Презентация на тему: 'язанні у зобов торони С упи 2 курс / 5 гр нт онав студе Вик енко Роман Короноуш
План 1. Сторони у зобов'язаннь 2. Виконання зобов'язань 1. Сторони у зобов'язаннь 3. Наслідки невиконання зобов'язань 4. Забезпечення зобов'язань 2. Виконання зобов'язань 5. Припинення зобов'язання, крім виконання 3. Наслідки невиконання зобов'язань 4. Забезпечення зобов'язань 5. Припинення зобов'язання, крім виконання
Давньоримське зобов'язання мало суворо особистий характер, стосувалось тільки тих осіб, які його укладали. Це був персональний зв'язок між кредитором і боржником, а на третіх осіб він не поширювався. Персональний характер зобов'язання виявлявся в тому, що правовідносини виникали лише між кредитором і боржником.
Кредитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов'язки на інших осіб. У зв'язку з суворо особистим характером зобов'язання в нього не можна було вступити через представника. Права й обов'язки, встановлені зобов'язанням, не стосувалися третіх осіб, що не брали участі в зобов'язанні.
Отже, в зобов'язанні виступають дві сторони — кредитор і боржник. Іноді виникали зобов'язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (наприклад договір про сумісну діяльність). Однак переважали двосторонні зобов'язання.
Наявність у переважної більшості зобов'язань тільки двох сторін (кредитора і боржника) зовсім не означає, що в кожному з них беруть участь тільки дві особи. Можуть бути й зобов'язання, в яких беруть участь більше осіб, багато осіб. У цьому разі можливі принаймні три варіанти, коли: а) кредитор — одна особа на стороні кредитора, а на стороні боржника кілька. Наприклад, за одним договором кредитор дає позику трьом братам, кожному певну суму (один кредитор і кілька боржників) б) кілька осіб на стороні кредитора, а на стороні боржника — одна особа. Наприклад, Клавдій взяв позику за одним договором у трьох братів (боржник один, а кредиторів кілька); в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб. Наприклад, два брати укладають договір позики з іншими двома особами.
У таких зобов'язаннях становище боржників і кредиторів не завжди однакове. Іноді розрізняють головного і додаткового боржника (наприклад, договір позики, забезпечений порукою). Позичальник — головний боржник, а поручник — додатковий, на випадок невиконання зобов'язання головним боржником. Такі зобов'язання з додатковим боржником (а іноді міг бути і додатковий кредитор) називали субсидіарними або ж субсідарними.
Зобов'язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути активними і пасивними. Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів — це активне зобов'язання, якщо ж кілька боржників — пасивне. Зобов'язання можуть бути одночасно і активними, і пасивними.
У частковому зобов'язанні за наявності кількох кредиторів кожен з них має право вимагати від боржника виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен з них зобов'язаний виконати зобов'язання також тільки в своїй частині. Наприклад, Тит дав у борг братам Клавдію і Люцію 200 динарів. Це часткове пасивне зобов'язання — кожний із братівборжників відповідає перед кредитором Ти-том тільки за половину суми боргу, якщо інше не передбачено договором. У свою чергу, кредитор Тит має право вимагати від кожного із братів-боржників виконання зобов'язання лише в половинному розмірі.
З утвердженням формулярного процесу почали застосовувати особливу форму передачі зобов'язання, яка дістала назву cessio (цесія). Суть її полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своє право вимоги іншій особі, призначав її своїм представником щодо стягнення боргу з боржника і передавав їй своє право. У пізнішому римському праві цесія стала самостійною формою перенесення права від попереднього кредитора до другої особи. Вона усувала недоліки новації. Для цесії не треба було згоди боржника, його лише належало повідомити про заміну кредитора. Крім того, цесія не скасовувала форм забезпечення зобов'язання, що існували раніше: з правом вимоги до нового кредитора переходило і забезпечення зобов'язання.
