Південна Азія у міжнародних відносинах План

Південна Азія у міжнародних відносинах

План • 1. Геополітична ситуація в регіон • 2. Безпека в регіоні • 3. Інтеграційні процеси в регіоні • 4. Конфлікти в регіоні

1. Геополітична ситуація в Південній Азії Південна Азія – це регіон, який включає в себе Індію, Пакистан, Бангладеш, Непал, Шрі-Ланку, Бутан і Мальдівські острови. За іншою класифікацією, до регіону також входить Афганістан. Геостратегічне положення країн Південної Азії відрізняється великою своєрідністю: у центрі – Індія, а інші держави розташовані по краях субконтиненту. Тільки Індія має з усіма іншими країнами регіону загальний сухопутний або морський кордон. Південна Азія знаходиться на стратегічно важливому кордоні між Західною і Південно-Східною Азією: регіон ізольований від іншого світу Гімалаями. Сучасна фаза геополітичного розвитку в Південній Азії визначається протиборством двох держав – Індії і Пакистану, які прагнуть грати домінуючу роль в регіоні і набути статусу регіонального лідера. В обох державах динамічно відбуваються процеси модернізації, обидві країни фактично володіють ядерною зброєю, випробування якого були успішно проведені. Проте їх геополітичні перспективи в умовах однополярного світу неоднозначні. Геополітична ситуація в регіоні ще більше загострюється через конкурування Індії та Пакистану, які, для того щоб зміцнити своє положення в регіоні, тісно співпрацюють з важливими міжнародними акторами: Індія зміцнює свої відносини з Китаєм та США, тоді як Пакистан покращує відносини з Росією та Іраном. А така співпраця вже впливає на геополітичну ситуацію в світі, тому регіон надзвичайно важливий і стратегічний.

В 1980 -1990 -х рр. в країнах Південної Азії почався поступовий відступ від авторитарних режимів. Особливість в тому, що уряди Індії займають більш жорсткі позиції до малих країн Південної Азії, які, на їх думку, не можуть вижити як політично незалежні структури. Для країн Південної Азії характерно ряд особливостей, які їх об’єднують: загальні культурно-цивілізаційні цінності. психологічний чинник: у минулому країни Південної Азії були колоніями чи напівколоніями Великобританії. в регіоні розміщені дві світові де-факто ядерні держави – Індія та Пакистан. існування в регіоні “старшого брата”, яким є Індія, що значно впливає як на відносини всередині регіону, так і на визначення місця регіону в світі. конфліктогенний потенціал регіону: індо-пакистанський конфлікт, ситуація в сусідньому Афганістані, зіткнення трьох світових релігій в регіоні.

Більшість проблем в Південній Азії пов'язані з релігійною гетерогенністю: в з-ох країнах переважає мусульманське населення (Пакистан, Бангладеш ), в двох – індуїстське (Індія, Непал), в двох – буддійське (Бутан і Шрі Ланка).

Геополітика Індії та її вплив на регіон На частку Індії припадає 73, 4% території Південної Азії, 76, 5% населення регіону і близько 80% валового національного продукту, виробленого тут. Схожа ситуація існує і у військовому відношенні. Природне домінування однієї країни зумовлює особливості регіональної обстановки. Домінування Індії в регіоні викликає у сусідів недовіру до неї, породжує відчуття загрози їх безпеки. Це призводить до активізації їх спроб зміцнити своє становище на регіональній і міжнародній арені шляхом опори на великі держави, до прагнення виносити невирішені питання у відносинах з Індією на суд міжнародної громадськості. Шрі-Ланка намагалася навіть домогтися права вважатися країною Південно-Східної Азії та зверталася (щоправда, безуспішно) з проханням прийняти її в АСЕАН. Сусідні країни постійно звинувачують Індію в гегемонізму, Країна категорично виступає проти залучення зовнішніх сил, особливо держав глобального рівня, до вирішення регіональних проблем. У Індії вважають, що спроби знайти вирішення спірних питань, що виникають у двосторонніх відносинах, включивши їх до порядку денного міжнародних форумів та залучаючи зовнішні сили, лише перешкоджають мирному політичному врегулюванню, зміцненню регіональної безпеки. Сусіди Індії, навпаки, зазвичай не бачать загрози безпеці ззовні. Внутрішньополітична обстановка в сусідніх державах регіону робить значний вплив на стан відносин Індії з цими країнами. Досвід показав, що найбільш стабільні відносини складалися з Непалом і Бутаном, де за тридцять років (аж до 1990 р. ) не відбувалося істотних внутрішньополітичних змін. Самі різкі коливання притаманні індійсько-бангладешський відносинам, що пов'язано з неодноразовими військовими переворотами і зміною урядів у Бангладеш, що вносять елементи нестабільності в її зовнішньополітичний курс і систему міжнародних зв'язків в Південній Азії.

