Неокласика грец neos новий і лат classicus взірцевий

Неокласика (грец. neos: новий і лат. classicus: взірцевий) — умовна назва естетичної платформи невеликого нова київських поетів, літературознавців та перекладачів періоду «розстріляного відродження» — М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, О. Бургардта (Юрія Клена), М. Рильського. Неокласика була неформальним товариством вільних митців, які шанували талант, цінували літературу за її іманентними критеріями, відмежовувалися від позахудожніх організацій на зразок Аспанфуту, «Плуга» чи ВУСПЛу, характеризувалася елітарним уявленням про письменство. Спільними для «неокласиків» стали принципи «аристократизму духу» , творчого інтелекту, тяжіння до гармонії між раціональною сферою та почуттями, тобто до калокагатії, до високої культури мислення й дисципліни поетичного мовлення. Це зумовлювало їхнє захоплення досконалістю античної лірики, вишуканістю доробку трубадурів, глибиною орієнтальної поезії, естетичним смаком класицистів, шляхетністю барокової метафори, кларизмом та філігранністю творів французських "парнасців", мовленнєвою вишуканістю поезій представників російського срібного віку, а також українською класикою, розбудовою національного, перейнятого «вітаїстичною» енергією письменства. Творчою практикою представники неокласики спростовували закиди вульгарно-соціологічної критики (Б. Коваленко. Д. Загул. Я Савченко та ін. ) щодо їхнього відмежування від життя, в якому вони не сприймали підпорядкованість певним ідеям чи партійним настановам, писали про трагічність національного відродження, що засвідчували сонети М. Зерова ( «Обри» , «Київ з лівого берега» тощо), а його сонет, відомий нині під назвою «Pro domo» , мав початкову назву «Молода Україна» , містив естетичну програму неокласики. Життєлюбство було притаманне і ліриці М. Рильського, який прагнув до гармонізації людини і природи.

Ø Сучасність висвітлювали у своїх поезіях М. Драй-Хмара, П. Филипович, пізніше О. Бургардт, який у 20 -ті XX ст. майже не друкувався як поет. «Неокласики» мали на меті оновлення культивованої ними традиційної версифікації. Зокрема М. Зеров прагнув, щоб його сонети «зберігали звичайну мовну інтонацію» , не відкидаючи визначального принципу «Класична пластика і контур строгий» прагнув утвердити «саме недодержаність і зрив» . Дослідники визначають музичність лірики М. Драй. Хмари (В. Іванисенко), романтичний пафос у П. Филиповича (Наталя Костенко), несхильність М. Рильського «психологічно й естетично» до «нового парнасизму з мармуровою красою форм. (Л. Новиченко). Тому термін Неокласика потребує відмежування від неадекватного йому неокласицизму. У «неокласиків» немає творів, що відповідали б суворим вимогам класицистичної поетики як замкнутої художньо-стильової системи з притаманними їй раціоналістичним мімезисом, статичністю, пластичністю, у якій відсутні інтимні мотиви та переживання, із урівноваженою версифікацією та використанням лише античних алегорій. М. Зеров та його однодумці не дотримувалися як таких настанов, так і вимог єдності місця, часу і дії. Для «неокласиків» класицизм був одним із важливих конкретно-історичних напрямів, до якого вони зверталися так само, як і до бароко чи імпресіонізму. Вони утверджувалися не з позицій «чистого класицизму» , «а чому наголошував М. Зеров, вказуючи на понятійну неточність терміна «неокласика» і пропонуючи брати його в лапки.

