«ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА»
НАЦІЯ І ДЕРЖАВА Держава – політична форма організації суспільства Нація – політична форма організації етносу n М. Вебер: нація передує державі, оскільки про націю можна говорити лише у випадку, коли люди мають спільні почуття та наміри утворити власну національну державу
ЕВОЛЮЦІЯ ІДЕЙ НАЦІОНАЛЬНО- ДЕРЖАВНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ Народники: n В. Антонович: протиставляв “творчу суспільність” державі з її регламентацією та апаратом n М. Грушевський: 1917 р. – тільки державність є запорукою вільного політичного і національного розвитку українського народу n С. Шелухін: всі народи мають рівні права на утворення власної держави Народники визнавали необхідність створення власної національної держави, але підпорядковували її нації
Консерватори: n В. Липинський: сформулював концепцію самостійної української держави (без держави нема нації, є лише народ в його етнічному значенні). Саме національна держава відіграє творчу роль в організації, керуванні та захисті суспільства. Тому необхідним є повне національне визволення і утворення власної держави Націократи: Політичний ідеал нації – об’єднана в етнонаціональних кордонах держава n О. Бочковський: усі народи мають право на політичне самовизначення n В. Старосольський: нація – центр інтересів спільноти, а держава – засіб їх реалізації. Нація – ”природний” власник держави, тому держава має працювати на національний інтерес
n С. Дністрянський: націю та державу єднає територія (історична територія держави має політичне походження, а нації – природне). Для держави першорядне значення має територія, а другорядне – люди, які мешкають на даній території і створюють державну організацію для збереження суспільного ладу. n Л. Ребет: держава – тверда форма національної ідеї, кістяк, на якому тримається процес соціального життя. Держава – це формальна цілісність, а нація – її “внутрішній зміст” n Ю. Вассиян: нація – це ідея, форма творчого буття людини, найвищий тип людської спільноти. Єднання українців навколо національної держави – на основі ідеї духовної соборності українців. Політична ідея, що діє із силою традиції – наймогутніший чинник інтеграції
n М. Сціборський: націократія – режим панування нації у власній державі (тільки через власну державу нація зможе виконати свої функції). Права і обов’язки громадян – в межах інтересів нації. Держава – на службі національно-громадських інтересів, допомагає суспільству здійснити свої наміри Ліберали: n М. Драгоманов: бажання здобути права людини та громадянина не вимагає політичного сепаратизму. Правова держава повинна бути позбавлена національного принципу n В. Винниченко: “найкращий засіб розвитку кожної нації – державність” (нація без державності – “покалічений людський колективний організм”)
СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ВЗАЄМОЗАЛЕЖНОСТІ ДЕРЖАВИ ТА НАЦІЇ n О. Картунов: нація – це етносоціальна спільність, а держава – політична, громадянська (нація – природна форма існування етносу, а держава – штучне утворення). Відносини між нацією і державою залежать від форми політичного режиму: 1. Тоталітарні країни – націократія (дискримінації щодо інших націй – фашистська Німеччина; партократія (голодомори, депортації – СРСР) 2. Країни, де держава ідентифікується лише з однією етнічною спільнотою – державна підтримка тільки одного етносу (Ірак, Сірія, Ефіопія)
3. Демократичні країни Заходу: оптимальні стосунки між нацією і державою. У Швейцарії – “сосуспільна демократія”: етнічність – принцип організації держави. У інших країнах етнічні спільноти офіційно визнаються і наділяються певними правами. Держава не ідентифікується з однією етнічною спільнотою, а виступає як нейтральний арбітр, що представляє і відстоює інтереси всіх етнічних груп, створює умови для їх розвитку (США, Великобританія, Австралія та ін. ) 4. Країни “Національної демократії”: зміцнення держави за рахунок обмеження демократії, насамперед прав національних меншин (Ізраїль, Кіпр, Малайзія та ін. )
“політизація етнічності” – завершальний етап етнічного відродження, на якому етнічна група виступає з політичними вимогами, намагаючись вплинути на розподіл влади (підтримка лідера, що бере на себе відповідальність за долю етносу, утворення політичної партії – дестабілізація) n Ю. Римаренко: необхідно включити етнонаціональний фактор у національне відродження і перетворити його з фактору слабкості у фактор сили і могутності. Необхідні заходи: 1. Залучення національних меншин до процесів національного державотворення та управління 2. Держава має дбати про права та інтереси усіх етносів, що проживають в країні 3. Врахування етнонаціонального фактору у державному устрої України
СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ВИБОРУ ФОРМИ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОГО ЛАДУ Форми держав виділяють залежно від характеру устрою, державного правління та політичного режиму n форма держави – певна упорядкованість організації та здійснення державної влади. n державний устрій – поділ держави на складові частини та розподіл влади між ними n державне правління – спосіб організації державної влади n політичний режим – сукупність методів і засобів здійснення державної влади
