Микола Хвильовий 1893 -1933 Невже я зайвий чоловік

Микола Хвильовий (1893 -1933) Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну? М. Хвильовий

Постать Миколи Хвильового в укра їнському красному письменстві осо блива. Цей геній доби «Розстріляного відродження» за короткий життєвий вік зробив надзвичайно багато. За вдяки Хвильовому українська новела досягла світового рівня, а його стиль письма став взірцем для багатьох його наступників. Сучасник митця, поет Микола Зеров стверджував: «Із усіх можливих стилів прози — скрізь і за вжди один Хвильовий. . . Хвильовий, сприйнятий як канон, як літературна норма» . А Сергій Єфремов зазначав, що всі персо нажі творів Миколи Хвильового живі в дії, в описах динаміки, широкого і всебічного розкриття, тому твори цього письменни ка легко і з захопленням читають усі його співвітчизники.

Мотив дороги — один із ключових у творчості Хвильового. Людиною, яка невпинно шукає свій шлях під вічним небом, постає сам митець. Народився Микола Григорович Фітільов, пізніше відомий як письменник Микола Хвильовий, 13 грудня 1893 року , в селі Тростянець Охтирського повіту на Харків щині (нині — Сумської області) у сім'ї вчителя. Григорій Фітільов мав не лише добрі знання як випускник Харківського університету, а й імперські переконання та агресивну вдачу. Він любив перехилити чарку, від чого страждали дружина й п'ятеро дітей. Закономірно, що образ матері, Єлизавети Тарасенко, для Миколи Хвильового завжди асоціювався з беззахисністю жінки перед жорстоким світом і її невимовними стражданнями через власну безпорадність його змінити. У 1904 році батьки розлучилися, й одинадцятирічний Микола та його молодші брат і три сестри залишилися з матір'ю, яка учителювала. Дід Миколи був управителем ма єтку власника великих ґуралень Кінґа. Усім своїм синам він дав добру освіту, й один із дядьків майбутнього письменника дозволив небожеві користуватися своєю досить великою бібліо текою. Хлопчина здобув початкову освіту в Калантаєві, продо вжив навчання у Богодухівській гімназії, але не встиг закінчити цей заклад, як почалися заворушення по всій країні.

Коли почалася Перша світова війна, Миколу Фітільова призвали в армію й відправили на фронт. Спочатку він був піхотинцем, але незабаром завдяки добрим знанням з хімії потрапив у газову команду. У 1918 році Фітільов організував повстанський загін, який боровся проти військ Павла Скоропадського та німецьких військ на Полтав щині. Загін Фітільова воював і з петлюрівцями. В одній з таких битв Миколу Григоровича полонили й засудили до розстрілу, та йому вдалося дивом врятуватися.

1918 року Микола Григорович опинився в Харкові, де одру жився з учителькою Катериною Гащенко, мав від неї дочку Іраїду, але цей шлюб швидко розпався. У 1921 році в Харкові Хвильовий одружився з Юлією Уманцевою. Її дочку Любу митець сприймав як рідну і ніжно називав Любистком. У 1919 році в Харкові був надрукований перший вірш письменника. 1921 року побачили світ поема Миколи Хвильового «В електричний вік» та збірка поезій «Молодість» , наступного року — книга віршів «Досвітні симфонії» . Талановитий лірик заприятелював зі зна ними поетами Володимиром Сосюрою та Майком Йогансеном. Хвильовий мріяв розпочати нову еру, що й було проголошено ними в листопаді 1921 року в «Універсалі до робітництва і про летарських митців українських» . У 1926 році Володимир Сосюра присвятив Хвильовому вірш «Час» , де задекларував жит тєве кредо обохмитців. Хвильовому були присвячені й вірш Павла Тичини «Вітер з України» , новела Василя Стефаника «Межа» . Приятелював Микола Хвильовий і з Остапом Вишнею, часто ходив з ним на полювання, адже був азартним мисливцем і мав трьох мисливських собак, яких називав «своєю бухгалтерією» , бо дав їм клички Бух (бухгалтер), Пом (помічник) і Кас (касир). Молодий талант стрімко ставав знаменитим у письменницьких колах і серед читачів.