Безпека в регіоні Південної Азії Тенденції становлення системи безпеки у регіоні: 1. Загальна історія і єдність завдань, що випливає з історичного розвитку колоніальної системи та нерівноправного положення в міжнародному поділі праці, безумовно, сприяє прагненням держав до стабілізації в регіоні. 2. Домінування Індії в регіоні викликає у сусідів недовіру до неї, породжує відчуття загрози їх безпеки. Це призводить до активізації їх спроб зміцнити своє становище на регіональній і міжнародній арені шляхом опори на великі держави, до прагненню виносити невирішені питання у відносинах з Індією на суд міжнародної громадськості. 1. Новим явищем останніх років стало охолодження пакистано-американських відносин. 2. Основну роль у системі міжнародних відносин грають індійско-пакистанські відносини - і з-за найбільшого політичного, економічного і військового ваги двох країн, і з-за їх постійного протистояння, наявності ядерного фактору. 3. Наростання суперництва між Індією і Китаєм в торговоекономічній та військовій сферах. Посилення кооперації між Китаєм та Пакистаном.

Близькість до Афганістану, Іраку, а також до Ірану, ізоляції якого домагаються в першу чергу Сполучені Штати та Ізраїль. Арена зіткнення політичних та військових інтересів багатьох країн, що пояснюється важливим стратегічним положенням субконтиненту. Сталі фактори впливу на безпеку в регіоні Релігійна гетерогенність (в трьох країнах переважає мусульманське населення, в двох - індуїстська і в двох - буддійське) за наявності релігійних меншин і зростанні фундаменталізму практично у всіх країнах. Безпосереднє сусідством трьох ядерних держав - Індії, Китаю і Пакистану. Дві з яких є де-факто ядерними державами.

Індія. Розпад біполярної геополітичної системи й втрата сильного патрона - супердержави СРСР створили суттєві проблеми для стратегічної оборонної схеми Індії. Остання побоюється, що перебудовчі процеси в Центральній Азії, етнічні суперечки, відновлення ісламу та громадянські конфлікти безпосередньо впливатимуть на Пакистан, Іран та Кашмір у напрямку загальнорегіональної дестабілізації. Формується нова стратегічна загроза для Індії з регіону Центральної Азії, що порушує стратегічний баланс, оскільки СРСР діяв як геополітична контраверсія проти сил, антагоністичних Індії. Крім того, радянська загроза заміщена локальними конфліктами та етнічними напругами (націоналізм і фундаменталізм). Індія в забезпеченні регіональної стабільності головним чином покладається на позаісламські чинники (РФ і Китай). В цілому Індія й уся Південна Азія все більше тяжіють до Азійсько. Тихоокеанського регіону. Але слід зауважити, що Пакистан ще значною мірою стоїть осторонь від цього руху, оскільки геополітично більше прив'язаний до Середнього Сходу та Центральної Азії. Індія автономно розробила власну систему ядерних озброєнь. Проведені нещодавно підземні ядерні випробування в пустелі Раджахстан викликали занепокоєння з боку ядерних держав, оскільки поява ще однієї ядерної потуги здатна перевернути всі існуючі уявлення про світовий баланс сил. Можливо також, що це є певною заявкою Індії на підвищення свого глобального та субрегіонального статусу і на те, щоб стати одним з головних центрів сил в Азії з метою заповнити вакуум, утворений розвалом СРСР.

Індія: разом дружити проти. . . або антикитайський альянс Головні загрози Індії виходять ззовні, з північно-заходу (Пакистан) і північного сходу (Китай). Протистояння з Пакистаном підштовхує взаємну гонку озброєнь, змушує сконцентрувати на кордоні велике угруповання збройних сил. Іншим джерелом загроз для своєї безпеки Індія традиційно вважає Китай проводить курс на створення кільця агресії навколо Індії. США також націлені на зближення з Індією. Саме США ініціювали питання про включення Індії в "велику вісімку", прийняття її до складу постійних членів Ради Безпеки ООН, проти чого різко виступає Китай. В адміністрації США вважають Індію "найбільшою демократією в світі". По-друге, в Сполучених Штатах задоволені відповідальним поводженням Індії зі своїми ядерними арсеналами, суворим дотриманням міжнародних норм нерозповсюдження ядерної зброї.

