає, відокремлюваного стає менше, зменшується або зовсім зникає набряк (дегідратація).

Фаза утворення й реорганізації рубця Третя фаза загоєння рани - утворення й реорганізація рубця, починається приблизно з 15 -ї доби й може тривати до 6 міс. У цій фазі синтетична активність фібробластів й інших кліток знижується й основні процеси зводяться до зміцнення рубця. Відбувається перебудова колагену й утворення поперечних зв'язків між його волокнами, за рахунок яких зростає міцність рубця. Перераховані процеси призводять не тільки до підвищення міцності рубця, але й до скорочення його розмірів, що зветься ретракцією. Чіткої межі між регенераційною фазою й рубцюванням немає. Дозрівання сполучної тканини починається паралельно з епітелізацією рани. Міцність рубців у відсутності ускладнень до кінця 1 -го місяця - 50 % вихідної, до кінця 2 -го - 75 %, 4 -го - 90 %.

Фактори, що впливають на загоєння ран. На загоєння ран впливають наступні фактори: - вік хворого - стан харчування й маса тіла; - наявність вторинного інфікування рани; - імунний статус організму; - стан кровообігу в зоні враження й організмі в цілому; - хронічні супутні захворювання (захворювання серцево-судинної і дихальної систем, цукровий діабет, злоякісні пухлини й інш. ); - деякі види терапії (прийом протизапальних препаратів, променева терапія й інш. ).

Класичні типи загоєння I. Загоєння первинним натягом (sanatіo per prіmam іntentіonem) є найбільш економічним і функціонально вигідним, воно відбувається в більш короткий термін з утворенням тонкого, щодо міцного рубця. Первинним натягом гояться операційні рани, коли краї рани стикаються один з одним (з'єднані швами). Для того щоб рана зажила первинним натягом, необхідне дотримання наступних умов: - відсутність у рані інфекції; - щільне зіткнення країв рани; - відсутність у рані гематом, сторонніх предметів і некротичних тканин; - задовільний загальний стан хворого (відсутність загальних несприятливих факторів).

II. Загоєння вторинним натягом (sanatіo per secundam іntentіonem) - загоєння через нагноєння, через розвиток грануляційної тканини. У цьому випадку загоєння відбувається після вираженого запального процесу, у результаті якого рана очищається від некрозу. Для загоєння ран вторинним натягом необхідні умови, протилежні тим, які сприяють первинному натягу: - значне мікробне забруднення рани; - значний по розмірах дефект шкірних покривів; - наявність у рані сторонніх предметів, гематом і некротичних тканин; - несприятливий стан організму хворого. При заживанні вторинним натягом також присутні три фази, але вони мають певні відмінності.

Заживлення первинним натягом Заживлення вторинним натягом

1. Особливості фази запалення Ø явища запалення виражені набагато більше, і очищення рани протікає набагато довше; Ø рану з розвиненою інфекцією характеризує не тільки знаходження в ній великої кількості мікробів, але і їхня інвазія в навколишні тканини; Ø на границі проникнення мікроорганізмів утвориться виражений лейкоцитарний вал, який сприяє відокремленню інфікованих тканин від здорових, відбувається демаркація, лізис, секвестрація й відторгнення нежиттєздатних тканин; Ø у міру розплавлювання ділянок некрозу й всмоктування продуктів розпаду зростає інтоксикація організму.

2. Фаза регенерації. Особливість її полягає у виникненні й розвитку грануляційної тканини. Грануляційна тканина (granulum - зерно) - особливий вид сполучної тканини, що утворюється при загоєнні ран вторинним натягом, яка сприяє швидкому закриттю раньового дефекту. У нормі, без ушкодження, в організмі грануляційної тканини немає. Острівці грануляційної тканини з'являються в повністю ще не очищеній рані на тлі ділянок некрозу вже на 2 -3 -тю добу. На 5 -у добу ріст грануляційної тканини стає досить відчутним. Грануляції являють ніжні собою яскраво-рожеві дрібнозернисті блискучі утворення, які здатні швидко рости й рясно кровоточити при незначному ушкодженні. Грануляції розвиваються зі стінок і дна рани, прагнучи швидко заповнити собою весь раньовий дефект. Розвиток грануляційної тканини - принципова відмінність загоєння вторинним натягом від загоєння первинним натягом.