Микола Хвильовий вступив до літературного об'єднання «Гарт» , але відчув його тісні рамки й невдовзі з однодумців створив творче ядро «Урбіно» , яке в 1926 році трансформу валось у ВАПЛІТЕ. Перша прозова збірка «Сині етюди» (1923) принесла авторові славу першорядного письменника. Академік Олександр Білецький виокремлював три групи творів Хвильо вого: новели в дусі революційної романтики ( «Солонський Яр» , «Кіт у чоботях» ), твори невлаштованості й невідповідності життя мріям героїв ( «Я (Романтика)» , «Мати» ), сатира на комуністів високопосадовців та їхню псевдо діяльність ( «Іванович» ).

Новаторські новели Миколи Хвильового «Кіт у чоботях» , «Із Вариної біографії» , «Наречений» , «Солонський Яр» , оповідання «Мати» містять відразливі жорстокістю сцени, вихоплені письменником з кривавих подій громадянської війни.

Роман «Вальдшнепи» зберігся у вигляді уривків, проте цей твір засвідчив, що його автор, за словами критика Григорія Костюка, вже доріс до «роману політичної ідеї та соціальної тези, роману памфлету » . Головному героєві цього твору Хви льовий дав ім'я та прізвище Дмитро Карамазов, таким чином зумисно будуючи асоціативні ланцюжки з романом Федора Достоєвського «Брати Карамазови» . Образ Аглаї у цьому творі — це водночас ще й рупор автора, адже ця жінка дає оцін ку іншим героям, часто висловлює повчальні тези й крамольні думки. Безперечно, Хвильовий усвідомлював, до яких трагіч них наслідків може призвести урядова політика в Україні. З тяжких роздумів виник цикл викривальних памфлетів «Камо грядеши? » , тобто «Куди йдеш? » . Це — ключове питання публі цистики Хвильового, проте його ставили собі й інші тогочасні митці. Саме тому циклом памфлетів «Камо грядеши? » митець розпочав літературну дискусію 1925— 1928 років. Головні питання полеміки: як має розвиватись українська література, чи зможе вона піднятися до європейського рівня, бути чи не бути самостійній українській державі.

В останній день життя, 13 травня 1933 року, митець запро сив у гості найближчих друзів і пообіцяв їм прочитати новий твір. Поводився розкуто, оптимістично, весело. Частував гос тей чаєм, грав на гітарі, декламував уривки з «Бесов» Олексан дра. Пушкіна. Очевидці згадували, що Микола Григорович на віть наспівував пісню на пушкінські слова: «Хоть убей, следа не видно, / Сбились ми, что делать нам!» Врешті решт нібито за рукописом вийшов у сусідню кімнату. Коли ж друзі кинули ся туди на звук пострілу, побачили мертвого Хвильового, а на столі — свіжу газету й дві передсмертні записки. Газета була розгорнута на тій сторінці, де йшлося про самогубство Володи мира Маяковського: «Стрілятись вам було занадто рано. / Вам би громити ще, трощити, руйнувати. / Щоб наших буд нів вигоїти рани, / Щоб тиснути не смів сучасний обиватель» .

Самогубство Хвильового комуністи розцінили не як докір їм, а як чорну невдячність злеліяного партією таланту, якому нібито створили всі умови для розквіту. Смерть Миколи Григоровича вразила друзів і рідних, але нікого не здивувала. Всі знали справжню причину самогубства, хоч у газетах подавалися лише версії, вигідні режимові. Після смерті Микола Хвильовий був надовго викреслений з української літератури. Аж наприкін ці 80 х років XX століття ентузіасти з організації «Спадщина» впорядкували могилу Миколи Хвильового у Харкові, а його твори повернулися до українських читачів.

