Основи права соціального забезпечення. Медичне обслуговування як одна

Основи права соціального забезпечення. Медичне обслуговування як одна із форм соціального забезпечення.

ПЛАН. Поняття соціального забезпечення. Пенсійне забезпечення в Україні. Види соціальної допомоги сім’ям з дітьми. Медичне обслуговування як одна із форм соціального забезпечення.

Джерела інформації: Про основи соціальної захищеності інвалідів України – Закон України від 21 березня 1991р. // ВВР. – 1991. - №21. – Ст. 252. Про пенсійне забезпечення – Закон України від 6 грудня 1992р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - №3. – Ст.10 Концепція соціального забезпечення населення України / Схвалена постановою Верховної Ради України від 21.12.93 // ВВР. – 1994. - №6. – Ст.31. Про державну допомогу сім’ям з дітьми – Закон України від 21 листопада 1992р. // ВВР. – 1993. - №5. – Ст.21.

1. Поняття соціального забезпечення. Стаття 46 Конституції України зазначає: „Громадяни мають право на соціальних захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості”. У цій же статті визначається мінімальний рівень такого забезпечення: „Пенсії та інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом”.

Право соціального забезпечення розглядається як система правових норм, установлених державою, які регулюють пенсійні та деякі інші відносини щодо забезпечення літніх громадян та в разі непрацездатності, державну допомогу сім’ям з дітьми, а також тісно пов’язані з ними процедурні відносини зі встановлення юридичних фактів і з вирішення спорів.

Термін „соціальне забезпечення”, який означає форму матеріального забезпечення непрацездатних громадян, офіційно закріплений у міжнародному Пакті про економічні, соціальні та культурні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966р. У ньому, зокрема, йдеться про те, що „держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, що включає соціальне страхування”.

Головним державно-правовим засобом соціального захисту населення слід вважати систему соціального забезпечення, під якою розуміють систему матеріального забезпечення громадян у разі втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, старості та в інших випадках, коли людина потребує соціального захисту.

В Україні існують різноманітні форми соціального забезпечення: 1) обов’язкове державне пенсійне страхування; 2) обов’язкове державне соціальне страхування робітників підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності; 3) соціальне забезпечення за рахунок Державного бюджету України, грошових засобів соціальних фондів юридичних осіб, об’єднань громадян, власних накопичень громадян в недержавних пенсійних фондах, приватними пенсійними системами;

4) адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям, багатодітним сім’ям, непрацездатним громадянам за рахунок державного чи бюджетного фондів; 5) утримання непрацездатних осіб в державних, комунальних і інших установах соціального призначення (наприклад, будинки для пристарілих). Крім організаційно-правових форм, соціальне забезпечення в Україні має і певні види, тобто соціальні виплати, пільги, послуги, які надаються непрацездатним громадянам.

Соціальні виплати реалізуються: 1. у вигляді пенсій (матеріальної допомоги), 2. в натуральному виді (надання харчування, технічних засобів пересування, протезування, розміщення в будинках для пристарілих і інвалідів, надання соціальних послуг і пільг побутового характеру, оплата житлово-комунальних послуг, проїзд на транспорті, медичне обслуговування і лікування, санітарно-курортне забезпечення, реабілітація інвалідів, допомоги сім’ям з дітьми (та ін.)

Види соціального захисту різноманітні, але головними із них є пенсії і допомоги, які відрізняються між собою. Пенсії мають постійний (регулярний) характер, допомога – одноразовий або періодичний, який обмежений у часі.

2. Пенсійне забезпечення в Україні. Пенсійне забезпечення є однією з основних гарантій матеріального забезпечення непрацездатних громадян. У більшості умовою реалізації права на матеріальне забезпечення, а також підставою встановлення диференційованих розмірів соціального забезпечення є наявність трудових відносин у минулому чи в сьогоденні. Трудові відносини, як правило, передують відносинам соціального забезпечення. У зв’язку з цим значну роль відіграватиме трудовий страж громадянина, який в аспекті соціального забезпечення набуває конкретного значення страхового стажу.

