ПОЛІТИКА І Р Е Л І Г І

ПОЛІТИКА І Р Е Л І Г І Я

Лекція 1. Політика як суспільне явище. Релігія як тип суспільної свідомості. 1. Політика як суспільне явище. 2. Релігія як тип суспільної свідомості. 3. "Політизація релігії" та "релігізація політики".

• Проблема взаємодії політики і релігії — одна з найдавніших в історії людства. • Науковий підхід до пояснення особливостей їх співіснування розпочався лише у другій половині XIX ст. , коли політологія і релігієзнавство сформувалися як самостійні галузі науки зі своїми предметами і методами. • Нинішній суспільно-політичний розвиток людства засвідчує зростання впливу релігійного чинника на політичне життя держав і людської цивілізації. Тому з'ясування закономірностей взаємовпливу і віднайдення способів урегулювання можливих конфліктів між політичними і релігійними чинниками – одне найважливіших завдань політичної науки.

1. ПОЛІТИКА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ • Чи може суспільство існувати без політики? • Для чого вона? • Коли виникає? Термін “Політика” один з найбільш поширених та багатозначних у багатьох мовах світу. Це запозичення з давньогрецької: • "πολιτεία" – державний устрій, державні та суспільні справи. • "πολιτική – політика, регулювання взаємовідносин. Давньогрецький мислитель Платон (427 -347 рр. до н. е. ) запропонував універсальне визначення політики, яке зберігає своє значення досі: • "політика – це мистецтво жити разом".

Політика – явище складне і ставлення до неї неоднозначне. + __ високоморальна і творча справа, заняття малодостойне та притаманна "справжнім цинічне, "брудне" аристократам духу" мистецтво управління, спрямоване на досягнення загального блага і справедливості засіб досягнення егоїстичних цілей власних По нез бул По фе ви

• Політика існує об'єктивно, тобто незалежно від волі та свідомості. Вона була, є і буде Політика – складний, багатоплановий феномен. Це зумовлює складність її визначення. Головні складові визначення: • діяльність (діяльний аспект, сфера взаємовідносин тощо); • інтерес (констатація наявності різноманітних інтересів); • влада (прагнення до неї, її використання).

Дефініцій політики багато, всі вони розглядають політику з різних точок зору. • Df 1: Політика – це організація спільного буття. • Df 2: Політика – це особлива сфера взаємодії різних соціальних груп (класів, націй та інших спільнот), з приводу використання державної влади для реалізації своїх інтересів та потреб. • Df 3: Політика – це інтеграція диференційованих інтересів. • Df 4: Політика – це організація соціального простору за певними правилами гри.

Функції політики: • - ідеологічна; • - нормативно-регулятивна; • - комунікативна; • - інтегративна; • - виховна; • - пізнавально-прогностична.

• використання сили. м а н і п у л я ц ії Методи впливу у політиці: • традиції; • авторитет; • переконання • заохочення (пропозиція нагороди за підкорення); • спонукання; • примус (загроза використання сили); • використання сили

Принцип плюралізму (від латин. pluralis - множинний) Введений Х. Вольфом (1712 р) – німецьким філософом, представником раціоналізму. 1)Плюралізм – принцип устрою системи знань, який припускає багатоманітність і змагання різних ідей, поглядів, концепцій. Це стимулює творчий пошук і збільшує вірогідність віднаходження більш адекватних тлумачень різних проявів буття. (Критерій істини – практика). 2) Плюралізм у політиці – це принцип устрою та функціонування політичної системи, який передбачає різноманітність і вільне змагання політичних ідей, поглядів, концепцій, партій та інших інститутів (профспілок, церковних, різноманітних громадських організацій) задля долучення до влади у рамках закону.

2. Релігія як тип суспільної свідомості. Релігія – форма світогляду, заснованому на вірі в наявність надприродних сил, які впливають на життя людини і навколишній світ. Цій формі світогляду притаманна почуттєва, образноемоційна (часом ірраціональна) форма сприйняття навколишньої дійсності. Релігія намагається дати відповідь на ті ж питання, що й міфи: • походження Всесвіту, Землі, людини; • пояснення природних явищ; • морально-етичні проблеми: життя, доля, смерть людини, відповідальність людини за гріхи.