У грануляційній тканині розрізняють 6 шарів, кожний з яких має певну функцію 1. Поверхневий лейкоцитарно-некротичний шар. Складається з лейкоцитів, детриту та злущених клітин. Він існує протягом усього періоду загоєння рани. 2. Шар судинних петель. Містить крім судин полібласти. При тривалому протіканні раньового процесу в цьому шарі можуть утворитися колагенові волокна, що розташовуються паралельно поверхні рани. 3. Шар вертикальних судин. Побудований з периваскулярних елементів й аморфної проміжної речовини. З кліток цього шару утворюються фібробласти. Цей шар найбільш виражений у ранньому періоді загоєння рани. 4. Шар, що дозріває - це більш глибока частина попереднього шару. Тут білясудинні фібробласти приймають горизонтальне положення й відходять від судин. Між ними розвиваються колагенові й аргирофільні волокна. Цей шар залишається однаковим по товщині на протязі всього процесу загоєння рани. 5. Шар горизонтальних фібробластів. Безпосереднє продовження попереднього шару. Він складається з більше мономорфних клітинних елементів, багатий колагеновими волокнами й поступово товщає. 6. Фіброзний шар. Відбиває процес дозрівання грануляцій.

Функції грануляційної тканини Ø заміщення раньового дефекту - є основним пластичним матеріалом, що швидко заповнює дефект; Ø захист рани від проникнення мікроорганізмів та сторонніх предметів, який досягається вмістом у грануляційній тканині великої кількості лейкоцитів, макрофагів і щільною структурою зовнішнього шару; Ø секвестрація й відторгнення некротичних тканин відбувається завдяки діяльності лейкоцитів і макрофагів, виділенню клітинними елементами протеолітичних ферментів.

Загоєння під струпом Загоєння рани під струпом відбувається при невеликих поверхневих ушкодженнях типу саден, ушкоджень епідермісу, потертостей, опіків й інш. ушкодження крові, лімфи й тканинної рідини, які підсихають з утворенням струпа. Струп виконує захисну функцію, є своєрідною „біологічною пов'язкою”. Під струпом відбувається швидка регенерація епідермісу і струп відривається. Весь процес займає звичайно 3 -7 днів. Струп не слід видаляти, якщо відсутні явища запалення. Якщо запалення розвивається й під струпом накопичується гнійний ексудат - показана хірургічна обробка рани з видаленням струпа.

Ускладнення загоєння ран 1. Розвиток інфекції. Можливий розвиток неспецифічної гнійної інфекції, а також, анаеробної інфекції, правця, сказу, дифтерії й інш. 2. Кровотеча. Може бути як первинна, так і вторинна. 3. Розбіжність країв рани (неспроможність рани). Розглядається як важке ускладнення загоєння. Особливо небезпечно при проникаючій рані черевної порожнини, тому що може призвести до виходження назовні внутрішніх органів (кишки, шлунка, сальника) евентрації. Відбувається в ранньому післяопераційному періоді (до 7 -10 днів), коли міцність рубця, що формується, мала й спостерігається напруга тканин (метеоризм, підвищення внутрішньочеревного тиску).

Лікування ран 1. Боротьба з ранніми ускладненнями. 2. Профілактика й лікування інфекції в рані. 3. Досягнення загоєння в найбільше короткий термін. 4. Повне відновлення функції ушкоджених органів і тканин

Лікування операційних ран 1. Створення умов для загоєння ран первинним натягом під час операції. Операційні рани - умовно асептичні, різані. При їхньому нанесенні створюються всі умови для загоєння первинним натягом: забезпечуються профілактика інфекції, надійний гемостаз, у рані відсутні сторонні предмети й некротичні тканини. Наприкінці операції краї рани зближають й ретельно зіставляють шляхом накладання швів. При ймовірності скупчення в рані эксудату в ній залишають дренаж. Завершується операція накладанням асептичної пов'язки. Важливим є здійснення антибіотикопрофілактики, загальний принцип якої - введення антибіотика до операції (або на операційному столі) і протягом 6 -48 годин після неї. Частіше для цього застосовують цефалоспоріни 2 -го й 3 -го поколінь.