У соціальному забезпеченні громадян велике значення має класифікація трудового стажу на окремі види: загальний; спеціальний; безперервний. Ця класифікація дозволяє диференційовано підходити до призначення різних видів пенсій. Наприклад, для призначення пенсії за віком на загальних підставах потрібний загальний стаж роботи, а для встановлення пенсії на пільгових умовах – спеціальний. Виходячи з цього державою сформована певна система соціального забезпечення.

Усі питання пов’язані з пенсійним забезпеченням, регулюються Законом України „Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 року. Систему пенсійного забезпечення складають: 1) державне пенсійне забезпечення; 2) комерційне пенсійне забезпечення.

Відповідно до Закону України „Про пенсійне забезпечення”, державні пенсії поділяються на: а) трудові; б) соціальні. Трудові пенсії поділяються на: а) пенсії за віком; б) у зв’язку з інвалідністю; в) у разі втрати годувальника; г) за вислугу років.

Призначення встановлених законодавством пенсій залежить від настання певних умов. Зокрема, для призначення пенсії за віком необхідно досягти певного віку і мати певний трудовий стаж. За загальним правилом, для отримання пенсії за віком: чоловіки повинні досягти 60 річного віку і мати стаж роботи не менше 25 років, жінки – відповідно 55- річного віку і стаж роботи не менше 20 років.

Багато категорій працівників мають право на пенсію на пільгових умовах. Зокрема, такою пільгою можуть скористатися працівники, що зайняті на роботах з особливо шкідливими та важкими умовами праці. Працівники мають право піти на пенсію на 10 років раніше, тобто жінки – при досягненні 45 років, чоловіки – 50 років.

За умови наявності стажу роботи у шкідливих умовах для жінок 7 років 6 місяців, при загальному трудовому стажі 15 років, для чоловіків – 10 років у шкідливих умовах праці, при загальному трудовому стажі 20 років. Працівники мають право на призначення пенсії на 5 років раніше, тобто при досягненні жінками 50 років, чоловіками – 55 років за умови наявності стажу роботи у шкідливих умовах праці для жінок – 10 років (при загальному трудовому стажі 20 років), а для чоловіків – 12 років 6 місяців (при загальному трудовому стажі 25 років).

Крім цього законодавством передбачено й інші підстави для призначення пенсії на пільгових умовах. Спеціальною юридичною підставою для пільгового забезпечення є Чорнобильська катастрофа, від якої постраждали громадяни, які були ліквідаторами наслідків цієї аварії або потерпілі від неї. Також спеціальними юридичними підставами для призначення пенсії на пільгових умовах є соціальний статус окремих категорій громадян, наприклад учасники й інваліди війни і сім’ї загиблих, багатодітні матері та матері інвалідів з дитинства.

Пенсії у зв’язку з інвалідністю призначаються особам, які повністю або частково втратили здоров’я, незалежно від того, коли настала інвалідність - у період роботи, до влаштування на роботу чи після її припинення.

Умовою призначення цього виду пенсій є встановлення інвалідності. Слово „інвалідність” (від. лат. invalidus – безсилий, слабкий) означає нездатність людини працювати за своєю професією чи взагалі внаслідок захворювання або вродженого дефекту розвитку.

Інвалідність у юридичній літературі визначається як посвідчення медичним органом стану здоров’я, за якого громадянин унаслідок хронічного захворювання чи анатомічних дефектів, котрі спричиняють стійке, попри лікування, порушення функцій організму, змушений припинити професійну працю чи може працювати в разі змін звичайних умов праці.

Інвалідність як правова категорія непрацездатності закріплена також і в Законі України „Про основи соціального захисту інвалідів в Україні”. Цей закон визначає інвалідом особу з стійким розладом функцій організму, обумовленим захворюванням, наслідком травм або вродженими дефектами, які призводять до обмеження життєдіяльності до необхідності в соціальній допомозі і захисті.