Ø М. Рильський також відзначав специфіку цього поняття, «випадково» застосованого до групи інтелектуальних поетів, які гуртувалися спочатку при часописі «Книгарь» , а згодом — навколо видавництва «Слово» . Київські «неокласики» , незважаючи на відсутність заманіфестованої літературної школи (течії), утверджували естетичну концепцію духовного оновлення художньої свідомості письменника та нації загалом, виводили українське письменство, якому були притаманні неповна структурованість і надмірна заангажованість, за рахунок критерію краси у річище природної тяглості літератури, дисциплінували кардіоцентричну стихію генерації митців «розстріляного відродження» , поєднуючи діонісійську традицію з аполлонійською культурою. Деякі критики, зокрема Ю. Шерех, вважали, що на середину XX ст. потенціал київської «Н. » , яку він неадекватно перейменував на неокласицизм, вичерпався. Однак літературна практика підтвердила її життєздатність, засвідчену доробком Юрія Клена, який поєднав її традиції з тенденціями «Празької школи» і Михайла Ореста; її також обстоював у період МУРу В. Державін. Цю традицію в межах Об'єднання українських письменників «Слово» поглиблювали Б. Кравців, С. Гординський, особливо І. Качуровський (збірки «В далекій гавані» , 1956; «Пісня про білий парус» , 1971; «Свічадо вічності» , 1990). їх та М. Ореста відносять інколи до молодших «неокласиків» . Водночас до київського «п'ятірного грона» критики Ю. Шерех, В. Державін залучають і прозаїка В. Петрова (Домонтовича). Оксана Боярчук проводить «неокласичні» паралелі а його творчістю та творчістю інших прозаїків, наприклад з новелою «Смерть у Венеції» Т. Манна. Питання залишається дискусійним, адже деякі літературознавці, наприклад Віра Агєєва, не поділяють подібних припущень

Зеров Микола Костянтинович Ø Мико ла Костянти нович Зе ров (*26 квітня 1890, Зіньків — † 3 листопада 1937, ур. Сандармох, Республіка Карелія) — український літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків» , майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії.

Дитинство Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи. «Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» — пише Зеров в автобіографії. (Мати Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки). Ø Молодший брат Миколи — Михайло — став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест. Ще один молодший брат — Дмитро Зеров — став ботаніком, академіком АН УРСР. Ø

Освіта і перші публікації По закінченій Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров учився в Охтирській та Першій Київській гімназіях (1903— 1908). У 1908— 1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. Ø 1912 року з'явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло» , газеті «Рада» . З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року — ще й жіночої гімназії. З 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину у Другій українській державній гімназії ім. Кирило. Мефодіївського братства в Києві. У 1918— 1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року). З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти. Ø В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки. Ø 1920 року одружився із Софією Лободою і почав серйозно замислюватися про наукову працю; вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія» , що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті. Ø

1920— 1923: Баришівка З голодного Києва Миколу Зерова запрошують на роботу в Баришівську соціально-економічну школу, де він працює близько трьох років. Всі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме тут. Також в Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань. Ø 1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Про лекції Зерова серед студентів ходили легенди. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. Ø

1923— 1925: Неокласики Ø Ø Ø 1923 року голосно заявили про себе «неокласики» Саме тоді вони з'їхалися до Києва й об'єднались у рамках АСПИСу. У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту» . Неокласики влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу кваліфікується як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, що викликає різкий спротив. 1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. 3 січня на культкомісії Всеукраїнської Академії наук М. Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році» ; 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, М. Івченко. Лідер «неокласиків» оцінював 1923 -й як «рік літературного оживлення» . Адже з'явилася низка яскравих імен, нових книг і журналів. На думку Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Д. Загул, який, фактично, обстоював необхідність уніфікації та суворої регламентації як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієї української літератури. Того ж 1924 року було надруковано «Камену» — першу збірку віршів Зерова, до якої, втім, було включено й перекладний розділ. Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою «розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи їх „сухарями“ на розкішному бенкеті поетичної фантазії» .

1925— 1928: Літературна дискусія Ø 1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування.