2. Лікування ран у післяопераційному періоді. Після операції необхідно додатково вирішити чотири завдання: Ø знеболювання; Ø профілактика вторинної інфекції; Ø прискорення процесів загоєння в рані; Ø корекція загального стану хворого.

Дренування Розрізнюють три основних види дренування: пасивне, активне і проточно-промивне

Первинна хірургічна обробка рани - це перша хірургічна операція, яка виконана пацієнтові з раною з дотриманням асептичних умов при знеболюванні, що полягає в послідовному виконанні наступних етапів: - розсічення рани; - ревізія раньового каналу; - висічення країв, стінок і дна рани; - гемостаз; - відновлення цілісності ушкоджених органів і структур; - накладання швів на рану із залишенням дренажів (за показами).

Ушивання рани є завершальним етапом ПХО. Можливі наступні варіанти завершення цієї операції: 1. Пошарове зашивання рани наглухо. 2. Зашивання рани із залишенням дренажу (дренажів). 3. Рану не зашивають. Так роблять при високому ризику інфекційних ускладнень: Ø пізня ПХО; Ø рясне забруднення рани землею; Ø масивне ушкодження тканин (розчавлена, забита рана); Ø супутні захворювання (анемія, імунодефіцит, цукровий діабет); Ø локалізація на стопі або гомілці; Ø літній вік пацієнта. Не слід зашивати вогнепальні рани, а також будь-які рани при наданні допомоги у воєнний час.

Основні види ПХО. Залежно від давнини рани застосовуються три види ПХО: рання, відстрочена й пізня. Рання ПХО виконується в строк до 24 г із моменту нанесення рани, включає всі основні етапи й звичайно закінчується накладенням первинних швів. При великому ушкодженні підшкірної клітковини, неможливості повністю зупинити капілярну кровотечу в рані залишається дренаж на 1 -2 доби. Надалі проводиться лікування як при "чистій" післяопераційній рані. Відстрочена ПХО виконується з 24 до 48 г після нанесення рани. У цей період розвиваються явища запалення, з'являється набряк, ексудат. Відмінністю від ранньої ПХО є здійснення операції на тлі введення антибіотиків і завершення втручання шляхом залишення рани відкритою (не зашитою) з наступним накладанням первинновідстрочених швів. Пізня ПХО виконується пізніше 48 г, коли запалення близько до максимального й починається розвиток інфекційного процесу. Навіть після ПХО ймовірність нагноєння залишається великою. У цій ситуації необхідно залишити рану відкритою (не зашивати) і провести курс антибіотикотерапії. Можливе накладання ранніх вторинних швів на 7 -20 -у добу, коли рана повністю покриється грануляціями й набуде відносну резистентність до розвитку інфекції.

Показання до ПХО. Показанням до виконання ПХО рани служить наявність будь-якої глибокої випадкової рани протягом до 48 -72 г із моменту нанесення. ПХО не підлягають наступні види ран: Ø поверхневі рани, подряпини; Ø невеликі рани із розбіжністю країв менш 1 см; Ø множинні дрібні рани без ушкодження глибше розташованих тканин (дробове поранення); Ø колоті рани без ушкодження внутрішніх органів, судин і нервів; Ø у деяких випадках наскрізні кульові поранення м'яких тканин. Протипоказання до ПХО. Існує всього два протипоказання до виконання ПХО рани. 1. Ознаки розвитку в рані гнійного процесу. 2. Критичний стан пацієнта (термінальний стан, шок ІІІ ступеня).

Види швів 1. Первинні шви накладають на рану до початку розвитку грануляцій, при цьому рана гоїться первинним натягом. Найчастіше первинні шви накладають відразу після завершення операції або ПХО рани при відсутності ризику розвитку гнійних ускладнень. Зняття швів здійснюється після утворення щільної сполученотканинної спайки й епітелізації в певний термін. 2. Первинно - відстрочені шви також накладають на рану до розвитку грануляційної тканини (рана гоїться первинним натягом). Їх застосовують у тих випадках, коли є певний ризик розвитку інфекції. Техніка: рану після операції (ПХО) не зашивають, контролюють запальний процес і при його стиханні на 1 -5 -у добу накладають первинно - відстрочені шви. Різновидом первинно - відстрочених швів є провізорні: по закінченні операції накладають шви, але нитки не зав'язують, краї рани в такий спосіб не зводяться; нитки зав'язують на 1 -5 -у добу при стиханні запального процесу.