Державний устрій – державна організація нації (народу) – унітарний, федеральний, конфедеральний Унітарна держава – єдине державне утворення, яке базується на зверхності суверенітету (верховної влади) єдиної держави над адміністративно- територіальними або національно-територіальними одиницями, на які вона поділена. Головні ознаки унітарних держав: 1. Єдина конституція 2. Єдиний керівний центр та вертикально-ієрархічна структура владних установ (“піраміда влади”) 3. Єдина система права 4. Єдине громадянство 5. Єдина державна мова
Унітарні держави бувають централізовані і децентралізовані: Централізовані – держави, у яких регіональні органи влади підпорядковані єдиному державному центру за допомогою призначених ним посадових осіб (Швеція, Фінляндія, Норвегія та ін. ) Децентралізовані – держави, у яких регіональні владні структури формуються незалежно від центру, але під його наглядом (Великобританія, Японія та ін. ) Федерація – форма державного устрою, що утворилася на основі об’єднання у союз державно- політичних утворень (штатів, республік, земель та ін. ), які мають певну політичну і юридичну самостійність (США, ФРН, Росія)
Головні ознаки федеративних держав: 1. Єдина конституція, що чітко встановлює розподіл влади й гарантує центральному та регіональному урядам збереження їх повноважень 2. Двопалатний законодавчий орган, у якому одна палата представляє весь народ, а інша – суб’єктів федерації 3. Право суб’єктів федерації бути включеними у процес внесення змін до загальнодержавної конституції і право змінювати власну конституцію в односторонньому порядку 4. “Децентралізоване управління” – розподіл влади 5. Функціонування у багатонаціональних державах двох (Бельгія, Канада), трьох і більше (Індія, Росія) державних мов
Федеративні держави можуть бути національно- територіальними або адміністративно- територіальними. Національно-територіальні – більш придатні для багатонаціональних країн та країн із компактним проживанням етнічних груп Адміністративно-територіальні – більш придатні для однонаціональних країн та країн, де етнічні групи проживають розсіяно по всій країні Конфедерація – державно-правове об’єднання, союз суверенних держав, створений з метою координації дій для досягнення окремих визначених цілей, як правило військових. Конфедерація не має центру, який приймає обов’язкові владні рішення щодо суб’єктів федерації (Швейцарія)
Конфедеративні утворення можна поділити на співтовариства (співдружності), асоціації та ліги Співтовариство – добровільне об’єднання суверенних держав, що проводять власну політику, але водночас консультуються і співпрацюють заради захисту спільних інтересів своїх народів (Європейський Союз) Асоціація – вільне об’єднання малих держав з великою
Асоціації створюються в 3 варіантах: 1. Асоційованої державності (і велика, і мала держави в односторонньому порядку можуть розірвати свої стосунки – Маршалові острови - США) 2. Федераті (будь-які зміни в особливих стосунках можуть бути внесені лише за згодою обох сторін – Гренландія – Данія) 3. Кондомінімум – управління певною територією здійснюється кількома державами (Андора – Іспанія і Франція) Ліга – об’єднання політично незалежних держав, що утворюються для специфічних цілей (НАТО)
Історично склалися дві форми державного правління – монархія і республіка Монархія – форма державного правління, за якої влада повністю, частково або номінально належить одній особі і передається у спадок Види монархій 1. абсолютна – вся влада зосереджена в руках монарха, який одноосібно вирішує всі питання влади 2. дуалістична – владні функції діляться між монархом і парламентом (Кувейт, Бахрейн) 3. парламентська – система всевладдя парламенту, монарх виконує лише представницькі функції (Великобританія, Швеція, Японія)
Республіка – форма державного правління, що здійснюється виборним органом, що обирається громадянами на певний строк Види республік 1. президентська – глава держави (президент) обирається народом, одноосібно або з наступним схваленням парламенту формує склад уряду, яким керує власноруч (США, Бразилія, Колумбія та ін. ) 2. парламентська – склад і політика уряду формується виключно парламентом. Уряд підзвітний лише парламенту (ФРН, Італія, Греція, Чехія, Словаччина та ін. ) 3. парламентсько – президентські та президентсько-парламентські – керівні функції розподілені між президентом і урядом, підзвітним парламенту (Франція, Польща, Румунія та ін. )
Політичний режим – сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, соціальних взаємовідносин, засобів і методів управління, ідеології та політичної культури Типи політичних режимів n авторитарний – концентрація влади в руках однієї особи або партії, недопущення політичної конкуренції, обмеження прав і свобод людини, опора на силу (країни 3 -го світу) n тоталітарний – повний контроль держави над всіма сферами життя, фактична ліквідація прав і свобод людини, репресії щодо опозиції (СРСР, фашистська Німеччина та ін. ) n демократичний – вільні вибори, багатопартійна система, широкі права і свободи людини (Європа)
Скачать презентацию «ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА» НАЦІЯ І
ЕТН-5.ppt