МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ ВІНГРАНОВСЬКИЙ Любов ю освячене Слово 7 листопада

МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ ВІНГРАНОВСЬКИЙ Любов'ю освячене Слово… 7 листопада 1936, — 27 травня 2004,

Я — вас веду, і воля нам горить. Вона горить нам вічно, як Стожари… М. Вінграновський

БІОГРАФІЯ v Народився майбутній поет, письменник-шістдесятник, актор, режисер і кіносценарист у с. Богопіль на Миколаївщині (нині Первомайськ) 7 листопада 1936 року в селянській родині. Микола належав до покоління «дітей війни» . На їх долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. Ці враження потім лягли в основу багатьох прозових творів письменника.

v По закінченню школи вступив на акторський факультет Київського інституту театрального мистецтва. Після I-го курсу продовжив навчання в Москві у Всесоюзному державному інституті кінематографії, куди молодого Вінграновського запросив Олександр Петрович Довженко.

v Олександра Довженка Вінграновський вважав своїм учителем, наставником, однодумцем і другом. Був переконаний, що стати його учнем – велика відповідальність. Обох митців поєднувало глибоке відчуття високого ідеалу краси й духовна спорідненість.

ЛІТЕРАТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ v Перша публікація – вірші на сторінках ж. «Жовтень» і «Дніпро» . v У 1962 р. Вінграновський видає першу збірку поезій «Атомні прелюди» . Книга вражала масштабністю поетичної думки та бентежною силою уяви. У віршах містилися космос, людство, земля, доба, народ, Україна.

v Потім одна за одною виходять інші поетичні збірки: «Сто поезій» (1967), «Поезії» (1971), «На срібнім березі» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1984), «Цю жінку я люблю» (1990), «З обійманих тобою днів» (1993), «Любове, не прощавай» (1997).

v Поезія Миколи Вінграновського відзначається особливою експресією, глибиною образів, мелодичністю, багатою мовною палітрою та вмінням передавати складні внутрішні стани. На вірші поета написано багато пісень, у тому числі – у бардівському жанрі.

v Микола Вінграновський — автор багатьох прозових творів: «Світ без війни» (1958), «Президент» (1960), «Сіроманець» (1977), «Гусенятко» (1978), «Літо на Десні» (1983), «Низенько пов’язана» (1985), «В глибині дощів» (1985), «П’ять повістей» (1987), «Чотирнадцять столиць України» (1996), «Манюня» (2003).

ОБРАНІ ВІРШІ v Грім v Коли моя рука, то тиха, то лукава v ЛІТНІЙ РАНОК v Душа наїлася, та бреше.

ГРІМ Була гроза, і грім гримів, Він так любив гриміти, Що аж тремтів, що аж горів На трави і на квіти. Грім жив у хмарі, і з гори Він бачив, хто що хоче: Налив грозою грім яри, Умив озерам очі. А потім хмару опустив На сад наш на щасливий І натрусив зі сливи слив, Щоб легше було сливі. Та тут до грому навздогін Заговорила груша: “Трусніть і грушку, дядька грім, Бо важко мені дуже…” І дядько грім сказав собі: “Потрушу я грушу, Бо небеса вже голубі Я покидати мушу”.

Коли моя рука, то тиха, то лукава, В промінні сну торкнеться губ твоїх І попливе по шиї і, небавом, Зплеча на груди, із грудей до ніг. . . Коли твоя рука, солодка, ніби слава, Червонооким пальчиком майне Влимонній тиші і коли мене У темну глибину поверне темна слада У білій лодії тоді ми пливемо По водах любощів між берегами ночі: І голоси у гніздах ластівочі Стихають тихо. . . Золоте кермо Заснулої хмарини понад полем, І спить рука в руці, і на щоці Краплина щастя, виказана болем, До ранку світиться. . .

ЛІТНІЙ РАНОК Джмелі спросоння — буц! — лобами! Попадали, ревуть в траві. І задзвонили над джмелями Дзвінки-дзвіночки лісові. Повільне сонце на тумані До проса випливло з води, Де на пташинім щебетанні Тинявся малиновий дим. Лиш сонях спав, хоча й не мусив, І ось за те, аби він знав, Важкий ячмінь медовим вусом Бджолу за лапку лоскотав. У картузах із парусини Комбайн комбайнові гукав: — То що ж косить? Воно — все синє! Де льон? Де небо? Де ріка?

Душа наїлася, та бреше. А бреше як! і те і се. Що вуж, мовляв, корову ссе, А відьма жінці косу чеше. Мовляв, каміння — це вода. Нещастя — щастя. Радість — горе. Зажура — сміх. А сміх — біда. Зозуля — півень. Крапля — море. Що бороною розум чеше Цей вічний час в ім'я доби… Душа наїлася та бреше. А бреше як, не доведи!. .

* * * Народе мій! Поки ще небо Лягає на ніч у Дніпро — Я на сторожі коло тебе Поставлю атом і добро; І стану сам біля колиски Твого буття, що ти — це ти, І твого слова кращі зблиски Пошлю у Всесвіту світи. Бо Всесвіт — не поле, і люд — не глядач. І час — не ворота футбольних моментів, І куля земна — не футбольний м'яч В ногах генералів і президентів!

Помер митець 26 травня 2004 року в Києві. На честь видатного українського письменника в селі Яблунівка на Білоцерківщині споруджено пам'ятник. Відомий український поет Анатолій Кульчицький - друг М. Вінграновського - видав до 75 -річного ювілею письменника книгу спогадів « 212 світанків з Миколою Вінграновським» .

v Твори М. Вінграновського перекладені російською, естонською, литовською, чеською, англійською та іншими мовами світу. Слову письменника час не зашкодить. Воно безсмертне. Перед ним простелилася дорога у Вічність…

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!