«Я (Романтика)»

Микола Хвильовий як митець новатор започаткував неоро мантичну течію психологічного письма в українській літературі. Особливістю багатьох новел цього митця стало те, що сюжет у них відіграє не головну, а допоміжну роль, тому він часто розмитий, фрагментарний. Автор не подає власних остаточних висновків, здебільшого розкидаючи лише асоціативно влучні алюзії, але за відповідними фразами завжди криється настільки потужний рух думки, що інтелектуальний читач вловлює авторські оцінки з натяків, з проекцій на життя. Позасюжетні елементи у творах Хвильового домінують над сюжетом. Ними можуть стати про екції на історію іншої держави, внутрішнє мовлення, ліричні епілоги, авторські відступи, епіграф, присвята. Наприклад, у новелі «Я (Романтика)» здебільшого на рівні підтексту ерудова ний читач вловлює священне благоговіння безіменного персона жа, «главковерха чорного трибуналу комуни» , перед Паризькою комуною, адже в його думках постійно фігурують «версальці» (у Франції — прибічники й захисники короля у 1871 році; в нове лі — білогвардійці, узагальнено — всі ті, хто під час громадян ської війни відстоює Російську імперію) й «інсургенти» — по встанці (французькі комунари, у творі — більшовики).

Новелу «Я (Романтика)» Микола Хвильовий присвятив «Цвіту яблуні» Михайла Коцюбинського, і це не випадково: в обох творах йдеться про тяжке й болісне роздвоєння особистос тей головних героїв. Як ви пригадуєте з 10 класу, в імпресіо ністичній новелі «Цвіт яблуні» безіменний персонаж карається через неадекватність реакції батька на смерть власної дитини, адже як митець, він автоматично запам'ятовує страшні деталі перебігу хвороби і фатального кінця життя дівчинки, щоб ко лись відтворити їх у художньому творі. У неоромантичній но велі голова трибуналу має зробити вибір між обов'язком роз стрілювати всіх, хто проти радянської влади, й можливістю зберегти життя рідної неньки, котра несподівано опинилася в таборі ворогів. Поетика назви новели Хвильового віддзеркалює внутрішній конфлікт у свідомості безкомпромісного комісара, готового заради революції пожертвувати собою, і люблячого сина, для якого найціннішим у світі є життя матері. Як відомо, займенник «я» та іменник «романтика» у мовленні вживаються тільки в позитивному значенні, проте весь твір засвідчує, що для головного персонажа оповідача романтикою, тобто чимось незви чайним, унікальним, таким, що можна відчути раз у житті, став жахливий злочин — убивство рідної матері. Розповідь ведеться від першої особи для надання більшої достовірності описаному.

У душі безіменного чекіста з новели «Я (Романтика)» живуть і постійно ворогують між собою два антиподи: людина за подо бою Божою, увиразнена думкою «Я — чекіст, але я і людина» , і ходяча догма, виконавець революційних рішень. Для героя новели як людини характерні ліризм душі, почуття любові, мрійливість; повага до минулого і жаль, що канули в Лету часи аристократизму (це підтверджує ставлення персонажа до сім'ї князя), благоговіння перед перламутровим кольором як сим волом вищості; обожнювання матері; розуміння внутрішніх високих поривів душі юного Андрюші, співчуття до нього; усві домлення катівської суті трибуналу і його служіння дияволу; спроба врятувати людину в самому собі; здатність переживати муки совісті; логічні висновки про «шлях в нікуди» і водночас безсилля, неспроможність змінити поведінку. Для «залізного чекіста» притаманні: повсякчасна готовність до злочину; запе речення власних естетичних уявлень, вміння заглушити голос совісті; уникання відповідальності перед власним сумлін ням за допомогою висновку «так треба» ; виховання у собі рис надлюдини, рівняння на справжнього «сторожового пса рево люції» , засліплення ідеями; брутальність, цинізм, жорстокість у поведінці; більшовицький фанатизм; підміна справжніх істин фальшивими; внутрішня потреба вбивати; романтизація найстрашнішого кримінального злочину.