Ø Ø Початок терору Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки «неокласиків» ; фактично ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки одна ділянка — істориколітературні студії. Саме на цьому Зеров і зосередився наприкінці 1920 -х років. Він писав передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво» . З цих статей склалася книжка «Од Куліша до Винниченка» (1929 р. ). Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. «Книгоспілку» було реорганізовано, «Сяйво» закрито. Куліша і Винниченка проголосили фашистськими письменниками. В числі інших у зв'язку з процесом СВУ було заарештовано й Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всіх неокласиків. Лютий-березень 1930. Зеров змушений виступити «свідком» на процесі СВУ. Його становище хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він живе під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Самогубство Хвильового в травні 1933 року стало ще однією драмою для Зерова. Всі останні роки фактично, заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 — стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій. Писані з примусу листи до редакції стають псевдодокументами нелюдської доби. Наприкінці 1934 Зерова остаточно звільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. В туманній синяві грудня глухо прозвучали постріли — розстріляно Косинку й Влизька. Переживши ще одну трагедію, — смерть десятилітнього сина — М. Зеров переїжджає до Москви.

Арешт У ніч із 27 на 28 квітня 1935 заарештований під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня його відпроваджено до Києва для слідства. Звинувачення: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Ø На першому допиті він заявив однозначно: «До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу» . Пізніше з нього виб'ють інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Григорія Косинки та роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада» . Оце й усі докази. Ø 20 травня 1935 р. його відправили до Києва. Тут і почалася справжня робота. Допити слідчого Ліхмана ледь не через день. Протоколи відбивають лише слова, зафіксовані працівниками НКВД й підтверджені підписом арештованого. Що було поза тим? Здогадатися не так уже й важко. Бо вже 9 липня М. Зеров «розколовся» : «Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь» . Ø Після певних «тасувань» «групу Зерова» остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь. Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко. Ø

Заслання априкінці зими «бандитів» було відправлено до Карелії за традиційним маршрутом: «Ведмежа Гора-Кем-Соловки» . В пункт призначення «зловмисникитерористи» прибули у червні 1936. Спершу режим у таборі був "ліберальним". За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис цього перекладу пропав або знищений). Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року. Ø 9 жовтня 1937 «справа Зерова та ін. » була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Засуджено до розстрілу. Убитий в ур. Сандармох 3 листопада 1937 року. Професора, поета-неокласика Миколу Зерова застрелив капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв. Ø Свою долю Зеров передбачив у сонеті «Чистий четвер» , написаному ще 1921 р. Там були такі рядки: l Навколо нас – кати і кустодії, Синедріон, і кесар, і претор. l Це долі нашої смутний узор, Це нам пересторогу півень піє, Для нас на дворищі багаття тлієІ слуг гуде архієрейський хор. І темний круг євангельських історій. Звучить як низка тонких алегорій. Про наші підлі і скупі часи… Ø Ø

Твори Ø Ø Ø Ø Ø Ø Ø Антологія римської поезії, «Друкар» , Київ, (1920) Нова українська поезія, Антологія, «ДВУ» , Київ, (1920) Перец І. Л. , Народні оповідання, переклад з єврейської М. Зерова і О. Гера, «ДВУ» , Київ, (1920) Перец І. Л. , Народні оповідання, переклад з єврейської М. Зерова і О. Гера, «ДВУ» , Київ, (1920) Камена, «Слово» , Київ, (1924; 2 -ге вид. 1943) Нове українське письменство, вип. 1, «Слово» , Київ, (1924) Обкладинка збірки М. Зерова "Камена" Леся Українка, «Книгоспілка» , Київ, (1924) Сяйво (хрестоматія), упор. М. Зерова, Київ (1924). Сяйво (хрестоматія) , упор. М. Зерова, Київ (1924). Григорій Сковорода, Вірші латинською мовою, переклад М. Зерова, «Червоний шлях» , 3, (1924) Валерій Брюсов, 1873— 1924, «ДВУ» , Київ, (1925) - 14 перекладів М. Зерова. До джерел, Збірник статей, «Слово» , Київ, (1926, 2 -ге вид. 1943) Словацький, Мазепа, Трагедія на п’ять актів, переклад і вступна стаття М. Зерова, «Слово» , Київ, (1926) Наші літературознавці і полемісти, «Червоний шлях» , 4, (1926) Квітка й украінська проза, «Життя й революція» , XII, (1928) У справі віршованного перекладу, «Життя й революція» , IX, (1928) Літературна позиція Старицького, «Життя й революція» , VI, (1929) Від Куліша до Винниченка, Збірник статей, «Культура» , Київ, (1929) Sonnetarium, (1948) Catalepton, (1952) Corollarium, (1958) Вибране, (1966) Твори: В 2 т. — К. : Дніпро, (1990) Антологія римської поезії. Камена. Сонети і елегії, — Київ, "Час", (1990) - репринтне видання Українське письменство / Микола Сулима (упоряд. ). — К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи» , (2003). — 1301 с. Українське письменство XIX століття. Від Куліша до Винниченка: Лекції, нариси, статті. — Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження» , (2007). — 568 с.