Інвалідність як міра втрати здоров’я визначається шляхом експертного обслідування в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я в Україні (МСЕК). Направлення хворих на огляд до МСЕК видається лікувально-консультаційною комісією (ЛКК) відповідної лікувально-профілактичної установи Міністерства охорони здоров’я України за місцем проживання чи лікування, яка потверджує стійкий чи безповоротний характер захворювання, а також у тому разі, якщо хворий був звільнений від праці протягом 4 місяців від дня настання тимчасової непрацездатності чи протягом 5 місяців від дня настання непрацездатності.

У разі, коли МСЕК не визнає такого хворого інвалідом, а визначає як тимчасово непрацездатного, йому можуть продовжити лікарняний лист із виплатою допомоги з тимчасової непрацездатності. Огляд у МСЕК тимчасово непрацездатного громадянина повинен здійснюватися не пізніше 7 днів від дня надходження документів. МСЕК не винесла рішення про продовження строку тимчасової непрацездатності, лікарняний лист закривається датою огляду у МСЕК. Із визнанням хворого інвалідом інвалідність установлюється від дня надходження до МСЕК документів, на підставі яких ухвалюється відповідне рішення.

Залежно від ступеня втрати працездатності інвалідність диференціюється на три групи: першу, другу і третю. Підставою для встановлення 1 групи інвалідності є різко виражене обмеження життєдіяльності, обумовлене захворюванням, наслідком травм, уродженими дефектами, що призвело до різко вираженої соціальної дезадаптації, неможливості навчатися, спілкуватися, контролювати свою поведінку, рухатися, самостійно себе обслуговувати, брати участь у трудовій діяльності, якщо зазначене порушення викликає необхідність постійної сторонньої допомоги (догляду, нагляду).

2 група інвалідності встановлюється особам, які не потребують постійної сторонньої допомоги, але мають надто виражені порушення функцій організму, що утруднюють можливість навчатися, рухатися, брати участь у трудовій діяльності, або коли окремі види праці можуть бути доступними тільки у спеціально створених умовах.

Особам з обмеженням життєдіяльності внаслідок порушення функцій організму, обумовлених хронічними захворюваннями, наслідком травм, уродженими дефектами, що призводять до значного зниження працездатності, встановлюється 3 група інвалідності. Вона дає підставу для переведення працівника за станом здоров’я на легшу чи меншу за обсягом роботу, на роботу, яка потребує нижчої кваліфікації.

Законодавством передбачено також строки встановлення групи інвалідності. Вони встановлюються залежно від стану здоров’я, віку інвалідів. Оскільки інвалідність настає внаслідок будь-якого захворювання, то, певна річ, може настати й одужання. Тому залежно від порушень функцій організму з метою нагляду за ефективністю лікування проводиться періодичний огляд інвалідності через 1 – 3 роки

Пенсії в зв’язку з інвалідністю бувають двох видів в залежності від причин настання інвалідності: внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання; внаслідок загального захворювання (в тому числі не зв’язаного з роботою, наприклад інвалідів з дитинства).

Призначення пенсії у зв’язку з інвалідністю внаслідок загального захворювання залежить від віку інваліда: до досягнення 23 р. – 1 р. роботи (стаж роботи) від 23 до 26 р. – 2 р. від 36 до 31 р. – 3 р. від 31 до 36 р. – 5 р. від 36 до 41 р. – 7р. від 41 до 46 р. – 9 р. від 46 до 51 р. – 11 р. від 51 до 56 р. – 13 р від 56 до 61 р. – 14 р. від 61 і старше – 15 р.

Як виняток із загального правила стаття 25 Закону України „ Про пенсійне забезпечення” передбачає, що трудовий стаж не потрібен особам, які стали інвалідами внаслідок захворювання в період роботи або після її припинення до досягнення 20-річного віку. Цим особам пенсії у зв’язку з інвалідністю призначаються незалежно від стажу роботи.

Право на пенсію у разі втрати годувальника мають непрацездатні члени сім’ї померлого годувальника, які перебували на його утриманні або утримували від нього допомогу, що була для них постійним і основним джерелом існування. При цьому дітям пенсії призначають незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника. Розмір такого виду пенсії залежить від попереднього заробітку померлого. Головною особливістю цього виду пенсії є те, що пенсійне забезпечення членів сім’ї носить похідний характер від права на пенсію іншої особи, яка була годувальником.