Управляти Пакистаном все одно, що скакати верхи на тигрі Сьогодні Пакистан зіткнувся з трьома основними загрозами. Перша з них - талібанізація. Друга загроза тісно пов'язана з талібанізацією - це ісламізація. Третю загрозу для Пакистану представляє сепаратизм в Белуджистані. Вона прямо не пов'язана з попередніми погрозами, але, на думку експертів, на сьогодні є найбільш реальною. Намітилася поки що слабка тенденція зниження політичної ролі армії і всього силового блоку, що не може не турбувати військову верхівку, котра звикла до домінуючого положення. Останнім часом серйозною проблемою стає наркоманія. Посилення відносин між Китаєм та Пакистаном. "Будь-який напад на Пакистан - це напад на Китай"-дипломат МЗС Китаю в Пакистані. Почастішали факти проникнення американських військових через афгано-пакистанський кордон під приводом переслідування талібів, ракетних і авіаційних ударів по населених пунктах і таборах біженців на території Пакистану. Ісламабад прагне посилити свої стратегічні позиції у Центральній Азії і заблокувати потенційно можливе посилення російського або іранського впливу в регіоні, а також узяти під свій контроль комунікації між країнами Центральної Азії та Південною Азією. Насамперед це стосується перспективи спорудження нафто-газопроводу з Туркменистану через Герат і Кандагар на Карачі та транспортного коридору з пострадянської Середньої Азії через Термез - Кабул - Пешавар до Індостану.

Пакистан. Шок 1971 р. у зв'язку з відділенням Бангладешу та загрозою подальшої фрагментації зрештою сприяли зміцненню держави. Значення традиційного опонента Індії в регіоні - Пакистану останнім часом зростає у зв'язку з формуванням транспортних коридорів з Центральної Азії в південному напрямку. Пакистан має великий вплив на афганських талібів і значні ісламістські амбіції. В прагненні здобути регіональне лідерство Пакистан спирається на підтримку США та Великобританії, держав Перської затоки. Але водночас Пакистан також має ядерні можливості і здатний надати адекватну відповідь індійській ядерній програмі. Локальна гонка озброєнь між Індією та Пакистаном може в перспективі зруйнувати існуючий баланс сил в Азії. Оборонна стратегія Пакистану, побудована на конфронтації з Індією та пошуках впливових покровителів з боку великих держав, останніми роками повинна враховувати також і загрози, пов'язані з афганським і таджицьким конфліктами. Ісламабад має певні надії, що нові держави Центральної Азії здатні забезпечити стратегічну глибину оборонного простору Пакистану. Географічні обмеження та впливи неісламських сусідів у цьому регіоні (РФ та Китай) стримують прагнення Пакистану стати одним з головних гравців у регіоні. Пакистан зацікавлений в інтеграційних проектах, що пов'язують ЦА і Південну Азію, особливо в нафтопроводах та транспортуванні товарів та енергії до Індостану. Свої стратегічні інтереси Пакистан намагається здійснити за допомогою інтенсивної ісламізації нових держав регіону, що легалізувало б і сам Пакистан як ісламську країну, оскільки він не є власне національною державою. Саме тому виникають і проблеми кордонів, які є певною мірою штучними. Поширення впливу Пакистану в Центральноазійському регіоні надає йому необхідну геостратегічну глибину в конфронтації з Індією, а також дозволяє зміцнити власні позиції у взаєминах з Заходом. Індійські контакти з країнами ЦА мають глибшу історію, а ісламський компонент індійської культури є для них привабливішим. Можна прислухатися до думки індійських аналітиків, що жоден регіональний блок не матиме успіху без участі Індії, Росії або Китаю. Міжетнічні війни в Афганістані та Таджикистані обмежують можливості прямого впливу Пакистану на регіон.

3. Інтеграційні процеси в Південній Азії Економічне співробітництво країн Південної Азії спрямоване, насамперед, на прискорення їх соціальноекономічного прогресу, ліквідацію технічно-економічної відсталості. Тому співробітництво між цими країнами тільки починає набувати ознак інтеграції. Статут організації не передбачає питань політичної співпраці та безпеки. Найбільшим досягненням країн Південної Азії стало підписання в 2006 р. угоди про поетапне створення ЗВТ, яка має бути створена до 2016 р. Але перспектив співпраці немає: наприклад, Пакистан більшість чаю імпортує зі Сх. Африки, і лише незначну частку з Індії та Шрі Ланки. Тому ця співпраця є тепер лише формальною. Важлива роль в інтеграційних процесах в Південній Азії належить Асоціації регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК). Вона була створена в 1985 році. До її складу входить 8 країн-членів: Афганістан (з 2007 року), Бангладеш, Бутан, Індія, Мальдіви, Непал, Пакистан, Шрі-Ланка. Штаб-квартира знаходиться в Катманду, Непал. Мета діяльності: Прискорення економічного росту, соціального прогресу і культурного розвитку в регіоні. Сприяння активному співробітництву в економічній, соціальній, культурній і науково-технічній областях. Зміцнення співробітництва з країнами, що розвиваються.