Обкладинка збірки М. Зерова "Камена"

Кенотаф Миколи Зерова

Драй-Хмара Михайло Опанасович Ø Миха йло Опана сович Драй. Хма ра (*28 вересня (10 жовтня) 1889, Малі Канівці Золотоніського повіту, тепер Чорнобаївського району Черкаської області — † 19 січня 1939, Колима) — український поет, літературознавець, перекладач. Батько Оксани Ашер.

Біогафічні відомості Закінчив школу в Золотоноші, чотири класи Черкаської гімназії. Навчався 1906— 1910 в Колегії Павла Галагана в Києві, 1910— 1915 на історико-філологічному факультеті Київського університету. Працював у семінарі академіка Володимира Перетца. Залишено на кафедрі слов'янознавства для підготовки до професорського звання. 1913 відряджено за кордон, де студіював фонд бібліотек і архівів Львова, Будапешта, Загреба, Белграда та Бухареста. Працював у Петроградському університеті, 1917 повернувся в Україну. 1918— 1923 — професор Кам'янець-Подільського університету, інституту народної освіти. 1923— 1929 — професор кафедри українознавства Київського медичного інституту. 1930— 1933 працював у НДІ мовознавства при ВУАН. Ø Уперше його було заарештовано 21 березня 1933 (випущено 11 травня 1933, припинено справу 16 липня 1934). Удруге заарештовано 6 вересня 1935. Реабілітовано 1939. Ø

Прізвище Ø Справжнє прізвище поета — Драй. Це козацьке прізвище походило, очевидно, від дієслова «драти» (серед козаків було чимало прізвищ на «ай» : найвідоміше — Мамай). Але 1915 р. в Петербурзі, нещодавно перейменованому на Петроград (щоб і не пахло німецьким духом, бо ж 1914 р. Росія і Німеччина оголосили одна одній війну), прізвище «Драй» дуже скидалося на німецьке «drei» — три. Тож професорський стипендіат Петроградського університету Михайло Драй додає до свого прізвища слово «хмара» і відтоді стає Драй-Хмарою.

Дитинство Батько Панас Драй передплачував і читав газети, якийсь час був писарем і полагоджував юридичні справи селян. Мати Ганна Драй походила із заможного козацького роду Брагинців. У Драїв було багато власної землі, левада, ліс, два будинки. Коли Михайликові не було й п'яти років, померла мати. За спогадами Марії Колодуб (сестри Михайла), тоді в їхньому селі була епідемія тифу, тож чимало людей хворіло. Хоча мати мала багато праці вдома — велике господарство, четверо дітей, вона все ж знаходила час, щоб спекти пироги й рознести їх бідним хворим. Там заразилася й нагло померла. А ось що розповідає Оксана Ашер в біографічному нарисі про батька: «Ще змалечку Михайлик був неймовірно щирий і довірливий… Батько купив йому сіру смушеву шапку. П'ятилітній Михайло був дуже гордий з неї. Він надів її і пішов гратися з сільськими хлопчиками. Та заздрісні діти стали сміятися з нього, а потім намовили його набрати в шапку води. Він послухав їх, але після цього шапка збіглася і була вже ні до чого» .