Новела «Я (Романтика)» недарма розпочинається епілогом. Образ Богородиці асоціюється з образом Марії із вірша «Скорбна матір» Павла Тичини та з біблійним образом Пречистої Діви. Для головного героя це ще й символ рідної матері, уособлення усього найсвятішого, всепрощаючого у своїй любові. Велику роль у новелі відіграє ідея «загірньої комуни» , образ символ, асо ціативно почерпнутий з уявлень Григорія Сковороди про «нагірню республіку» як місце раю на землі. Символічним є також бій го динника, що часто повторюється тоді, коли людське начало на короткий час бере верх над тваринним. Годинник у новелі симво лізує пересторогу Бога, стає постійним нагадуванням головному персонажеві про короткочасність життя людини та її потребу в будь яку хвилину дати звіт за свої вчинки перед Всевишнім. Безіменний голова трибуналу — революційний романтик, який мріє про щастя для всіх у майбутньому, хоч би це примарне щастя будувалося на ріках крові. Врешті, він уже не просто мріє, а без поворотно втягується злочинним виром: судить, допитує, роз стрілює, причому робить це, роздумуючи й самовиправдовуючись, що так було завжди, бо «темна історія цивілізації» .

Те, що «чорний трибунал» засідає у княжому палаці, його члени ходять у брудних чоботах по м'яких килимах, користуються послугами лакеїв, п'ють дорогі княжі вина, можна розцінювати як нестерпне бажання плебсу порозко шувати в тих умовах, у яких досі жили аристократи. Хви льовий наголошує, що підлеглі голови ревтрибуналу зневаж ливо й нахабно розглядають портрети княжого сімейства, а перед мирними жителями демонструють СВОЮ всемогутність і вищість. До того ж, між самими членами ревтрибуналу немає злагоди. Вони в'їдливо висміюють один одного, провокуючи на страшні злочини. Крім голови ревтрибуналу, ніхто з його команди, за винятком юного й м'якосердого Андрюші, ніколи не був романтиком. Минуле виродженця дегенерата пов'язане з криміналом, недаремно про нього так висловився безіменний чекіст: «Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки» . До того ж, специфічна будова черепа ( « низенький лоб, чорна копа роз куйовдженого волосся й приплюснутий ніс» , «трохи безумні очі» ) й авторське визначення «дегенерат» засвідчують, що цей персонаж тупий, жорстокий, з яскраво вираженою тваринною вдачею.

На відміну від безіменного голови ревтрибуналу, док тора Тагабата й татарина, дегенерат « тільки тоді йшов з поля, коли танули дими й закопували розстріляних » , тобто завжди перевіряв, чи справді загинули всі, кому трибуналом винесе но вирок. Доктор Тагабат — тип людини розумної і освіченої, але надзвичайно цинічної й жорстокої. Підсумовуючи свої висновки про нього, голова трибуналу підкреслює: «Це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главко верх чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихи» . Саме доктор Тагабат нано сить найболючіший удар головному персонажеві: «Мамо» ? ! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? «Мамо» ? !» . Коли ж у вирішальну хвилину цей поставлений партією для нагляду над головою трибуналу та його вчинками доктор нібито про являє співчуття { «Ваша мати там! Робіть що хочете!» ), то не тільки голові ревтрибуналу, а й усім потенційним читачам твору ясно, що доктор Тагабат лише випробовує чекіста. Сте жить за кожним рухом свого начальника й дегенерат. Саме він після того, як чекіст розправився з ненькою, не забарився відірвати його від тіла, не дозволивши ні поховати, ні навіть попрощатися.

Протягом дії в новелі безіменний чекіст катастрофічно де градує й наприкінці твору повністю уподібнюється до дегенера та й доктора Тагабата. Автор підкреслює, що коли в Андрюші був хоч один єдиний шанс вийти із сатанинської гри — виру шити на фронт замість того, щоб далі працювати членом три буналу, то для главковерха й цього шансу не існувало. Так, був момент, коли він міг розстріляти дегенерата й випустити поло нених мирних жителів з підвалу, був час, коли він міг взагалі «забути» про їхнє існування під час відступу, але, виявляється, крім доктора Тагабата й дегенерата, за кожним рухом помис лів безіменного чекіста стежив ще й він сам — точніше, його темна, звіряча сутність, для котрої вбити матір було такою ж потребою довести власну вищість, як була нестерпна, всеперемагаюча потреба в персонажа Федора Достоєвського «Злочин і кара» , котру Родіон Раскольников сформулював афористично: «Тварюка я тремтяча чи право маю? » . Безкарність, вседозво леність членів ревтрибуналу в новелі Хвильового «Я (Романти ка)» виліпила із загалом непоганої людини страшного звіра в людській подобі.