Структура релігії: • 1) релігійна свідомість (релігійна ідеологія, релігійна філософія, теологія, релігійно-орієнтовані теорії, релігійна психологія (почуття, уявлення, бачення, емоції); • 2) релігійна діяльність або культ (проповіді, молитви, обряди, богослужіння, свята, піст); • 3) релігійні організації (конфесійні керівні центри, низові організації).

• Дослідники відрізняють різні рівні релігійної свідомості: • нижчий – буденні релігійні уявлення; • вищий – релігійна теорія. Буденна релігійна свідомість – загальне, часом дуже поверхневе, уявлення про Бога та релігію, яке зводиться нерідко до лише к механічного повторення молитв та виконання обрядів.

• Религійну теорію називають віровченням. Розробляють його професійні вчені-богослови (теологи). Віровчення відрізняються • ґрунтовністю, • охоплюють майже всі сторони життя людини, • мають послідовність. (Хоча деякі дослідники відзначають і певний еклектизм). Віруючими священні тексти вважаються натхненними богом, посланими зверху і такими, що містять божествене одкровення. • В кожній релігії є догми – вчения, положення, що приймаються на віру за непорушну істину, незмінну за будь-яких обставин.

• На особливу увагу заслуговує поняття "релігійності" – особлива якість особистості чи групи як результат їх включення в існуючу систему суспільних відносин, у простір функціонування соціального інституту релігії, який сприяє екстраполяції релігійних цінностей в інши сфери (освіту, сімейні відносини тощо). • Соціалізація взагалі – це процес формування соціальних якостей, цінностей, знань, вмінь, завдяки яким людина стає дієздатним учасником соціальних зв'язків, спільнот, інститутів.

Релігійна соціалізація (релігійність) – це процес відтворення і розвитку релігії через засвоєння і підтримку людьми її норм, зразків, стандартів поведінки, цінностей, традицій. • Проблема релігійної соціалізації вирішується вченими відповідно до того, як вони тлумачать сутність самої релігії, тому немає одностайності в цьому питанні. • 1) Толкот Парсонс акцентує увагу на взаємодії людини та релігійної системиі її інститутів, в результаті чого він засвоює ті ролі, які йому належить виконувати в релігійній сфері. [Парсонс Т. Общий обзор // Американская социология. — М. , 1972. — С. 360— 378].

• 2) Ніклас Луман (один з найвпливовіших сучасних дослідків мас-медіа) розглядає соціалізацію як акультурацію, тобто засвоєння людиною нових для себе цінностей, висуваючи на преший план внутрішньо-особистісні, психологічні механізми формування релегійної свідомості та поведінки. [Луман Н. Власть / Пер. с нем. — М. , 2001]. • 3) Представники психоаналітичного напрямку головну увагу приділяють дослідженню безсвідомих мотивів релігійності , розуміючи релігійну соціалізацію як прихований процес "релігізації" людських почуттів та уявлень. [Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. — М. , 1991].

• 4) Прихильники теологічного напрямку не пов'язують релігійність з соціальними іинниками, а вважають, що релігійність іманентна людській істоті так само як релігія іманентна світу. [Лосский Н. О. Ценность и бытие. Бог и царство Божие как основа ценностей. — Харьков, 2000]. • Ці погляди, що відрізняються розумінням механізмів формування релігійності, мають схожість у тлумаченні результатів даного процесу – поява у людини особливої якості – релігійності.

Які релігії найбільш впливові у сучасному світі? • За даними на 2009 рік більше 54% вірующих людей на Землі є прихильниками однієї з авраамічних релігій (Авраам, згідно Пятикнижжю, вважається засновником традиції, наявної в іудаїзмі, християнстві та ісламі). • З загальної кількості віруючих: • християн – 33%; • мусульман – 21%; • іудеїв – 0, 2% ; • індуїстів – 14%; • буддистів – 6%; • представників традиційних китайських релігій – 6%; • сикхів – 0, 37%;

• З трьох світових релігій найбільш чіткі соціально-політичні доктрини мають іслам і християнство. • У буддизмі соціально-політична доктрина простежується слабо, у силу його особливих основних постулатів. Це вчення не ставить своєю метою перетворювати або покращувати суспільні відносини.

