Мій перший вірш написаний в окопі на тій

Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите не війні. Лилась пожежі вулканічна лава, стояли в сивих кратерах сади. І захлиналась наша переправа шаленим шквалом полум'я й води. Був білий світ не білий вже, а чорний. Вогненна ніч присвічувала дню. І той окопчик – як підводний човен у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком – кривавий світ, обвуглена зоря! А я писала мало не осколком великі букви, щойно з букваря. Мені б ще гратись в піжмурки і в класи, в казки літать на крилах палітур. А я писала вірші про фугаси, а я вже смерть побачила впритул. О перший біль тих не дитячих вражень, який він слід на серці залиша! Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа? ! Душа в словах – як море в перископі, І спомин той – як відсвіт на чолі… Мій перший вірш написаний в окопі. Він друкувався просто на землі.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Кожне покоління вип’є свою чашу. Але чому вони повинні пити ще й нашу?

Берестечко

Полтава – важный туристический центр в Украине, привлекающий гостей историческими достопримечательностями, уютными улочками, живописными парками и скверами,

Флоренция

спини мене отямся i отям така любов буває раз в нiколи вона ж промчить над зламанним життям за нею ж будуть бiгти видноколи вона ж порве нам спокiй до струни вона ж слова поспалює вустами спини мене спини i схамени ще поки можу думати востаннє ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю чи бiля тебе душу вiдморожу чи бiля тебе полум`ям згорю

Життя iде. I все без коректур. I час летить, не стишуe галопу. Давно нема маркзи Помпадур, I ми живем уже пiсля потопу. Не знаю я, що буде пiсля нас, в якi природа убереться шати. Eдиний, хто не втомлються, — час. А ми живi, нам треба поспiшати. Зробити щось, лишити по собi, а ми, нiчого, — пройдемо, як тiнi, щоб тiльки неба очi голубi цю землю завжди бачили в цвiтiннi. Щоб цi лiси не вимерли, як тур, щоб цi слова не вичахли, як руди. Життя iде, i все без коректур, i як напишеш, так уже i буде. Але не бiйся прикрого рядка. Прозрiнь не бiйся, бо вони як лiки. Не бiйся правди, хоч яка гiрка, не бйся смуткiв, хоч вони як рiки. Людинi бiйся душу ошукать, бо в цьому схибиш — то уже навiки.

Яке гірке, яке гірке вино. . . Кохання, вiрнсть — iстини одвчнi. Створили iх iще до нас, давно. А ми… Що ж ми? Лиш випадковi стрiчнi. Яке гiрке, яке гiрке вино! Гiрке… гiркшого немае, Мов кров уся просякнута вином, Коли в нас в головi душа палае, Стаеш ти перед серцем лиш рабом. А треба пити. То хороший звичай. Його створили теж для нас, давно… За нашу зустрiч! За прощання наше! Яке гiрке, яке гiрке вино! (Лiна Костенко)

Послушаю-ка дождь. Подкрался и шумит. Веселый звук воды, шаги самой Природы. Мне кажется, что миг прошел, лишь миг, Вдруг оглянусь - а это годы, годы! Да нет, уже века. Не ведает никто, В туманностях души, а может, Андромеды, Я, завернувшись в дождь - в стеклянное пальто, С живыми, с мертвыми ль веду беседы. Целую все леса. Спасибо скрипачу, Он славно нам сыграл про все, что есть, чем буду. Я дерево, я снег, все, что любить хочу. И, может, в том мой смысл, а вовсе не причуда.

«І все на світі треба пережити, бо кожен фініш — це по суті старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт…» (Ліна Костенко)

Розкажу тобі думку таємну, дивний здогад мене обпік: я залишуся в серці твоєму на сьогодні, на завтра, навік. І минатиме час, нанизавши сотні вражень, імен і країн, — на сьогодні, на завтра, назавжди! — ти залишишся в серці моїм. А чому? То чудна теорема, на яку ти мене прирік. То все разом, а ти — окремо. І сьогодні, і завтра, й навік.

Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров'ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, піснями і невільницьким плачем. Могилами у полі без імен, дорогою до Києва з Лубен!

«Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш — то уже навіки» Я не скажу і в памяті - коханий. І все-таки, згадай мене колись. Ішли дві долі різними шляхами. На роздоріжжі долі обнялись.

Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. Гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним.

Скiльки рокiв кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

Козак-Мамай на народних картинах - це медитуючий воїн. Він сидить на землі у позі Будди й дивиться у Безвічність відстороненим од світу поглядом, але щомиті готовий активно протидіяти злобительству.

Вже й Гриць мені повторював: - Затям, любов'ю, а життям. А я все жду. Та не така й біднесенька. Не думай, Грицю, справді не така. Бо я чекаю не кого, а месника. Я ж лицаря чекаю, козака.

"Котра дівчина чорні брови має, то тая дівчина усі чари знає". Маруся Чурай

Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі. Складне життя у всій його всебічності. А як подумать, - що таке душа? Як той казав, це - горизонт до Вічності.

Буває, часом сліпну від краси. Спиняюсь, не тямлю, що воно за диво, оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є - дорога, явори, усе моє, все зветься - Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори.

Наш батько - з тих, що умирали перші. А Гриць Бобренко - з тих, що хочуть жить.

Чужа душа - то, кажуть, темний ліс. А я кажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа - то тихе море сліз. Плювати в неї - гріх тяжкий, не можна.

Вона у мене, як була молодша, була предивна, як на людський глузд. Було, сльозами набрякають очі, вона ж сміється кутиками вуст. Таке обличчя чи така вже звичка, а голосочок! - чистий, мов кришталь. Така була красива молодичка, вуста сміються, а в очах печаль. Вона й мені казала: - Як не буде, не скигли, доню, то великий брид. Здушили сльози - не виходь на люди. Болить душа - не виявляй на вид.

Ця дівчина. . . Обличчя, як з ікон. І ви її збираєтесь карати? ! А що, як інший вибрати закон, не збоку вбивства, а із боку зради? Ну, є ж про зраду там які статті? Не всяка ж кара має бути незбожна. Що ж це виходить? Зрадити в житті державу - злочин, а людину - можна? ! Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що іще додам? Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам. Ще тільки вирок – і скінчиться справа. І славний рід скінчиться – Чураї. А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?

Рєпін І. Ю. Запорожці пишуть листа турецькому султану

Лист турецького султана до козаків Я, султан і владика Блискучої Порти, син Мухаммеда, брат Сонця і Місяця, внук і намісник Бога на землі, володар царств Македонського, Вавілонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, винятковий лицар, ніким непереможний воїн, невідступний хранитель гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, повеліваю вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно і без жодного опору, і мене вашими нападами не змушувати перейматись. Султан турецький Мухаммед IV

Запорозькі козаки турецькому султану! Ти, султан, чорт турецкий, і проклятого чорта брат і товарищ, самого Люцеперя секретарь. Якій ты в черта лыцарь, коли голою ср…ю ежака не вбъешь. Чорт высирае, а твое війско пожирае. Не будешь ты, сукін ты сыну, сынів христіянських під собой маты, твойого війска мы не боімось, землею і водою будем биться з тобою, распро. . . твою мать. Вавилоньский ты кухарь, Макидоньский колесник, Іерусалимський бравирник, Александрійський козолуп, Великого и Малого Египта свинарь, Армянська злодиюка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего світу і підсвіту блазень, самого господа внук и нашего х. . крюк. Ти навіть їжака голою сра… роздусити не можеш — свиняча ты морда, кобыляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, мать твою в. . . От так тобі запорожці висказали, плюгавче. Не будешь ти і свиней христіанских пасти. Теперь кончаемо, бо числа не знаемо і календаря не маемо, місяц у небі, год у книзi, а день такий у нас, яки і у Вас, за це поцелуй в с. . . у нас! Підписали: Кошевой атаман Иван Сірко зо всім кошем Запорожськім.

Дякую за перегляд!