Пам ятаємо Щоб квітла Україна у віках Щоб матері

Пам’ятаємо… Щоб квітла Україна у віках! Щоб матері і діти не страждали! Щоб тих, хто прокладав до волі шлях, Нащадки вдячні завжди пам’ятали! Василь Рудий

Минули дні і роки пролетіли, А дня того забуть ніхто не міг. Тут навіть сосни з горя посивіли, Тут навіть камінь плаче край доріг…

Спогади ветерана Великої Вітчизняної Війни Михайлишина Михайла Сайовича

Михайло Сайович народився у 1926 році в селі Оксанина, зараз Уманський район Черкаської області. В сім’ї було троє дітей. Умань Оксанина

«… Виповнилося мені 15 років. Разом з однолітками влітку пас овець на лузі за селом. Якось, пригнавши ввечері отару в село, почули страшну звістку: «Війна!»

«Прибіг додому. Мати плакала…» Батько на той час був репресований (1939). Старшого брата забрали на фронт майже одразу.

Почалася евакуація. Михайлові разом із дорослими довелося гнати колгоспну худобу (корови, телята, вівці) на схід до Дніпра, щоб не дісталася фашистам.

Неодноразово ворожі літаки пролітали у небі. Двічі людей з худобою бомбили.

Коли перегнали через Дніпро і віддали череду, то повернулися назад у село. . . В той час у селі були вже німці.

Сільські поліцаї вночі забирали підлітків Німеччини. Не уникнув такої долі і Михайло. до З села везли їх до Умані підводами, а там - на потяг і в невідомість…

До міста залишалось недалеко. Їхали лісом. Хлопець вирішив: досить. Скочив з підводи і побіг у ліс. Почали стріляти. Мабуть, лише прагнення волі залишило його живим, ворожа куля не влучила.

До рідної домівки (25 км) добирався декілька діб. Пересувався лише вночі. Харчувався тим, що можна було знайти у полі або на городах.

Після повернення у рідне село, Михайлові довелося ховатися, інакше знову б забрали до Німеччини. Він ночував за селом у скиртах, а мати крадькома вночі носила їсти.

На початку 1944 року радянські війська визволили село. «… Штаб дивізії знаходився у нашій хаті, і попросився, щоб мене взяли до армії…» я І хоча Михайлові на той час було лише 17 років, він став солдатом. Михалишин Михайло Сайович

У складі протиповітряної дивізії Михайло Сайович дійшов до Ленінграда. «… Я був навідником, в мої обов’язки входило наводити світло на ворожі літаки, а зенітники стріляли по цілях… »

Перемогу Михайло зустрів у Ленінграді. «… Такої радості і такого свята не було уже давно. Навкруги всі посміхалися, вітали один одного, співали, танцювали… і плакали, але то були сльози щастя і радості…» Михайло Сайович з однополчанином. 9 травня 1945 року. Ленінград. 9 травня. Ленінград.

«… Однак відразу не демобілізували, нашу дивізію направили на Далекий Схід. Але поки ми були в дорозі, війна закінчилася. »

Нарешті юнак повернувся додому. Дома зустріла Михайла Сайовича мати. «… Мати все плакала і плакала, то були сльози і радості – і старший брат і я повернулися з фронту; і сльози горя – доля нашого батька невідома…»

У Михайла Сайовича є багато нагород. Але одягає нагороди ветеран лише на святий день пам’яті – День Перемоги, як шану друзям, які полягли у боях.

Після війни розпочалися часи відбудови. Михайло Сайович жив і трудився у рідному селі Оксанина.

Славетні односельці У селі Оксанина в бідній селянській родині 29 червня 1906 року народився генерал армії, двічі Герой Радянського Союзу Черняхівський Іван Данилович, Данилович який належить до когорти тих видатних військових діячів, які зробили вагомий внесок у скарбницю воєнного мистецтва. За період Великої Вітчизняної війни він пройшов шлях від командира дивізії до командуючого 3 -м Білоруським фронтом. Черняховський І. Д. за віком був наймолодшим зпоміж усіх тодішніх радянських полководців. У 1945 році був смертельно поранений в бою у Східній Пруссії.

Час іде… Все менше й менше ветеранів. Тих, кому доля дарувала дожити до цих днів, виховувати дітей, онуків і правнуків. Чимало їм прийшлося пережити: і страждання, і радощі, і втрати «пропустили» вони через своє серце. Торік в селі Оксанина лишилося семеро фронтовиків.

Вони Вітчизну мужньо боронили. Ще хтось живий, а вже когось нема, Ми пам’яті про вас не загубили І вдячності вам пишемо слова. Спасибі вам за мир, за спокій, За те, що захищали рідний край, За промінь сонця, за блакитне небо І за зелений гай…