Ø Ø Ø Батько відвіз 9 -річного Михайла в с. Панське до вчителя, щоб той підготував хлопця до вступу в гімназію. Хлопець від суворого й жорстокого вчителя втік додому. Початкову освіту Михайло здобув у Золотоноші, а 1902 р. вступив до Черкаської гімназії. Закінчивши там 4 класи, він поза конкурсом, як стипендіат, вступив до Колегії Павла Ґалагана в Києві. Колегія відповідала чотирьом старшим класам гімназії. Це був чудовий навчальний заклад, на зразок англійського коледжу; викладали в ньому найкращі педагоги Києва. Заснував його 1871 р. поміщик Григорій Ґалаган у пам'ять свого передчасно померлого сина Павла. Вступати до колегії могли лише особи православного віровизнання. Навчалось у ній усього 40 учнів, по 10 у кожнім класі. «Колегіяти» жили всі разом у пансіоні при школі і мали все безплатно: науку, першорядний харч і гарну, європейського зразка уніформу. Щоліта, під час канікул, учням улаштовували цікаві екскурсії — на Кавказ, у Крим, по Волзі, а по закінченні колегії кожен випускник одержував на початкове влаштування по 50 рублів. Не дивно, що попасти до цієї прекрасної школи було мрією кожного гімназиста, що переступив перші чотири класи. Наплив на іспити завжди був дуже великий, і вийти переможцем із конкурсу було річчю нелегкою. Серед товаришів Михайла в тому ж класі навчалися майбутні поети й учені Борис Ларін (закінчив 4 класи Кам'янець-Подільської гімназії), Володимир Отроковський (народився в с. Кудринці Кам'янецького повіту, закінчив 4 класи Немирівської гімназії), Павло Филипович (закінчив 4 класи Златопільської гімназії). Усі вони назавжди залишилися друзями Михайла. Навчання в колегії поет згадував як найщасливішу добу свого життя. Тут під впливом учителя російської літератури Іллі Кожина Михайло написав перші вірші російською мовою, деякі з них (зокрема, «Девушка в алой косынке» ) надрукував журнал «Лукоморье» , який видавався в колегії. Друзі

Поліглот і перекладач Ø Ø Ø Ø Ø Михайло Драй-Хмара знав 19 мов. Це майже всі слов'янські (адже його спеціалізацією як ученого було слов'янознавство): українська, російська, білоруська, польська, кашубська, чеська, сербська, хорватська, болгарська. Знав він низку давніх мов — старослов'янську, старогрецьку, латину, санскрит. Знав новітні європейські мови — румунську, французьку, німецьку, італійську, фінську. Останньою мовою, яку вивчав Михайло Панасович, стала англійська. У доробку Драй-Хмари — переклади художніх творів з таких мов: російська (Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Афанасій Фет), білоруська, польська, чеська, німецька (Стефан Цвейг) французька (Жерар де Нерваль, Теофіль Готьє, Шарль Леконт де Ліль, Шарль Бодлер, Поль Верлен, Жуль Лафорг, Поль Клодель), фінська. італійська: десь у надрах репресивних органів загубився або й пропав його переклад «Пекла» — першої частини «Божественної комедії» Данте.

Гроно п'ятірне Ø Ø Ø 1928 Михайло Драй-Хмара надрукував сонет «Лебеді» з присвятою своїм товаришам, де вжив вислів «гроно п'ятірне» : О гроно п'ятірне нездоланих співців, крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри. Під «гроном п'ятірним» малися на увазі поети-неокласики — Максим Рильський, Микола Зеров, Павло Филипович, Освальд Бургардт (який друкувався під псевдонімом Юрій Клен) і сам Михайло Драй-Хмара. «Сонет Драй-Хмари, — писав у наші дні Іван Дзюба, — прозвучав як мужній голос на захист друзів — з вірою в чистоту, правоту і невмирущість їхнього естетичного ідеалу» . Але саме з цього сонета почалися всі неприємності поета. Неприборканих співців більшовицька система не терпіла.