3. "Політизація релігії" та "релігізація політики". • У взаємодії політики й релігії простежуються дві основні тенденції: релігізація політики й політизація релігії (за І. Дзюбком). • Хоча термін «політизація релігії» відстежується у філософській літературі ще з 90 -х років – Никитина А. Г. Политизация религии// Вопросы философии. – 1994. - "№ 3. С. 173 -179

Релігізація політики: • - врахування в політиці стану релігійності в суспільстві; • - використання релігійного фактору для досягнення політичних цілей; • - використання церквою державних ЗМІ для пропаганди віровчення; • - створення можливостей для релігійного виховання в недержавних навчальних та виховних закладах; • - розробка політики, яка забезпечує нормальні умови для віруючих.

Політизація релігії: • - участь у політичній діяльності служителів культу, релігійних організацій; • - функціонування політичних партій та рухів на релігійній основі; • - участь церкви у врегулюванні політичних та соціальних конфліктів.

Взаємовплив політики і релігії відбувається на двох основних рівнях — структурному та функціональному. Структура політики охоплює • політичну свідомість, • політичну діяльність, • політичні організації, • політичні відносини. Структура релігії: • релігійна свідомість, • релігійну діяльність, • релігійні організації, • релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопов'язані. Найтісніша взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.

• Релігійна свідомість. Має теоретичний (концептуальний) та буденний рівні. Найбільший вплив на формування та розвиток політики має теоретичний рівень релігії, який формується насамперед на основі текстів Священних Книг: Веди, Трипітака, Авеста, Біблія, Коран тощо; Святого Переказу (твори отців християнської церкви, Сунна та ін. ), інших книг віроповчального характеру.

• Релігійна діяльність індивідів. Поділяється на позакультову і культову. Віруюча людина у своїй позакультовій релігійній діяльності на теоретичному (вироблення, систематизація та інтерпретація ідей, пов'язаних з релігією) та практичному (пропаганда релігійних поглядів, місіонерська робота) рівнях може впливати на політичне життя суспільства виконанням політичних замовлень влади або її критики, вдаючись до релігійних доктрин.

• Релігійні організації. Найтісніше взаємодіють з політичним життям суспільства, є інституалізованою формою релігійних культових систем. Як важливі соціальні інституції, покликані упорядковувати життя і діяльність людей, накладаючись на функції інституцій публічної влади.

• Тісний зв'язок релігії і політики обумовлений і основними функціями, які виконує релігія в суспільстві. • 1. Світоглядна функція. Зорієнтована на визначення місця і ролі людини в Богом створеному світі. Завдяки їй формуються певні погляди щодо зародження і розвитку світу, людини, суспільства. Ця функція визначає мету життя та життєві ідеали віруючих.

2. Компенсаторна функція. Вона пом'якшує або повністю знімає відчуття безсилля, залежності й обмеженості людського існування. Політика, основою якої є примус в інтересах окремих верств населення, спирається на компенсаторну функцію релігії, яка знімає напруженість соціального протистояння проповідуванням рівності всіх у гріховності, стражданнях, обіцяє за земні страждання щасливе життя в потойбічному світі. Важливим є і психологічний аспект компенсації – релігія, знімаючи психологічні стреси, даючи людині впевненість у собі та мотивацію до життя, згладжує соціальні конфлікти, спричинені невдалою економічною, соціальною, культурною, національною, військовою політикою.

3. Комунікативна функція. Дає можливість віруючим у своїй релігійній і нерелігійній діяльності обмінюватися певною інформацією, оцінками релігійних чи позарелігійних явищ. Для політики важливим є те, що релігійне вчення пропагує терпиме ставлення хоча б до єдиновірців. 4. Регулятивна функція. Зорієнтована на управління діяльністю, поведінкою віруючих, впорядкування відносин між ними. До новітнього часу історії людства релігія одноосібно займалася виробленням певних норм співжиття (мораль, релігійне право), стандартів поведінки (виховання) індивідів, встановлювала систему контролю за їх діяльністю, заохочення та покарання, виробляла й впроваджувала у свідомість бажані мотиви діяльності членів суспільства. .