3. Вторинні шви накладають на рани, що гранулюють та гояться вторинним натягом. Зміст застосування вторинних швів зменшення (або усунення) раньової порожнини. Показанням до накладення вторинних швів є рана, що гранулює, після ліквідації запального процесу, без гнійного вмісту, без ділянок некротизованих тканин. Виділяють ранні вторинні шви (накладання їх роблять на 6 -21 -у добу) і пізні вторинні шви (накладання роблять після 21 -ї доби). Принципова розбіжність між ними в тому, що до 3 -го тижня після операції в краях рани утворюється рубцева тканина, що перешкоджає як зближенню країв рани, так і процесу їхнього зрощення. Тому при накладанні ранніх вторинних швів (до рубцювання країв) досить просто прошити краї рани й звести їх, зав'язуючи нитки. При накладанні пізніх вторинних швів необхідно в асептичних умовах висікти рубцеві краї рани, а вже після цього накласти шви й зав'язати нитки.

Лікування гнійних ран Місцеве лікування. Завдання лікування у фазі запалення: - боротьба з мікроорганізмами в рані; - забезпечення адекватного дренування ексудату; - сприяння якнайшвидшому очищенню рани від некротичних тканин; - зниження проявів запальної реакції.

Вторинна хірургічна обробка рани. Показанням до ВХО рани є наявність гнійної рани при відсутності адекватного відтоку з її порожнини (затримка гною) або утворенні великих зон некрозу й гнійних затікань. Протипоказанням служить тільки вкрай важкий стан хворого, при цьому обмежуються розкриттям і дренуванням гнійного вогнища. Завдання, які стоять перед хірургом, що виконує ВХО рани: - розкриття гнійного вогнища й гнійних затікань; - висічення нежиттєздатних тканин; - здійснення адекватного дренування рани.

Лікування гнійної рани після операції. 1. Після виконання ВХО або простого розкриття рани на кожній перев'язці лікар оглядає рану й оцінює її стан, відзначаючи динаміку процесу. Краї обробляються спиртом і йодовмісним розчином. Порожнина рани очищається марлевою кулькою або серветкою від гною й вільно лежачих секвестрів, гострим шляхом висікаються некротичні тканини. Потім треба промити порожнину рани антисептиками (3% перекис водню, 3% розчин борної кислоти, фурациллін й ін. ), дренувати (за показниками) і тампонувати з використанням різних антисептичних засобів. 2. Основні заходи щодо лікування гнійної рани у фазі запалення пов'язані з необхідністю здійснення відтоку ексудату й боротьби з інфекцією. Тому застосовуються гігроскопічні пов'язки, можливе використання гіпертонічного розчину (10% розчин хлориду натрію). Основними антисептичними засобами є 3% розчин борної кислоти, 0, 02% водяний розчин хлоргексидина, 1% розчин діоксидина, фурациллін (розчин 1: 5000). 3. У першій фазі загоєння, коли є рясна ексудація, не можна застосовувати мазеві препарати, тому що вони створюють перешкоду відтоку вмісту рани, у якому перебуває велика кількість бактерій, продуктів протеолізу, некротичних тканин. Лише на 2 -3 -ю добу можливе застосування водорозчинних мазей: "Левомеколь", "Левосин", "Левонорсин", "Сульфамеколь", 5 % діоксидинова мазь.

