Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь… (Василь Стус) Ми ще повернемось, обов'язково повернемось, бодай – ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні. В. Стус
Василь Семенович Стус l l l l Дата народження: 6 січня 1938 Місце народження: село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області Батьки: Семен Дем'янович та Ірина Яківна Дата смерті: 4 вересня 1985 (47 років) Місце смерті: виправна колонія біля села Кучино, Пермської області Національність: українець Мова творів: українська
l l l Рід діяльності: поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник Роки активності: 1959 — 1985 Жанр: вірш Премії: Національна премія України імені Тараса Шевченка Нагороди:
Молодість l l l Навчався у міській середній школі і закінчив її зі срібною медаллю. 1954 - вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус був членом літературного об’єднання «Обрій » . Два роки служив у армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші, а у 1959 вперше їх опублікував під псевдонімом – ВАСИЛЬ ПЕТРИК
Життя в ув’язненні l 5 років у Мордовських таборах суворого режиму, 3 роки заслання на Колиму. Короткочасне звільнення і новий арешт, в’язниця, Магадан: . . . ще на 15 років! У відкритому листі «Я обвинувачую» (1957) Стус викриває радянську репресивну машину, яка нищила український народ. У зверненні до Президії Верховної Ради СРСР (1976) він розвінчав так званий «склад злочину» : «Я боровся за демократію – це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад; моя любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури кваліфікувалися як націоналізм» .
Сім’я Василя Стуса Дмитро Стус — син поета Василя Стуса, письменник, літературознавець, редактор, кандидат філологічних наук. Як і батько нагороджений національною премією України ім. Тараса Шевченка (2007) за книгу «Василь Стус: життя як творчість» . 1965 р. безробітній Василь Стус одружується із людиною, яка прийняла на свої плечі весь тягар його бурлацького життя Валентиною Попелюх. Ця жінка стала для поета Музою.
Лист В. С. Стуса до Першого секретаря ЦК Компартії України П. Ю. Шелеста
Аналіз поезії за планом 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. Тема твору. Філософічність, психологізм поезії. Ліричний герой. Хто він і який? Який образ є внутрішнім стрижнем? Розкрийте зміст і значення символіки. Які мовні засоби сприяють емоційному забарвленню? Провідна думка позії. Яке почуття домінує у вірші?
''О земле втрачена, явися. . . '' О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні і лазурове простелися, пролийся мертвому мені! І поверни у дні забуті, росою згадок окропи, віддай усеблагій покуті і тихо вимов: лихо, спи!. . Сонця клопочуться в озерах, спадають гуси до води, в далеких пожиттєвих ерах мої розтанули сліди. Де сині ниви, в сум пойняті, де чорне вороння лісів? Світання тіні пелехаті над райдугою голосів, ранкові нашепти молільниць, де плескіт крил, і хлюпіт хвиль, і солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль? Де дня розгойдані тарілі? Мосянжний перегуд джмелів, твої пшеничні руки білі над безберегістю полів, де коси чорні на світанні і жаром спечені уста, троянди пуп'янки духмяні і ти - і грішна, і свята, де та западиста долина, той приярок і те кубло, де тріпалася лебединя, туге ламаючи крило? Де голубів вільготні лети і бризки райдуги в крилі? Минуле, озовися, де ти? Забуті радощі, жалі. О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні, і лазурово простелися, і душу порятуй мені.
''Як добре те, що смерті не боюсь я. . . '' Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що вам, богове, низько не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив-любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям, як син, тобі доземно поклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і чесними сльозами обіллюсь. Так хочеться пожити хоч годинку, коли моя розів'ється біда. Хай прийдуть в гості Леся Українка, Франко, Шевченко і Сковорода. Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, уже не ремствуй, позирай у глиб, у суще, що розпукнеться в грядуще і ружею заквітне коло шиб.
''Мені зоря сіяла нині вранці'' Мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно. І благодать — така ясна лягла мені на душу сумиренну, що я збагнув блаженно: ота зоря — то тільки скалок болю, що вічністю протятий, мов огнем. Ота зоря — вістунка твого шляху, хреста і долі — ніби вічна мати, вивищена до неба (від землі на відстань справедливості) прощає тобі хвилину розпачу, дає наснагу віри, що далекий всесвіт почув твій тьмяний клич, але озвався прихованим бажанням співчуття та іскрою високої незгоди: бо жити — то не є долання меж, а навикання і самособою — наповнення. Лиш мати — вміє жити, аби світитися, немов зоря.
''Господи, гніву пречистого. . . '' Господи, гніву пречистого благаю — не май за зле. Де не стоятиму — вистою. Спасибі за те, що мале людське життя, хоч надією довжу його в віки. Думою тугу розвіюю, щоб був я завжди такий, яким мене мати вродила і благословила в світи. І добре, що не зуміла мене од біди вберегти.
Листи до сина
Перепоховання Василя Стуса
Проби пера l l Перша публіцистика у віршах надрукована в 1959 році. Власне місце в розвитку стилів української поезії Стус знаходить у поєднанні елементів експресіонізму й сюрреалізму. Минає час моїх дитячих вір. І я себе з тим часом проминаю. І вже не віднайдусь. І вже не знаю, А чи впізнав би на човні новім Свій давній берег. Ні, напевно, ні. Бо сам собі, відринутий від болю, Пливу за днем, за часом, за собою в новому необжитому човні.
Секрети творчої лабораторії поета: l Співіснування стилів у творі, поєднання непоєднаного (звуки стають кольором, колір – запахом), внутрішні діалоги, розгорнуті порівняння, насиченість метафорами, внесення у мову діалектизмів, архаїзмів, власних словотворень тощо
Збірки віршів l l l «Круговерть» (1965) «Зимові дерева» (1970) «Веселий цвинтар» (1971) «Час творчості» (1972) «Палімпсести» (1977)
Присвячено пам’яті Стуса
Пам'ятник Василю Стусу у Вінниці, на майдані Василя Стуса
Меморіальна дошка на першому корпусі Донецького університету, в якому навчався поет (1954– 1959)
