Лірична драма І Франка Зів яле листя — перлина

Лірична драма І. Франка «Зів’яле листя» - перлина світової інтімної лирики Підготувала учениця 10 -А класу Пастушина Тетяна

«В зiв'ялих листочках хто може вгадати красу всю зеленого гаю? . . . Хто взнає, який я чуття скарб багатий В тi вбогiï вiршi вкладаю? » I. Франко

У 1896 роцi побачила свiт збiрка поезiй "Зiв'яле листя" Iвана Франка. Поява ïï викликала неабиякий резонанс у тогочасному галицькому оточенi митця: недруги пiдхвалювали автора, радiючи, що вiн нiбито покiнчив iз громадянською лiрикою i перейшов до мотивiв, так би мовити, занепадницьких - "журба", "сум", "кохання".

Друзi також не зрозумiли Франка: що сталося з поетом-борцем, "вiчним революцiонером"? Але нi першi, нi другi не вiдчули: народилася перлина не лише Франковоï, а й свiтовоï iнтимноï лiрики, що силою виражених почуттiв буде хвилювати серця сучасникiв i нащадкiв.

Довгi десять рокiв створювалася збiрка "Зiв'яле листя". Недаремно автор дав ïй пiдзаголовок "Лiрична драма". Три "жмутки" - це нiби три дiï, змiст яких - життя i нещасливе кохання лiричного героя. Звичайно, його не можна ототожнювати з автором, але вiдомо, що й у долi Франка було мiсце для щирого, часом трагiчного кохання, що залишило гiркий слiд у душi поета.

Iз вiршiв постає iдеал коханоï: дiвчина вродлива, щира, розумна, цiлiсна особистiсть - за яким, мабуть, тужив Iван Франко, але в життi не знаходив Я не тебе люблю, о нi, люблю я власну мрiю.

Кохання - порухи чутливоï душi, "тихе зiтхання", "незгоєнi рани, невтишенi жалi". . . Воно надає людинi впевненостi, смiливостi, надихає ïï: Я понесу тебе в душi на днi, Облиту чаром свiжостi й любовi, Твою красу я переллю в пiснi, Коралi уст у рими голоснi.

Але кохання - i як той вогонь, що "враз i грiє й пожирає", якщо воно нероздiльне, нещасливе. Мабуть, тому у вiдчаï лiричний герой вирiшує пiти з життя. Таким чином, напруга почуттiв змiнюється так: - життєствердження через кохання - розчарування - зневiра i розпач.

Не знаю, що мене до тебе тягне… Не знаю, що мене до тебе тягне, Чим вчарувала ти мене, що все, Коли погляну на твоє лице, Чогось мов щастя й волі серце прагне І в груді щось метушиться, немов Давно забута згадка піль зелених, Весни і квітів, - молода любов З обійм виходить гробових, студених. Себе я чую сильним і свобідним, Мов той, що вирвався з тюрми на світ; Таким веселим, щирим і лагідним, Яким я був за давніх, давніх літ. І, попри тебе йдучи, я дрижу, Як перед злою не дрижав судьбою; В твоє лице тривожно так гляджу, Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою. Якби ти слово прорекла мені, Я б був щасливий, наче цар могучий, Та в серці щось порвалось би на дні, З очей би сліз потік полявся рвучий. Не знаємось, ні брат я твій, ні сват, І приязнь мусила б нам надокучить, В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить, Роздільно нам прийдеться і вмирать. Припадком лиш не раз тебе видаю, На мене ж, певно, й не зирнула ти; Та прецінь аж у гріб мені - се знаю Лице твоє прийдеться донести.

Тiльки пiсля ознайомлення iз збiркою "Зав'яле листя" стає зрозумiло: I. Франко не тiльки письменникборець, але й людина лiрик, яка кохає i ненавидить, сподiвається i зневiрюється. Кохання дає людинi натхнення, творчу наснагу. Так, кожний закоханий - поет, тiльки не кожен може це передати вiршами. Але однаково почуття його поетичнi.