Пенсію за вислугу років встановлюють для окремих категорій працівників, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності до настання віку, що дає право на отримання пенсії за віком. Пенсія за вислугу років призначається довічно в розмірі порівняно з попереднім заробітком, особам, які мають встановлений законом спеціальний трудовий стаж (вислугу років). На пенсію за вислугою років мають військовослужбовці, службовці ОВД цивільної авіації, державні службові судді, працівники прокуратури і митних органів, науково-педагогічні працівники, журналісти державних засобів масової інформації та ін.

Соціальні пенсії (крім інвалідів з дитинства) призначають і виплачують непрацюючим громадянам при відсутності у них права на трудову пенсію: інвалідам 1-ї і 2-ї груп , у тому числі інваліди з дитинства, а також інвалідам з дитинства, а також інвалідам 3-ї групи; особам , які досягли пенсійного віку чоловіки – 60 років, а жінки – 55 років; дітям - у разі втрати годувальника( діти, брати, сестри і внуки, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років, при цьому брати, сестри і внуки при умові, якщо вони не мають працездатних батьків) ; дітям-інвалідам віком до 18 років.

Види соціальної допомоги сім’ям з дітьми. Закон України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992р. встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми через надання державної допомоги з урахуванням складу сім’ї, її прибутків, віку, стану здоров’я дітей тощо.

Передбачають такі види державної допомоги: допомога у зв’язку з вагітністю і пологами виплачують жінкам протягом 70 днів до пологів і 56 днів після них. Одноразова допомога при народженні дитини (призначають і сплачують упродовж 12 місяців від дня народження дитини).

Допомога у зв’язку з доглядом за дитиною до досягнення нею трирічного віку, виплачують щомісяця одному з батьків, який доглядає за дитиною. Допомога матерям, які зайняті доглядом за трьома і більше дітьми віком до 16 років, призначається, якщо, середньомісячний сукупний дохід на кожного члена сім’ї не перевищує 3-х мінімальних зарплат і складає одну – дві мінімальні зарплати в залежності від кількості дітей.

Допомога у зв’язку з доглядом за дитиною – інвалідом, надають раз на місяць одному з непрацюючих працездатних батьків чи особі, яка їх замінює, на підставі виданого в установленому порядку медичного висновку. Допомога з тимчасової непрацездатності у зв’язку з доглядом за хворою дитиною віком до 14 років, надають працюючій особі на строк не більше 14 днів у розмірі від 60 до 100 % доходу залежно від трудового стажу особи, яка доглядає за дитиною.

Допомога на дітей віком до 16 років, призначають у розмірі 50% мінімальної зарплати на кожну дитину, якщо середньомісячний сукупний дохід на кожного члена сім’ї не перевищує трикратного розміру мінімальної зарплати; Допомога на дітей одиноким матерям, надають, якщо у свідоцтві не має запису про батька – розмір однієї заробітної плати, а також удовам із дітьми – 50% мінімальної зарплати ( сплачується до досягнення дитиною 16-річного віку); Допомога на дітей, які перебувають під опікою і піклуванням, становить 200% мінімальної зарплати на кожну дитину, якщо розмір отримувальних на цих дітей аліментів, пенсій допомоги на місяць не перевищує двократного розміру мінімальної зарплати.

Закон України „ Про державну допомогу сім’ям з дітьми” встановлює відповідальність громадян за надання недостовірної інформації і документів для призначення державної допомоги. Одержувачі державної допомоги зобов’язані повідомляти органи, які призначають державну допомогу, про всі обставини, що впливають на виплату допомоги. У разі невиконання цього обов’язку та одержання зайвих сум державної допомоги громадяни повинні відшкодувати заподіяну шкоду. Суми державної допомоги, надміру виплачені внаслідок зловживань з боку громадян, стягуються на підставі рішень органів, що призначають державну допомогу.

Медичне обслуговування як одна із форм соціального забезпечення.