5. Інтегративна функція. Виявляється в тому, що в межах певного віросповідання відбувається інтеграція, об'єднання індивідів. Коли ж у суспільстві (соціальній групі) наявні різні конфесії, а особливо такі, що протистоять одна одній, то релігія за цих умов може виконувати й дезінтегруючу функцію, і навіть бути джерелом політичної напруженості.

• 6. Культуротранслююча функція. Релігія, як і політика, є компонентом загальнолюдської культури. Вона забезпечує не тільки збереження, а й розвиток окремих, найближчих до релігії, її галузей – архітектури, музики, книгодруку, образотворчого мистецтва, малярства, графіки тощо, сприяє неперервності розвитку народу (цивілізації). Близькими до культуротранслюючих завдань, але у своєму предметному полі й зі своєю мотивацією, займається і політика, однією з функцій якої є забезпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку суспільства, людини.

• Водночас релігія може виконувати культуроперериваючу функцію щодо окремої національної культури. Це стосується переважно світових релігій, які, зародившись і сформувавшись у певному регіоні на певних культурних традиціях, здійснюючи релігійну експансію, несуть в інші країни і нову культуру, нещадно знищуючи попередні культурні надбання, які, як правило, тісно пов'язані з іншими віруваннями (християнізація слов'янських народів; експансія ісламу з його забороною образотворчого мистецтва тощо).

• 7. Легітимізуюча функція. Вона найтісніше пов'язана з політикою, обґрунтовує, освячує й певною мірою узаконює (легітимізує) деякі суспільні порядки й інституції (політичні, правові тощо), певні форми відносин, норми поведінки в суспільстві. Завдяки їй релігія може оцінювати суспільні (політичні, культурні, національні та ін. ) явища, формувати відповідне ставлення до них. При цьому різні конфесії можуть по-різному оцінювати одне й те ж явище.

• Зв'язок релігії та політики зумовлений і цілеспрямованими діями церковних інституцій, першоієрархів та ієрархів релігійних течій щодо максимального представництва своїх прихильників у політичних інституціях з метою лобіювання власних інтересів. Так, в Ізраїлі представники клерикальних кіл входили і входять у всі уряди країни. Непоодинокі випадки, коли вони входять у парламенти.

• У певні періоди розвитку людства зв'язок релігії і політики був настільки тісний, що є підстави стверджувати про існування релігійно-політичного синкретизму, коли релігія сприймається як невід'ємний елемент політичного чинника й навпаки. Наприклад, ще жреці Дворіччя, Єгипту разом з релігійними виконували й державницькі функції – писали закони, робили астрономічні розрахунки, керували збором податків, будівництвом зрошувальних систем, займалися судочинством тощо. У Давній Греції на перших порах жреців теж обирали до владних структур. За своїми функціями вони були більше державними чиновниками, ніж служителями культу. А в давньокитайській релігії, де в культі Неба жрецтво не отримало сильного розвитку, релігійні функції виконували державні чиновники. Тому культ Неба носив у ній не емоційно-чуттєвий, а швидше бюрократичний відтінок.

• Оскільки релігія має ґрунтовний вплив на соціальні структури і цінності, то свобода совісті є важливим чинником структуруючих зв'язків між частинами суспільства і всім суспільством. • Поняття “свобода совісті” полісемантичне, його сутність визначається залежно від предметного поля дослідження: права, політики, філософії, релігієзнавства, етики тощо. • Свобода совісті – право, яке гарантує недоторканність совісті людини щодо її ставлення до релігії.

Загальновизнаними основними рисами свободи совісті є: • - право особи на свободу мати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або дотримуватися нерелігійних переконань; • - рівність усіх релігій та їх прихильників, а також невіруючих перед законом; • - можливість індивідуально або ж колективно, публічно чи приватне сповідувати свою релігію, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах; • - право на поширення своїх релігійних чи нерелігійних переконань; • - невтручання держави у справи церкви (особливо ті, які стосуються віровчення), а церкви — у справи держави.