Проблематика оповідання М. Хвильового «Я (Романтика)»

Оповідання «Я (Романтика)» — це втілення тієї віри та розчарування, які пережив в житті сам письменник. Його герой бореться з самим собою, намагається вбити в собі людину, вбити добро в ім'я абстрактної ідеї, навіть якщо вона здається найбільшою цінністю. І призводить це не до торжества ідеалу, а до переродження людини на дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності. Недарма ж промарксистські критики давали твору таку нищівну оцінку.

Наприклад, Володимир Юринець писав: «Оповідання «Я» є величезна психічна помилка, не казати вже про його величезну суспільну шкідливість; воно все побудоване на протиріччі між зовнішньою рішучістю й прецизією в діяннях і нечуваним внутрішнім розладдям і хаотичністю. Така диспропорція в житті неможлива; можлива вона тільки в перспективі романтичного культу своєї психіки, як чогось самодостатнього, закохання в собі, що веде до байдужності до всього зовнішнього, до того невинного цинізму, про який говорить Ніцше. І дійсно багато місць «Я» нагадує мотив «блідого убивці» німецького атора декадента» . Погодимося, що критика досить гостра. Чому ж радянського критика так лякає заглибленість героя оповідання у своє «я» ? Тому що для «справжнього» радянського; революціонера спроба аналізувати — такий же гріх, як і спроба середньовічного аскета пояснити за допомогою логіки, що таке Свята Трійця.

Новела написана в експресивній стильовій манері, з різкими змінами оповідних площин, в ній жорстко драматизується сповідь самовиправдання чекіста, який поклав на вівтар революції свою душу, почуття, сумніви. Проблематика роману досить складна і може бути інтерпретована у кількох ключах. Насамперед ми можемо говорити проблему збереження людської індивідуальності, цілісності людської натури як необхідності взагалі існування людини. Геро. Новели «Я (Романтика)» переживає трагічну роздвоєність своєї натури, він не може остаточно само ідентифікуватися ні в ролі «главковерха чорного трибуналу» , ні в ролі люблячого сина ласкавої і мудрої Марії. Тема роздвоєності людської особистості в літературі не нова.

Пригадаймо Фауста й Мефістофеля, Доріана Грея, Лукаша. Але роздвоєність не може тривати вічно, героєві треба вибрати якусь одну частину своєї особистості. Але в будь якому випадку це буде зрадою, тому що у суперечність вступають найсвятіші для ліричного героя почуття: синівська любов, синівський обов'язок перед матір'ю і революційний обов'язок главковерха, обов'язок служіння ідеям «загірної комуни» . Злочином перед революцією є вже те, що герой переживає роздвоєність, щось приховує від своїх товаришів, не знищив у собі те друге своє, синівське «я» , хоч би й ціною загибелі матері. Коли в натовпі черниць він побачив свою матір, його роздвоєність доходить якоїсь граничної межі, доводить його до божевілля: «Тоді я в млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилась вона на мене» .

Читач залишається у деяких сумнівах щодо того, чи вбив герой свою матір насправді, чи він здійснив це тільки у своїй свідомості. Але для внутрішньої логіки розвитку твору і для переживання героєм його ситуації це неважливо. У будь якому випадку він внутрішньо виявився здатний на це, здійснивши свій вибір на користь революції, «загірної комуни» , нездійсненної мрії. Тому оповідання закінчується такими словами: «Я зупинився серед мертвого степу — там, в далекій безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни» . Отже, проблема внутрішнього роздвоєння особистості нібито розв'язана, однак залишається відчуття, що муки героя тепер тільки загостряться, а не притишаться.