У деяких випадках кожен із боржників зобов'язаний виконати зобов'язання у повному розмірі. Наприклад, з метою посилення відповідальності за групову крадіжку було встановлено, що кожний із злодіїв зобов'язаний сплатити кредитору штраф у повному розмірі, причому сплата одним із боржників-злодіїв не звільняла від цієї відповідальності інших. Кредитор отримував суму штрафу стільки разів, скільки було злодіїв. Часткові зобов'язання можливі тільки при подільному предметі зобов'язання (гроші, зерно, борошно тощо).
виконаним, ся ання вважало яз о, щоб зобов' г: Для тог ся таких вимо и о додержуват необхідн Зобов'язання має бути виконане в інтересах кредитора. Виконання мусив прийняти сам кредитор. Для цього він мав бути дієздатним. Виконання зобов'язання на користь інших осіб без згоди на те кредитора не допускалось. Однак кредитор міг поступитися своїм правом вимоги іншим особам за цесією. Якщо він був недієздатним або став таким, то виконання приймав його законний представник (опікун, повірений). Але й при доброму здоров'ї кредитор міг доручити третій особі прийняти виконання зобов'язання. Нарешті, після смерті кредитора виконання зобов'язання мали право прийняти його спадкоємці.
е ик. Для кредитора н н зання виконує борж й Зобов'я оржника. Не так уже б ала значення особа завжди м за позикою, чи сам г во, хто поверне бор но важли о, щоб було викона ив к, чи його син, важл боржни в'язаннях, що тісно бо в'язання. Проте у зо ув зобо а, кредитор вправі б ик ані з особою боржн а пов'яз ником. Якщо ж особ ж виконання саме бор вимагати итора особливого ед ника не мала для кр борж ти виконано будьбу зобов'язання могло значення, то нням боржника. В уче тьою особою за дор якою тре жуватися правила: р разі належало доде цьому им до виконання, тн ржник мав бути зда бо
виконання зобов'язання у належний строк. Серед вимог до виконання істотне значення має строк платежу, який забезпечує усталеність цивільного обігу. Строк як правову категорію важко переоцінити. Саме строки визначають нормальний ритм господарського життя. Тому правовому значенню строків виконання зобов'язань приділялася належна увага.
Для ви з вимаг нання борж алися н такі ум ика у прос трочц ови: і а) наявність зобов'язання, що захищається позовом; б) настання строку платежу (виконання), «стиглість» зобов'язання; в) наявність вини боржника в порушенні строку; г) нагадування кредитора про настання строку платежу. У пізньому римському праві допускалися випадки, коли прострочка наставала незалежно від нагадування кредитора. За Юстиніана було встановлено, якщо зобов'язання має точний строк виконання, то він ніби нагадує боржнику про необхідність платежу (виконання), тобто «строк нагадує замість людини» .
Будь-яке порушення умов договору чи ін шого зобов'язання дезор ганізує цивільний об іг. Тому наслідки невиконан ня зобов'язань рете льно регламентувалися р имським приватним правом. Невиконанням або неналежним викона нням зобов'язання визнав алося порушення ум ов договору або однієї з наведен их вище вимог до ви конання. Наприклад, якщо до говір не виконаний у зумовлений строк — це невикон ання, якщо ж викон аний з прострочкою — нен алежне виконання. Наслідки в обох випадках наста вали однакові: або відповідальність бо ржника, або звільне ння його відповідальності
У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, в яких боржник ніякої вигоди не мав, відповідальність останнього наставала лише за грубу вину. Наприклад, у договорі зберігання той, хто зберігав річ, ніякої вигоди не мав, оскільки цей договір у римському праві був безоплатним. Отже, якщо псування або загибель речі, переданої на схов боржнику, наставали не в результаті його умислу або грубої вини, він відповідальності не ніс. При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі відповідальність боржника наставала за будь-яку вину.
Із загального правила про відповідальність за вину в римському праві були винятки. Власники заїжджих дворів, готелів і кораблів несли підвищену відповідальність за пропажу, загибель речей, переданих їм на схов. Вони відповідали без вини, тобто і за випадкову загибель речі. Претор поклав на цих осіб підвищену відповідальність через грабіжництво, розбій і піратські напади, що почастішали, оскільки в деяких випадках співучасниками, організаторами могли бути зазначені особи. У пізньому римському праві відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наставала, якщо неправомірною поведінкою боржника заподіяно майну кредитора збитки, тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання майнові інтереси кредитора порушені й він мав певні збитки.
