МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ, ЕТНОЛОГІЇ І ПРАВА ІНДИВІДУАЛЬНЕ НАВЧАЛЬНО-ДОСЛІДНЕ ЗАВДАННЯ З ОСНОВ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ МЕТОДИКА ВИКОРИСТАННЯ ДОСЛІДНИКОМ ІСТОРИЧНОГО ДЖЕРЕЛА виконала студентка I-Г курсу інституту історії, етнології і права Дзюбенко Таїсія Юріївна Вінниця 2012

Зміст n Вступ n Поняття історичного джерела n Поняття методики історичного джерелознавства n Методи джерелознавчого дослідження n Принципи роботи з історичними джерелами n Висновок

Вступ n Обов'язковим компонентом професійної підготовки і майстерності історика є наукова організація і висока культура опрацювання та використання джерел. Невміння працювати з ними, безпорадність щодо їх практичного використання негативно впливають не тільки на якість досліджень, а й на ефективність науково-педагогічної діяльності історика. Джерелознавча культура передбачає наявність у фахівця не лише суми теоретичних знань з цієї галузі, а й сукупності практичних навичок, вміння працювати з джерелами. Історик повинен уміти находити потрібні йому джерела, тобто володіти джерелознавчою евристикою, ґрунтовно досліджувати джерела, правильно тлумачити їх, об'єктивно оцінювати рівень достовірності та інформаційні можливості пам'яток, тобто мати навички джерелознавчої критики. Для відтворення картини минулого фахівцеві конче необхідно навчитися здобувати з джерела максимум потрібної йому інформації, в тому числі й прихованої, встановлювати зв'язки між окремими джерелами, формувати їх комплекси для отримання сукупності наукових фактів та узагальнюючих знань.

Поняття Історичне джерелознавство — це спеціальна галузь наукових історичних знань, яка вивчає походження історичних джерел, теорію і методику їхнього використання в історичних дослідженнях, склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки. n Методика джерелознавства — це система методів, тобто прийомів, засобів та правил здійснення всього комплексу робіт, пов'язаних з пошуком, виявленням, відбором джерел, їх всебічним критичним аналізом, встановленням достовірності та інформативної цінності джерела, а також наступним його використанням з метою отримання науково перевіреної інформації про минуле людського суспільства в усіх його проявах. n

Методи джерелознавчого дослідження Загальнонау- Історичні Джерелознавкові чі Аналітичний Історикопорівняльний Синтетичний Критичний Евристичний Логічний Хронологічний Метрологічний Історичний Синхроністичний Археографічний Математичний Діахронічний Іконографічний Ілюстративний Типологічний Палеографічний

Принципи роботи з історичними джерелами n Деякі принципи роботи дослідника над джерелами Абстрагуючись від конкретних імен дослідників, авторів наукових трактатів, книг, статей, можемо констатувати, що більшість з них при дослідженні й висвітленні певних історичних подій, явищ і процесів користується, в принципі, тими ж самими джерелами. Незважаючи на це, Інтерпретація тих самих явищ, оцінки і висновки часто бувають діаметрально протилежними. Норманісти й антинорманісти у висвітленні проблеми походження держави Київська Русь І походження самого терміну Русь; М. Погодш І М. Грушевський у трактуванні проблеми "общерусскости" чи самобутності українського народу, українські та польські Історики XIX - першої половини XX ст. при трактуванні національного характеру Східної Галичини; Брестська унія в оцінці Ідеологів православ'я І греко-католицизму. Діаметрально протилежно подаються історичні стереотипи таких персонажів, як Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, з новішого часу -— Симон Петлюра, Степан Бандера та ш. У чому ж справа? Два Історики дивляться на минуле через призму одних і тих самих джерел, а бачать його по-різному. Великою мірою це залежить від того, якими принципами керується дослідник при вивченні історичних джерел. Перш ніж цитувати джерело, посилатися на нього і брати якесь твердження з джерела за чисту монету, дослідник повинен: 1) Встановити ступінь об'єктивності самого джерела. Будь-яке писемне джерело у час створення мало творця. В свою чергу, творець мав суб'єктивний погляд на процеси, які зображував. Не зваживши того, як велів в суб'єктивних причин висвітлювати події творець джерела, не можна на його основі будувати якісь наукові категорії. В нашому Найдавнішому літописі Йдеться про запрошення варягів-русів слов'янами десь приблизно 862 р. Прийшли посланці слов'ян до варягіврусів пошукати "собі князя, який би володів нами І рядив за угодою, по праву", бо "земля наша велика І щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити І володіти нами". Чому варто ставити під сумнів цю версію? Передусім тому, що Найдавніший літопис писався через 250 років після зазначеної події.

І літописець — чи то Нестор, чи Сильвестр — міг знати про неї такою мірою достеменно, як І про амазонок, які "мужа не мають, яко скот безсловесний, а один раз на рік під весняні дні, ідуть вони із землі своєї і злягаються з навколишніми мужами, вважаючи цей час за якесь для них торжество І велике празникування". Жоден джерелознавець не сумнівається в необ'єктивності цього свідчення. Чому ж тоді легенду про запрошення варягів слід вважати за таку, що відображає Історичну реальність? n Наративне джерело з пізнішого часу. Підкоморій Б. Мясковський, який в січнілютому 1649 р. був у складі делегації А. Киселя до Б. Хмельницького, записав у своему описі переговорів слова гетьмана "Виб'ю з ляцької неволі весь руський народ. І якщо раніше воював за свою шкоду І кривду, то тепер буду воювати за нашу православну віру. . Досить нам на Україні, і Поділлі, і Волині, тепер досить достатку в землі і князівстві своєму по Львів, Холм І Галич". На підставі цього (стосовно до лютого 1649 р. ) лише одного запису польського шляхтича більшість Істориків стверджує, що вже тоді в козацького гетьмана виробилася чітка програма національного визволення українського народу. Може, й так. Але нема підстав бути до кінця переконаним, що Б Мясковський не спотворив слів Хмельницького, чи навіть не придумав їх. Тобто повної довіри до джерела як об'єктивного в цьому питанні у нас нема. Отже, нема І підстав стверджувати про згадані переконання гетьмана. Можна їх тільки допускати. Наведемо приклад з ще пізнішого часу. Дмитро Паліїв, підхорунжий УСС, у спогадах написав, що він відіграв провідну роль у діяльності Центрального Військового Комітет)' в жовтні 1918 р. з підготовки збройного захоплення українцями влади у Львові. На підставі мемуару Д, Паліїва Михайло Гуцуляк у підготовленій ним книжці "Перший листопад 1918" написав; "Віддаючи справедливість і правду Історії, мушу тут ствердити, як наочний свідок. n

Висновок n Отже найпоширенішою формою вираження інформації є усна і писемна мова. Писемні джерела були й залишаються для історика (за винятком окремих спеціальностей, наприклад археології, етнографи тощо) основним видом джерел. Ось чому проблеми методики праці з ними займають у роботі історика пріоритетне місце. Проте слід уникати абсолютизації писемних джерел. Представники однієї з найавторитетніших історичних шкіл — школи "Анналів" (Л. Февр, М. Блок та ін. ) вважали, що джерелом для історика є все, що вказує на присутність людини в історичному процесі. Звідси випливає висновок, що історик повинен мати навички роботи з усіма різновидами історичних джерел.