Шрі-Ланка Результати громадянської війни 70 -90 -х рр. такі як: невирішеність етнічних питань тамілів та сингалів, авторитаризм президента, фінансове сприяння керівника сингалів КНР та Іраном, а також вплив Індії шляхом надання кредитів, робить Шрі-Ланку ще однією сферою зіткнення геополітичних гравців регіону. Усунення США як посередника у вирішення етнічного конфлікту.

Китай: стратегічні задуми «Економіка визначає геополітику» . Незважаючи на протести індійської сторони, Китай приступив до активного освоєння спірних територій Джамму і Кашміру, що перебувають під пакистанським контролем, в рамках майже двох десятків масштабних проектів, вирішуючи при цьому два стратегічні завдання забезпечення безпечного транспортування енергоносіїв по маршруту Перська затока - Південно-Китайське море і обмеження впливу США в "чутливих" для Китаю регіонах Південної Азії. Пекін прагне до розширення своєї військової присутності на пакистанській території шляхом відкриття там своїх військових баз, бере активну участь в модернізації пакистанської ядерної зброї та засобів її доставки. Крім розвитку пакистано-китайського військового співробітництва Китай розглядає Пакистан як стратегічного партнера в діалозі з ісламським світом, що набирає сили. Пекін ніколи не забуває, що ісламські екстремісти занесли Китай в список своїх головних ворогів.

Діяльність СААРК Комплексна програма дій займає центральне місце в діяльності СААРК. Вона охоплює 12 галузей співробітництва: сільське господарство, комунікації, освіта і культура, охорона навколишнього середовища, охорона здоров'я і народонаселення, запобігання незаконного обороту наркотиків і зловживання наркотиками, розвиток сільських районів, наука і техніка, туризм, транспорт, участь у процесах розвитку. Угода щодо преференційної торгівлі (SAPTA) була підписана ще 1993 р. (вступила в силу з 1995 р. ). 6 січня 2004 р. на 12 -му саміті країн-членів СААРК у Ісламабаді (Пакистан) було покладено початок переговорів щодо угоди про зону вільної торгівлі між Індією, Пакистаном, Непалом, Шрі Ланкою, Бангладешем, Бутаном та Мальдівами. Було підписано рамкову угоду про створення САФТА (South Asian Free Trade Area) з нульовими ставками мита на практично всю продукцію регіону до кінця 2016 р. , що має бути досягнено шляхом щорічного поступового зниження ставок мита. Для Непалу, Бутану, Бангладеш та Мальдівів передбачений додатковий 3 -річний період на виконання даних вимог. Угода вступить в силу після ратифікації урядами усіх країн.

Еволюція СААРК Ініціатива формування Асоціації як структури, що мала б «сприяти взаємній довірі та порозумінню між державами Південної Азії» , була сформульована урядом Бангладеш у 1980 році у формі робочого документа, де співпраця визначалася як «форум» або «асоціація» , а до кола можливих сфер не було віднесено ні торгівлю, ні інвестиції, ні економіку. Статут СААРК був прийнятий у 1985 році. Він визначив завданнями організації сприяння добробуту народів регіону, прискорення економічного, соціального та культурного розвитку, зміцнення довіри серед південноазійських держав і сприяння співпраці в економічній, соціальній, культурній та науково-освітній сферах. У 1995 році СААРК ввела в дію Угоду про преференційну торгівлю САПТА. У 2006 році СААРК ввела в дію угоду про вільну торгівлю САФТА, що стала значним кроком у напрямі поглиблення інтеграції. САФТА передбачала скасування державами тарифних і нетарифних бар’єрів і введення режиму особливого сприяння для найменш розвинених держав (Бангладеш, Непалу, Бутану, Мальдів). У 2005– 2010 рр. СААРК зробила крок до реалізації моделі відкритого регіоналізму, запросивши до членства Афганістан і надавши статус спостерігачів КНР, ЄС, Японії, США, Південній Кореї, Маврикію, Австралії та М’янмі.