З розвитком товарообігу римляни дійшли висновку, що покарання боржника навіть смертю не відшкодовує заподіяних кредитору майнових збитків. Набагато вигідніше замість фізичної розправи примусити боржника відшкодувати заподіяні збитки, відповісти власним майном. Особиста відповідальність замінюється майновою, за якою боржник відповідає своїм майном. У приватному праві вона посіла належне їй місце.
Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов'язання було виконано реально та у встановлений строк. У разі його невиконання боржником кредитор має право повернути стягнення на його майно. Однак кредитор воліє бути впевненим як у реальному і своєчасному виконанні самого зобов'язання, так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобов'язання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов'язання настанням негативних для нього наслідків.
Arra (завдаток) — грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона — боржник (найчастіше покупець) — дає другій стороні — кредитору (продавцеві) в момент укладення договору. Спочатку завдаток відігравав роль доказу факту укладення договору. Без нього договір не втрачав свого юридичного значення, проте завдаток підтверджував факт угоди. Штрафну функцію він набув уже за часів Юстиніана, який у 528 р. передбачив можливість примусу боржника до виконання зобов'язання — arra poenalis. При забезпеченні зобов'язання завдатком боржник втрачав його, якщо відмовлявся від виконання. Кредитор, який відмовився від договору, зобов'язаний був повернути завдаток у подвійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався як частка платежу за зобов'язанням.
Stipulatio poena (штраф, або ж неустойка) — визначена в договорі грошова сума, яку боржник зобов'язаний був виплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Угода про штраф укладалась у формі стипуляції і мала характер акцесорного (додаткового) договору. Тому, якщо основний договір за якихнебудь причин виявлявся недійсним, визнавалась недійсною і угода про штраф.
Новація (novatio) — це оновлення існуючого зобов'язання за допомогою договору, який скасовує дію раніше укладеного договору і створює нове зобов'язання. Новація погашала раніше існуюче зобов'язання за умови, що: а) нова угода укладалась саме з цією метою — погасити попереднє зобов'язання; б) у новому зобов'язанні з'явився новий елемент порівняно з попереднім зобов'язанням. Цей новий елемент міг полягати у зміні підстав (наприклад, борг із позики перетворювався в борг купівлі-продажу), змісту (замість передавання речі в найм вона вважалась переданою у позичку) тощо. Якщо ж змінювалися сторони в зобов'язанні, то це вже була уступка вимоги або переведення боргу.
залік (compensatio) може мати місце, якщо між одними і тими самими суб'єктами існує кілька зобов'язань, які мають зустрічний характер. Для застосування заліку необхідно було додержуватися таких правил: а) вимоги зустрічні; б) дійсні; в) однорідні (гроші на гроші, зерно на зерно тощо); г) «стиглі» , тобто за обома зобов'язаннями наставав строк платежу; д) безспірні.
Смерть однієї із сторін. За загальним правилом смерть сторони не припиняє зобов'язання, оскільки на спадкоємців переходять як права, так і борги небіжчика. Проте у випадках, де особистість боржника має особливе значення, смерть зобов'язаної особи припиняє зобов'язання. Борги, які випливали з деліктів, також не переходили в спадщину. Але, якщо внаслідок делікту спадкоємці збагатилися, збагачення підлягало вилученню, оскільки до складу спадщини воно не входило. Хоча за сам делікт спадкоємці відповідальності не несли (Д. 3. 6. 5).
Випадкова неможливість виконання fimpossibilium). Вона могла бути фізичною та юридичною. Фізична наставала тоді, коли предмет зобов'язання випадково гинув, а юридична — коли предмет зобов'язання вилучався з обігу. Наприклад, укладено договір продаж раба, однак після його укладення раба викупили на свободу. Наставала юридична неможливість виконання, оскільки проданий раб став вільним, а вільна людина не може бути предметом обігу.