У творі можна виділити ще одну важливу проблему: позбавлення людини свідомого вибору, тиск на неї обставин та інших людей. Так, головний герой твору перестає бути людиною, здатною самостійно й свідомо приймати рішення, оскільки він цілковито підкорений ідеї і знаходиться під тиском сильної особистості доктора Тагабата: «Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії» . Недарма герой говорить, що «це сторож моєї душі» , він боїться виявити перед Тагабатом свій страх, свої потаємні думки, переживання, х: воє почуття до матері. З іншого боку, герой інколи відсторонено вказує на когось, хто тисне на його свідомість, використовуючи такі безособові форми, як «дісталися» , «наступали» , «наказували» : «Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі!» . Отже, звиродніння спричиняє не тільки фанатична віра в ідею, а й постійний зовнішній тиск якоїсь невизначеної сили, уособленої в образі доктора Тагабата.

Ще одна досить важлива у творі проблема — повне звиродніння людини під тиском тотального підкорення особистості сліпій вірі. Результат цього звиродніння — дегенерат, вірний солдат революції: «За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки» . Отже, революція спирається на нелюдські пристрасті злочинців, що прагнуть вбивств. І далі це підтверджується таким спостереженням героя: «Ми часто ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних» . Дійснонемисляча сліпа людина, яка тупо виконує чужу волю, це не людина, а «дегенерат» , позбавлений інтелекту.

Вміння Миколи Хвильового втілювати у своїх творах глибинний дух доби просто вражаюче. М. Йогансен дав таку узагальнюючу оцінку творчості письменника: «М. Хвильовий, крім того, що він поет — як слід тому бути — з повним розумінням науки поетики, ще й іде своїм шляхом, яким до нього не йшов ніхто ні в російській, ні в українській літературі, — це справжній і оригінальний майстер» . Новела «Я (Романтика)» — одна з найтрагічніших новел письменника, твір, що не має собі аналогій у світовій літературі, твір, проблематика якого перебуває поза часом, бо торкається загальнолюдських трагедій особистості» .

Головний герой новели

Новела М. Хвильового "Я (Романтика)" це зображення антигуманного і антинародного характеру революції і громадянської війни. Митець аналізує суперечність служіння абстрактній ідеї, що вимагає зректися власного я, зректися всього людського. Тому долі героїв новели, як і доля самого автора, трагічні. Головний герой новели не має імені. Мабуть, М. Хвильовий хотів цим підкреслити типовість цього образу для 20 х років XX століття. Головний герой "я" керівник однієї з більшовицьких трійок, що вершать революційне "правосуддя", розстрілюючи сотні інакомислячих. Це революційний фанатик, який свідомо вбиває в собі все людяне, щоб стати "справжнім комунаром". Убивство революціонером фанатиком своєї матері це показ трагічної суперечності між мрією і дійсністю, це антигуманний вчинок, який ніколи і ні за яких обставин не може бути виправданий чи зрозумілий. Засліплений мрією про загірну комуну, головний герой разом із іншими персонажами новели знищує все дороге і близьке, все найцінніше в цьому світі людей.

Герой відчуває, що стирається грань між добром і злом, між гуманізмом і фанатизмом. Герой усвідомлює і своє внутрішнє роздвоєння: "Я чекіст, але я і людина". Як на мене, то я зрозуміла так, ніби М. Хвильовий хотів сказати нам, читачам, що чекісти це нелюди, бо вони переступали через трупи, йдучи до недосяжних ідеалів. Але вірні соратники "чорного трибуналу" допомагають ліричному героєві позбутись вагань, і те, що герой вбиває свою матір, свідчить, що фанати революції перемогли. М. Хвильовий, осмислюючи жорстокість революції і громадянської війни у своїх творах, усвідомив власну трагедію. А коли зрозумів, то зробив єдино можливий для цієї безкомпромісної людини вибір на відміну від своїх героїв, він спрямував маузер собі у скроню. Але М. Хвильовий залишив нам свої твори, які мають символіку долі як митця, так і того часу. Безвихідь, блукання героя, втрата ним орієнтира, повтори "Я йшов в нікуди", "Я остаточно збився з ніг" це моральна дезорієнтація не тільки головного героя, а й усього суспільства. Своїм твором М. Хвильовий наголошував, що це революція веде в нікуди, це вона збилася зі шляху справедливості, людяності. Влада, яка сповідує насильство і смерть, приречена на загибель, це стверджується твором "Я (Романтика)" М. Хвильового, його мотивами, образами, деталями і символами.