• Релігійна свобода є одним із найдавніших міжнародно визнаних прав людини. У період Вестфальського миру (1648) праву на релігійну свободу було надано міжнародний захист. Першим конституційним актом, що стверджував його, була перша поправка до Конституції США, де зазначено, що Конгрес не створюватиме закону, що стосуватиметься інституювання релігії чи заборонятиме вільне відправлення її.

Протягом століть склалося кілька моделей державно-церковних відносин, які часто взаємно переплітаються: • 1. Теократія (грец. theos — Бог і kratos — влада) – форма правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству. Передбачає ототожнення світської і духовної влад, регламентацію функціонування держави та її інституцій, усього суспільного життя панівною церквою та її органами. Синонімом до теократії іноді вживають поняття “папоцезаризм” як означення боротьби церковної влади за домінування над світською.

2. Цезаропапізм (лат. caelsar — цезар, papa — папа). Виявляє себе як політика світської влади, спрямована на підпорядкування собі всього церковного життя; поєднання в особі державного правителя вищої світської духовної влади. • Передбачає повну залежність церкви від держави, одержавлення і підпорядкування світській владі церковних структур. Класичними прикладами такого правління є Візантія, де імператори збирали церковні збори, вирішували догматичні суперечки, призначали чи знімали патріархів, митрополитів тощо.

3. Законодавча підтримка, що забезпечує привілейований стан певної церкви в державі. Статус державної церкви передбачає державне фінансування діяльності церковних інституцій, покладає на них певні державницькі функції (реєстрація новонароджених, смерті, шлюбу тощо). • Державні церкви в різних формах існують в Англії, Швеції, Данії, Ірані, Кувейті, Саудівській Аравії, Таїланді та інших країнах. Особливий їх статус зафіксований у конституціях понад 40 держав, у 22 з них главою держави може бути лише особа, що належить до офіційної церкви.

4. Проміжний стан між моделлю державної церкви і моделлю повного відокремлення церкви від держави і держави від церкви. Для цього типу відносин характерне збереження державної підтримки та привілеїв окремих церков. Наприклад, сучасна Німеччина, де держава хоч і проголошує нейтральність і толерантність до різних релігій, виявляє певну відмінність у ставленні до релігійних організацій залежно від їх чисельності та їх впливу на суспільне життя. Подібними є державно-церковні відносини в Японії, Австрії, Перу.

5. Відокремлення церкви від держави і держави від церкви, що передбачає взаємоневтручання держави і церкви у справи кожної, гарантує максимальне забезпечення свободи релігії, толерантності в державі. Усі релігійні громади у США мають рівні права. Відсутній спеціальний орган регулювання діяльності релігійних інституцій – усі спірні питання вирішує суд. Релігійні організації звільнені від податків рішенням Федеральної податкової служби, яка детально експертує, чи не переслідує якась із них комерційні цілі. Законодавче закріплену свободу віри і атеїзму мають громадяни Франції, Туреччини, України.

• Политична ідеологія, натхненна релігіними вченнями, називається клерикальною, або клерикалізмом (від латинського clericalis - церковний). • Відповдіно, політичні партії, які дотримуються подібних поглядів, називаються клерикальними. Партії, що ставлять за мету усунення впливу Церкви на політику і створення світської держави, називаються антиклерикальними.

В залежності від тлумачення релігійних вчень, релігійно-політичні ідеології діляться на фундаменталістські, модерністські й традиціоналістські. • Фундаменталізм закликає повернутися до фундаменту, основам віри, заперечує нововведення у вфровченні й богослужінні. • Модерністи навпаки, намагаються осучаснити віровчення, по-новому тлумачать священні тексти. • Традиціоналисти сприймають Церкву такою, яка вона є на сьогодняшній момент, не підтримуючи ані нововведень, ані фундаменталізму.

• В політичних рухах, заснованих на релігійних вченнях, домінує фундаменталізм. Це пояснюється тим, що політичено активні віруючі критично оцінюють традиційну церквуь, вважаючи, що вона не здатна відстоювати їх права.

Дякую за увагу