4. Певне значення в лікуванні гнійних ран має "хімічна некректомія" за допомогою протеолітичних ферментів, що мають некролітичну та протизапальну дію. Для цього використовуються трипсин, хімопсин. Препарати засипаються в рану в сухому вигляді або вводяться в розчині антисептиків. Для активного видалення гнійного эксудату безпосередньо в рану вкладають сорбенти, найпоширенішим з яких є поліфепан. 5. З метою підвищення ефективності ВХО й подальшого лікування гнійних ран у сучасних умовах застосовують різноманітні фізичні методи впливу. Широко використовується ультразвукова кавітація ран, вакуумна обробка гнійної порожнини, обробка пульсуючим струменем, різні способи застосування лазера. Всі ці методи мають за мету прискорення очищення рани від некротичних тканин і забезпечення бактерицидного впливу на мікробні клітки. 6. У фазі регенерації, коли рана очистилася від нежиттєздатних тканин і стихло запалення, приступають до наступного етапу лікування, основними завданнями якого є стимуляція репаративних процесів і пригнічення інфекції. Стає необхідним застосування препаратів на мазевій основі, що перешкоджає механічній травматизації порожнини рани. Найбільш ефективні мазі, що містять стимулюючі речовини 5% й 10% метилурацилова мазь, "Солкосерил", "Актовегин". Широке застосування знаходять багатокомпонентні мазі, що мають протизапальну, антисептичну, стимулюючу регенерацію дію й поліпшують регіональний кровообіг речовин ("Левометоксид", "Оксизон", "Оксициклозоль"). 7. У фазі утворення й реорганізації рубця основним завданням є прискорення епітелізації рани й захист її від зайвої травматизації. З цією метою використовують пов'язки з індиферентними й стимулюючими мазями, а також фізіотерапевтичні процедури.

Фізіотерапія. 1. У першій фазі для пригнічення гострих явищ запалення, зменшення набряку, больового синдрому, прискорення відторгнення некротизованих тканин використовують електричне поле УВЧ й УФопромінення в еритемній дозі, що також стимулює фагоцитарну активність лейкоцитів і має антимікробну дію. Для місцевого введення антибіотиків, протизапальних і знеболюючих препаратів використовується електро- і фонофорез. 2. У другій і третій фазах раньового процесу з метою активізації репаративних процесів й епітелізації застосовують УФ-опромінення й лазерне опромінення розфокусованим променем. Судиннорозширювальну й стимулюючу дію має магнітне поле. Відзначено, що при впливі пульсуючим магнітним полем активізується ріст нервового волокна, підвищується синаптогенез, зменшується розмір рубця. 3. Протягом всього періоду раньового процесу можливе застосування гіпербаричної оксигенації, що поліпшує насичення тканин киснем.

Загальне лікування раньової інфекції має кілька напрямків: Ø антибактеріальна терапія; Ø дезинтоксикація; Ø імунокоригуюча терапія; Ø протизапальна терапія; Ø симптоматична терапія.

Антибактеріальна терапія. 1. Одним з основних принципів терапії є застосування препарату, до якого чутлива мікрофлора рани. Але з моменту забору матеріалу до одержання результатів дослідження часом проходить не одна доба. В гнійній рані частіше зустрічається змішана інфекція, тому доцільно на початкових етапах призначення антибактеріальних препаратів широкого спектра дії. 2. Знаходять своє застосування різні бактеріофаги стрептококовий, стафілококовий, протейний, колі-фаг, а також комплексні фаги, наприклад піофаг, що складається з декількох видів бактеріофагів. З метою пасивної імунізації вводять антистафілококовий у-глобулін, різні види плазм: гіперімунну антистафілококову, антисиньогнійну.

Дезинтоксикація Включає наступні методи (по наростанню їхньої складності й ефективності): Ø інфузія сольових розчинів; Ø метод форсованого діурезу; Ø застосування дезинтоксикаційних розчинів; Ø екстракорпоральні способи детоксикації.

Імунокоригуюча терапія. Застосовують імуномодулятори. Найбільш широко використовуються інтерферон, левамізол, препарати тімалін, тімозин, Т-активін. Останнім часом все більшу увагу приділяють цитокінам, які створені за допомогою методу генної інженерії (інтерлейкіни). Ці препарати мають широкі показання до застосування при імунодефіцитних станах. Створено й використовується в лікуванні людський рекомбінантний інтерлейкін-1 ("Беталейкін") і інтерлейкін-2 ("Ронколейкін").

Симптоматична терапія. Ø при необхідності вводяться анальгетики; Ø при лихоманці застосовують жарознижуючі засоби; Ø при значній крововтраті проводять переливання крові, її компонентів і кровозамінних розчинів; Ø при великих раньових дефектах із втратою через їхню поверхню рідини, білків й електролітів в інфузійну замісну терапію включають білкові гідролізати, нативну плазму, суміші амінокислот і полііонні розчини; Ø у загальнозміцнювальну терапію входять вітаміни різних груп (В, Е, А) і стимулятори регенерації (метилурацил, пентоксил, калію оротат, анаболічні гормони