Арешт і загибель Ø Ø «Жах середньовіччя, тьми і гніту» , про який Михайло Драй-Хмара писав у сонеті «Кам'янець» , дістав поета в Києві 21 березня 1933, коли його безпідставно заарештували та нахабно звинуватили в приналежності до контрреволюційної організації у Кам'янецькому університеті. Однак слідству забракло доказів — і 11 травня 1933 ученого випустили, а 16 липня 1934 справу припинили та звільнили Михайла Панасовича підписки про невиїзд. Але ні влаштуватися десь на роботу, ні щось надрукувати опальний професор уже не міг. Другий арешт (6 вересня 1935) і заслання на Колиму на 5 років не забарилися. Драй-Хмара був одним із небагатьох, хто на допитах не зламався, не наговорив ні на себе, ні на товаришів. Ось що про смерть поета на Колимі повідав Михайло Добровольський, який до 1937 очолював комсомольську організацію Удмуртської АРСР: — Був у мене на Колимі друг незабутній, ще й тезко, — український поет, професор — знавець мов і літератур… Прізвище поет мав якесь чудернацьке з двох окремих слів, одна половина ніби як німецька, а друга — українська. Якщо ж перекласти поросійському, то буде «три тучи» … …Одного сонячного квітневого дня 1939 р. , коли було по-колимськи відносно тепло, а наша бригада поралася на дорозі, до нас наблизилося легкове авто — «емка» . Конвой вишикував шеренгою бригаду із сорока доходяг. З «емки» вилізли троє із сусманського управління, притримуючи при боках маузери. Усі, як завжди тоді, «під мухою» … Підійшли. Конвой щось їм доповів… Один із трьох повільно витяг маузер із дерев'яної кобури і, підійшовши за кілька кроків до першого в'язня, — трах, до п'ятого — трах… Ми з Драєм стояли аж у четвертому десятку поряд, а з другого боку стояв київський студент Володя, з чиїм батьком Драй дружив колись у Кам'янці. Отож, коли почали нізащо розстрілювати щоп'ятого, Драй умить обрахував, що під кулю потрапить саме студент Володя… Щойно кат наблизився до чергової п'ятірки, до Володі, як Драй рвучко відштовхнув студента і став на його місце зі словами: «Не чіпай, кате, молоде життя, бери моє» … З цими словами він плюнув прибульцеві межи очі… Все відбулося блискавично… Тієї ж миті кат упритул випустив у груди Драя решту набоїв… Драй ще встиг прохрипіти «Гад!. . » і, відштовхнувшись правицею від мого лівого плеча, бездиханно упав горілиць із розплющеними в небо очима…

Реабілітація 25 жовтня 1939 київський ЗАГС повідомив дружину Драй-Хмари про його смерть, що сталася 19 січня 1939. Місця і причини смерті в повідомленні не вказано. Ø У документах про реабілітацію Драй-Хмари зазначено, що він помер «від ослаблення серцевої діяльності» . Ø Акти про смерть і поховання Драй-Хмари, які зберігаються в особистій справі ув'язненого в управлінні внутрішніх справ Магаданського облвиконкому, засвідчують, що Михайло Панасович помер 19 січня 1939 о 23. 15 у приміщенні медпункту лікарської ділянки Устьє Тайожна. Поховано його на правому березі річки Паутова, могила № 3 в 300 м від річки, а від табірного пункту Горна Лаврюкова до 1 км. Ø

Доля родини У червні 1937 Ніну Петрівну з малою Оксаною вислали з Києва в Башкирію — в м. Белебей. Згодом їм удалося перебратися на захід. Ніна Драй-Хмара прожила довге життя і померла 1996 у США, встигши відзначити свій столітній ювілей. Ø Оксана Драй-Хмара (по чоловікові — Ашер) стала дослідницею творчості свого батька. 1967 у Парижі вона закінчила аспірантуру Сорбонни зі ступенем доктора слов'янської літератури за працю про творчість Михайла Драй-Хмари. Ø

Рильський Максим Тадейович Ø Максим Тадейович Рильський (*19 березня 1895, Київ — † 24 липня 1964, Київ) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, академік АН України.