4. Конфлікти в регіоні Південної Азії На сьогоднішній день в регіоні Південної Азії існує три гарячі точки: 1. Індія та Пакистан ( конфлікт за території Джамму та Кашмір); 2. Афганістан; 3. Шрі-Ланка. 1. Індо-пакистанський конфлікт Історичні передумови: До кінця Другої світової війни Індія та Пакистан входили до Британської Індії — колоніального державного утворення, в якому англійські колонізатори об'єднали велику кількість різних національних та релігійних груп. 930 -х роках відбувся глибокий розкол у національному русі між індуїстами та мусульманами, які не могли домовитися про політичний устрій майбутньої держави та місце кожної нації у ній. Мусульмани на чолі з Мухамедом Алі Джинною вважали, що вони будуть дискриміновані індуїстами. В результаті, Мусульманська ліга почала вимагати з 1940 року утворення особливої, мусульманської «нації» в Індії. Англійці їх підтримали, Індію було розділено на дві частини — власне Індію та Пакистан. Але ситуація ускладнювалася тим, що чіткого географічного кордону між мусульманами та індуїстами не було — представники обох конфесій у великій кількості проживали у всіх провінціях та князівствах країни. Демаркація кордону викликала численні суперечки. Так, через відсутність компромісу, провінція Пенджаб була розділена майже порівну, а князівство Кашмір мало саме визначити до якої держави приєднуватись.

Індо-пакистанський конфлікт Історичні передумови: До кінця Другої світової війни Індія та Пакистан входили до Британської Індії — колоніального державного утворення, в якому англійські колонізатори об'єднали велику кількість різних національних та релігійних груп. 930 -х роках відбувся глибокий розкол у національному русі між індуїстами та мусульманами, які не могли домовитися про політичний устрій майбутньої держави та місце кожної нації у ній. Мусульмани на чолі з Мухамедом Алі Джинною вважали, що вони будуть дискриміновані індуїстами. В результаті, Мусульманська ліга почала вимагати з 1940 року утворення особливої, мусульманської «нації» в Індії. Англійці їх підтримали, Індію було розділено на дві частини — власне Індію та Пакистан. Але ситуація ускладнювалася тим, що чіткого географічного кордону між мусульманами та індуїстами не було — представники обох конфесій у великій кількості проживали у всіх провінціях та князівствах країни. Демаркація кордону викликала численні суперечки. Так, через відсутність компромісу, провінція Пенджаб була розділена майже порівну, а князівство Кашмір мало саме визначити до якої держави приєднуватись.

Перша індо-пакистанська війна - збройний конфлікт між Індією та Пакистаном, що виник після розділу Британської Індії. Причиною конфлікту стала суперечка про приналежність штату Джамму і Кашмір. Відповідно до резолюції ООН з 1 січня 1949 вступило в силу перемир'я. 27 липня Індія і Пакистан підписали угоду про лінію припинення вогню. Приблизно 60% Кашміру перейшли під контроль Індії, 40% виявилися під контролем Пакистану. Друга індо-пакистанська війна - збройний конфлікт між Індією та Пакистаном, що стався в серпні-вересні 1965. Почавшись зі спроби Пакистану підняти повстання в індійській частині спірного штату Кашмір, конфлікт незабаром прийняв характер прикордонної війни між двома державами. Бойові дії не виявили переможця; війна завершилася внічию після втручання ООН. Третя індо-пакистанська війна - збройний конфлікт між Індією та Пакистаном, що стався в грудні 1971. Причиною війни стало втручання Індії в громадянську війну, яка йшла в Східному Пакистані. В результаті бойових дій Пакистан зазнав тяжкої поразки, а Східний Пакистан ( Бангладеш) здобув незалежність. З 1984 року тривав малоінтенсивний прикордонний конфлікт на льодовику Сиачен, характерною особливістю якого було те, що основну частину втрат обидві сторони несли не в результаті дій противника, а від важких кліматичних умов. З 2003 року на Сіачене діє припинення вогню. Каргільская війна - прикордонний збройний конфлікт між Індією та Пакистаном, що стався в 1999. Офіційні індійські представники в ході конфлікту вважали за краще не використовувати слово "війна", а пакистанська сторона взагалі заперечувала свою участь у ньому. Конфлікт закінчився формально перемогою індійців, оскільки їм вдалося відбити практично всі території, захоплені бойовиками в перші дні боїв

Сучасний стан конфлікту: Індо-пакистанський конфлікт на початку XXI століття загострився тим, що обидва держава розробили (або отримали від своїх покровителів) ядерну зброю і активно нарощують свою військову міць. Сьогодні військові поставки в Пакистан здійснює США, а поставки зброї в Індію здійснює Росія, але при цьому Пакистан проявляє підвищений інтерес до можливого військово-технічного співробітництва з Росією, а США роблять спроби витіснити Росію з індійського ринку озброєнь

Також в регіоні досить напруженою є обстановка на Шрі-Ланці. Громадянська війна на Шрі-Ланці – це збройний конфлікт між центральним урядом Шрі-Ланки і воєнізованим рухом " Тигри звільнення Таміл Іламу". Бойові дії з перервами тривали з 1983 р. по 2009 р. Суть конфлікту: На півночі острова проживають таміли (в основному, на півострові Джафна), а також на південному-сході Індії, в штаті Тамілнад. Через дискримінації тамілів (20% населення) з боку сингальської більшості (70% населення) виник сепаратистський рух за створення незалежної держави. З 23 липня 1983 р. організація «Тигри звільнення Таміл Іламу» (ТОТЕ) почала збройну боротьбу. ТОТЕ робить ставку на партизанську війну проти урядової армії в джунглях північного сходу Шрі-Ланки. Партизанські дії «тигри» доповнюють терактами. Ця організація здійснила вбивство Раджива Ганді і вибухи в Коломбо 31 січня 1996 р. і 5 березня 1998 р.

Виділяються наступні етапи війни: I етап - Чорний липень 1984 р. – низка актів урядового геноциду проти цивільних тамілів; II етап – Перша ісламська війна ( 1983 – 1987 рр. ) III етап - Індійська інтервенція ( 1987 - 1990): втручання в конфлікт Індії. На острів прибули індійські війська, які повинні були виконувати миротворчі функції, однак незабаром опинилися втягнуті у бойові дії проти ТЗТІ. Зазнавши втрат і не домігшись миру на острові, індійський контингент залишив Шрі-Ланку.

IV етап - Друга Іламська війна ( 1990 – 1994 рр. ): відновлення громадянської війни. Цей етап характеризується сплеском терористичних акцій, що проводяться ТЗТІ, і серією вбивств високопоставлених урядових чиновників, в тому числі президента країни Ранасінгхе Премадаса; V етап - Третя Іламська війна ( 1995 – 2002 рр. ): після короткого перемир'я війна триває. Урядові війська проводять широкомасштабні військові операції, досягаючи лише часткового успіху. ; VI етап - Перемир'я ( 2002 – 2006 рр. ) - на початку 2002 р. за посередництва Норвегії (спеціального представника Еріка Солхейма) укладено перемир'я між ворогуючими сторонами. Велися переговори про врегулювання конфлікту. У 2003 р. Тиграми була висунута пропозиція про запровадження 5 -річного терміну самоврядування в районах з тамільською більшістю, але згодом була відкинута урядом як спроба відокремлення. З 2006 р. почастішали порушення режиму припинення вогню у Північній та Східній провінціях країни; VII етап - Четверта Іламська війна ( 2006 – 2009 рр. ) - у квітні 2006 р. після організованих ТЗТІ терористичних акцій бойові дії поновилися. Також уряд звинуватив повстанців у використанні перемир'я для зміцнення воєнної потужності та наполягав на розброєнні угруповання. У січні 2008 р. Президент Шрі-Ланки оголосив про вихід Уряду з Угоди про припинення вогню.

Після припинення активної фази конфлікту розпочалася його деескалація, яка супроводжувалася повномасштабним проведенням політичних репресій в північних та східних районах країни. Широкого розмаху набуло фізичне винищення опозиційних сил по всій країні, що було остаточно завершене у 2010 р. Такі кроки викликали значні невдоволення населення. Проявом стало регулярне проведення терактів. Хоча з 2010 р. конфлікт і був вилучений зі списку міжнародних, але факт проведення терактів в країні, робить ситуацію в державі вкрай нестабільною. Крім того, після вбивства лідера опозиції значно погіршилися та обмежилися зв'язки Шрі-Ланки з іншими державами, що може призвести до ізоляції країни.

Щодо шляхів врегулювання конфлікту, то єдиним прийнятним варіантом, є надання широкої автономії тамільській меншині. А з огляду на схильність ШріЛанки до авторитаризму наявність в складі країни автономної одиниці з реальними самоврядними повноваженнями для нинішнього керівництва країни є неприйнятним. Тому сьогодні Шрі-Ланка фактично стоїть перед загрозою – або відновлення повстанського руху, або до прямої революції проти керівництва країни за участі більш широких верств населення.

Китайсько-індійська прикордонна війна 1962 року – високогірний прикордонний конфлікт між Китайською Народною Республікою та Індією восени 1962 року. Причини Неврегульованість питання про накресленні лінії кордону між колишньою Британською Індією і Тибетом. Спірними вважалися дві ділянки. Один з них, площею 518 км ², поміщається в північносхідній частині Кашміру, відомої також як Аксай-Чин. Другий спірний район поміщається в північній частині сучасного штату Аруначал-Прадеш, займає територію 82, 88 тис. км ² вздовж ділянки кордону приблизно 700 км завдовжки. Однією з причин загострення відносин між країнами був факт виявлення Індією побудованої Китаєм дороги через Аксай-Чин, спорудженої, мабуть, заради поліпшення доступу до Тибету, де ситуація тоді була напруженою. У 1960 КНР пропонувала поступитися Індії східний спірну ділянку в обмін на свободу рук в межах західного. За іншою версією, реальною причиною китайського вторгнення було надання Індією політичного притулку чотирнадцятому Далай-ламі, який втік з Тибету після захоплення китайцями цієї країни.

Хід конфлікту Ще в липні 1960 року відбулися перші вогневі контакти між силами сторін у східній спірній зоні, а в жовтні мало місце бойову взаємодію і на західній ділянці. 20 жовтня 1962 військові дії набули запеклого характеру. Китайці завдали удару по індійських позиціях близько Дхол і Кхінземана, а потім розвинули наступ з двох флангів на Таванг - з Бумли на півночі і з заходу, де китайці переслідували індійські війська, що відступали від Ньямкачу (близько поста Дхол). Потім у бойових діях настало затишшя на кілька днів. 14 листопада - відновлення боїв, які до цього часу поширилися також на сході в секторі Валонгу і на півночі в Ладакх, де Чушул і Резенг Ла піддалися важкої облозі китайців. 20 листопада китайці придушили практично всю дивізію Камеонг і буквально розгромили 4 -ю піхотну дивізію Індії. Сектор Валонгу став свідком більш рівнозначних і в зв'язку з цим незавершених битв. У Ладакхе не спостерігалося тієї нерішучості, яка була продемонстрована на Північносході. Тут проходили запеклі локалізовані бої, особливо в Резенг Ла. 21 листопада пекінське радіо оголосив про одностороннє припинення вогню: СРСР не підтримав КНР і проявив нейтралітет, всупереч розрахункам Мао Цзедуна, який сподівався, як завжди, використовувати радянську допомогу, а Великобританія і США почали постачання зброї до Індії.

Після китайсько-індійської війни 1962 відносини між двома країнами залишалися напруженими. У 1965 році війська Китаю зробили серію вилазок на індійську територію в штаті Сіккім. У вересня 1967 року індійський прикордонний пост в Натуль був атакований переважаючими китайськими силами. Бої йшли протягом п'яти днів, всі китайські наземні атаки були відбиті. Сторони обмінювалися артилерійськими ударами, причому наголошується, що індійська артилерія завдала противнику великої шкоди. У ході конфлікту загинули 62 індійських солдата, втрати китайської сторони невідомі. 1 -2 жовтня стався прикордонний інцидент при Чола. Китайські солдати оточили індійський прикордонний пост і пішли в штикову атаку, слідом за чим послідували мінометні та кулеметні перестрілки. Як і в попередній раз, цей конфлікт закінчився тактичною перемогою Індії.

Післяконфліктна обстановка «Обстановка в Південній Азіі в кінці 1960 х - нач. 1970 х рр. сприяла намірам Індії шукати шляхи нормалізації відносин з Китаєм і врегулювання спірних проблем. . . Підписання 9 серпня 1971 Договору про мир, дружбу і співробітництво між Індією та СРСР, розширення радянсько-індійських контактів у політичній, торговельно-економічній і, головне, у військовій областях [ініціативи СРСР щодо Індії були багато в чому обумовлені різким погіршенням радянсько-китайських відносин у 1960 х роках прім. составітеля] значно зміцнили її військовий потенціал, позиції в південноазіатському регіоні і на світовій арені в цілому » . У що вибухнув в 1971 р. збройному конфлікті з Пакистаном Індія здобула переконливу перемогу, яка навіть привела до розпаду Пакистану і появі на світовій карті держави Бангладеш. «Китай, будучи зацікавлений у відновленні своїх позицій на міжнародній арені після періоду ізоляції, пов'язаного з « Культурної революцією » , переконавшись у безперспективності вирішення спірних з Індією проблем військовими методами, також демонстрував зацікавленість у зниженні рівня конфронтації. . . Нормалізація відносин з Індією могла б відкрити шлях для відновлення похитнулося авторитету Китаю в русі неприєднання » Хоча в жовтня 1975 введення індійських військ в Сіккім мало не спровокував нове збройне зіткнення на кордоні, « 15 квітня 1976 р. міністр закордонних справ Індії Я. Чаван повідомив у парламенті про рішення відновити дипломатичні відносини з Китаєм на рівні послів [розірвані ще в 1962 р. - Прім. составітеля]. Пекін зробив аналогічну акцію в липні. Індійський і китайський посли були тепло зустрінуті відповідно в Пекіні та Делі. . . До цього ж періоду відноситься і відновлення контактів в галузі культури, спорту, участь торгових делегацій двох країн у роботі торговопромислових ярмарків і виставок »

Новий етап розвитку міждержавних відносин Китаю і Індії почався в обстановці серйозних політичних змін як у цих двох країнах (у Китаї розгром «банди чотирьох» і повернення в політику Ден Сяопіна, в Індії -. . Поразка Індійського нац конгресу на виборах 1977 р), так і в суміжних державах (Ісламська революція в Ірані і закінчення В'єтнамської війни). 12 лютого 1979 міністр закордонних справ Індії А. Б. Ваджпаі відвідав Пекін з офіційним дружнім візитом. Незважаючи на те, що візит був перерваний започаткованим 17 лютого вторгненням китайських військ до В'єтнаму, цей перший після довгої перерви безпосередній контакт перших осіб дозволив Китаю та Індії визначити позиції один одного з прикордонного питання. Бажання країн продовжувати процес нормалізації відносин отримало підтвердження в ході зустрічей новообраного прем'єра Індії І. Ганді з керівниками КНР в 1980 р. 26 червня 1981 г. міністр закордонних справ КНР Хуан Хуа прибув до Делі з офіційним дружнім візитом. Саме в ході цього візиту вдалося подолати важливе розбіжність, що перешкоджала початку переговорів про кордон: «індійська сторона погодилася обговорювати прикордонно-територіальне питання без виконання Пекіном попередньої умови - беззастережного звільнення окупованої індійської території» У ході візиту було досягнуто домовленості про почергове проведення в Делі і Пекіні «регулярних зустрічей офіційних делегацій двох країн для обговорення проблем двосторонніх відносин» Зустрічі тривали до кінця 1980 х років і привели до усвідомлення «необхідності відходу від усталених стереотипів, вироблення нового погляду на всю систему індійськокитайських відносин, на основну їх спірну проблему - прикордоннотериторіальну, « будівництва » якісно нових відносин, без зайвого « романтизму » , на більш реалістичної основі » «Усвідомлення обома сторонами цього очевидного факту призвело, нарешті, до візиту в Пекін у грудня 1988 прем'єр-міністра Індії Раджива Ганді - першому візиту на такому рівні після відвідування КНР Д. Неру в 1955 р. Подальшої нормалізації індійсько-китайських відносин сприяло закінчення «Холодної Війни» , якісна зміна ставлення США до Пакистану та Індії, а також початок нормалізації радянсько-китайських відносин Важливим підсумком візиту індійського прем'єра в КНР стало «значне

У грудні 1991 г. ответную поїздку в Делі здійснив прем'єр Держради КНР Лі Пен, а у вересні 1993 г. Кітай відвідав прем'єр-міністр Індії Нарасімха Рао. У ході останньої зустрічі, 7 вересня 1993 Н. Рао і Лі Пен підписали «Угоду про підтримку миру і спокою вздовж лінії фактичного контролю» , по суті угоду про заходи довіри, яке розцінювалося експертами як перша важлива угода по контролю над озброєннями, підписану двома азіатськими країнами » 28 листопада - 1 грудня 1996 р. в Індії побував з офіційним візитом Голова КНР Цзян Цземінь. Це був перший візит до Індії глави китайської держави. Значення цього візиту полягала насамперед у тому, що сторони підписали «Угоду про заходи довіри у військовій області вздовж лінії фактичного контролю, яке стало подальшим розвитком документа, підписаного в 1993 р. Незважаючи на оптимістичні оцінки більшістю експертів перспектив розвитку індійсько-китайських відносин, слід пам'ятати, що всі досягнуті до цих пір угоди стосуються не кордону, а лінії фактичного контролю, що склалася в результаті настання китайських військ в 1962 р. «У територіальному спорі з Китаєм Індія вважає себе постраждалою стороною і продовжує дотримуватися точки зору, що Китай захопив частину її території. Тому, як вважають в Індії, подальша доля двосторонніх відносин більшою мірою залежить від того, чи збережеться курс на поліпшення відносин з Індією одним з пріоритетних напрямів зовнішньої політики Китаю. Індійські «реалісти» , безсумнівно, віддають собі звіт в тому, що в осяжному майбутньому навряд чи варто розраховувати на добровільне повернення Пекіном територій, які Індія вважає своми »