Біографія Ø Максим Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Рильський Тадей Розеславович, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Один з предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем. Дід був учнем базиліянської школи і під час взяття Умані гайдамаками у 1768 році ледве не був страчений (за переказом, він заспівав православний гімн «Пречиста Діво, мати руського краю» , це справило на ватажка гайдамаків таке враження, що він відпустив хлопця, а також решту засуджених на смерть поляків та євреїв). Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області). 1902 року помер його батько, і родина переїхала з Києва в Романівку. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім у приватній гімназії в Києві.

Ø малку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О . Русова. Після приватної гімназії Рильський у 1915— 1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 до 1929 року вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

Рильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана у понад пал. скороченому вигляді 1926). Ø У 1920 -х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків» , переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін» , «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш» . Ø

Ø Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920 -х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок» ) чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко» ) виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті "Моя апологія, альбо самооборона", "Більшовик", Київ, ч. 216, 23 вересня 1923). Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Після ув'язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.

Ø Ø Ø Після ув'язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. У радянську добу Рильський написав тридцять п'ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна» , «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір» , «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь» , «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944— 1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР. Надгробок М. Рильського Помер 24 липня 1964 року. Похований у Києві, на Байковому кладовищі (надгробний пам'ятник — бронза, граніт; скульптори П. П. Остапенко і П. Ф. Кальницький; встановлений у 1969 році)

Вшанування пам'яті Ø У 1965 році Максимові Рильському відкрито меморіальну дошку на фасаді будинку письменників Роліт у Києві. Того ж року на честь поета названо вулицю, на якій він жив і працював у 1951— 1964 рр. (кол. вул. Радянська, нинішня адреса — вул. М. Рильського, 7). У будинку з 1968 р. працює літературномеморіальний музей поета. Перед будинком-музеєм встановлено бронзовий бюст М. Т. Рильського (скульптор — А. А. Ковальов). Поруч розташовано Голосіївський парк, у 1964 році також названий на честь М. Рильського. У 2003 році біля центрального входу до парку відкрито памятник поетові (автори — скульптор П. Остапенко та архітектор О. Стукалов). У 1972 році Постановою Ради Міністрів УРСР заснована щорічна премія ім. Рильського за кращий художній переклад.

Твори Ø Зібрання творів Ø Рильський М. Т. Вибрані твори: У 2 т. – К. : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2005– 2006. Ø Рильський М. Т. Зібрання творів: У 20 т. – К. : Наук. думка, 1983– 1990.

Збірки поезій Ø Ø Ø Ø «На білих островах» (1910) «Під осінніми зорями» (1918) «Синя далечінь» (1922) «Поеми» (1925) «Крізь бурю і сніг» (1921) «Тринадцята весна» (1926) «Гомін і відгомін» (1929) «Де сходяться дороги» (1929) «Знак терезів» (1932) «Київ» (1935) «Літо» (1936) «Україна» (1938) «Збір винограду» (1940) «За рідну землю» (1941)

Збірки поезій Ø Ø Ø Ø «Слово про рідну матір» (1942) «Світла зброя» (1942) «Жага» (1943) «Неопалима купина» (1944) «Мандрівка в молодість» (1944) «Чаша дружби» (1946) «Вірність» (1947) «Під зорями Кремля» (1953) «На оновленій землі» (1956) «Голосіївська осінь» (1959) «В затінку жайворонка» (1961) «Поезії» (І-ІІІ, 1946) «Поезії» (І-ІІІ, 1949) «Твори» (І-ІІІ, 1956) «Твори» (I-Х, 1960— 1962

Переклади Ø Пан Тадеуш» А. Міцкевіча Ø «Ернані» В. Гюґо Ø «Сірано де Бержерак» Е. Ростана Ø «Орлеанська Діва» Вольтера Ø «Король Лір» В. Шекспіра Ø «Дванадцята ніч» В. Шекспіра Ø «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна