Лекція 1 Вступ до курсу Морфологічна структура

Лекція № 1 “Вступ до курсу. Морфологічна структура та фізіологічна функція органів статевої системи самців” к. вет. н. , доцент Михайлюк М. М.

План лекції Вступ. 1. Визначення дисципліни і короткий зміст курсу. 2. Історія виникнення і розвитку дисципліни. Школа українських акушерів. 3. Значення дисципліни у підготовці лікаря ветеринарної медицини. ТЕМА 2. Морфологічна структура та фізіологічна функція органів статевої системи самців. 1. Еволюція органів розмноження. 2. Особливості морфології статевих органів самців. 3. Статева і племінна зрілість тварин. 4. Сперміогенез.

Основна література

Додаткова література

Ветеринарне акушерство, гінекологія і біотехнологія відтворення сільськогосподарських тварин з основами андрології є профілюючою клінічною дисципліною, яку Ви будете вивчати протягом року і яка розвиває Ваше клінічне мислення, формує з Вас лікаря ветеринарної медицини. Запитання з акушерства введені до державного екзамену. Студенти, що схильні до наукової роботи, у періоди навчання або виробничої практики мають можливість проводити дослідження, результати яких можуть бути оформлені у вигляді дипломної роботи, а згодом можливе виконання на кафедрі і магістерської роботи.

Робоча програма з дисципліни розрахована на 122 год. З них 50 годин лекцій (25 лекцій – 10 у цьому семестрі, (з них 8 – присвяченні штучному осіменінню) та 15 лекцій у 5 семестрі 3 курсу). Лабораторних занять заплановано 72 години (36 занять) – з них 42 години (21 заняття у цьому семестрі) і 30 годин (15 занять) у наступному семестрі. Отже, літня сесія закінчується заліком, а зимова – іспитом і курсовою роботою.

Ветеринарне акушерство (від фр. accouchement — роди, пологи, або accoucher — народжувати) — галузь клінічної ветеринарної медицини, яка вивчає фізіологічні і патологічні процеси в організмі самки і плода, пов'язані з вагітністю, родами і післяродовим періодом.

Ветеринарне акушерство складається з таких розділів: 1) анатомія і фізіологія статевих органів самки (вивчаються морфо-функціональні особливості статевих органів самок різних видів тварин v порівняльному аспекті, перебіг статевої циклічності, нейрогуморальна регуляція статевої функції, діагностика різних стадій статевого циклу, вибір оптимального часу для введення сперми у статеві шляхи самки); 2) фізіологія і патологія запліднення; 3) вагітність (фізіологія, діагностика і патологія); 4) роди (фізіологія і патологія, рододопомога, стимуляція родів, оперативне акушерство); 5) післяродовий період, його фізіологія і патологія; 6) неонатологія (фізіологія і патологія новонароджених); 7) мастологія (фізіологія і патологія молочної залози).

Ветеринарна гінекологія (від грец. gyne – жінка, самка) – галузь клінічної ветеринарної медицини, яка вивчає патологічні процеси статевих та інших органів самки, то виникають по завершенню післяродового періоду і призводять до неплідності. Таким чином, якщо говорити про акушерські захворювання, то вони діагностуються у період вагітності, родів і в післяродовому періоді. До акушерських слід віднести також захворювання молочної залози і новонароджених.

Гінекологічні захворювання реєструють у неплідних тварин після завершення післяродового періоду, у корови, наприклад, у випадку, якщо вона не завагітніла протягом З 0 днів після родів. Отже, гінекологія має тісний зв'язок з акушерством, що визначається не тільки спільністю органів, в яких відбувається перебіг нормальних і патологічних процесів, але й взаємною обумовленістю цих процесів. Враження статевих органів порушує запліднюваність і перебіг вагітності, родів і післяродового періоду, але й патологія перебігу вагітності й родів, як і післяродового періоду часто стають прямими причинами наступних гінекологічних захворювань. Мабуть тому, сучасні акушерство і гінекологія складають єдину цілісну науку і дисципліну.

Ветеринарна андрологія (від грец. andros — чоловік, самець) — галузь клінічної ветеринарної медицини, яка вивчає патологічні процеси статевих та інших органів самців, котрі призводять до неплідності або імпотенції. Біотехнологія розмноження сільськогосподарських тварин — це галузь ветеринарного акушерства, яка сформувалася порівняно недавно і вивчає головним чином питання штучного осіменіння і трансплантації зародків.

Завдання акушерської науки 1. Розробка ефективних методів регуляції і управління функцією 2. Покращення методів штучного осіменіння і трансплантації зародків. 3. Підвищення запліднюваності і плодючості самок. 4. Розробка методів ранньої діагностики вагітності. 5. Розробка системи профілактичних і лікувальних заходів при різних акушерських захворюваннях і неплідності тварин для отримання найбільшої кількості приплоду і підвищення продуктивності.

Історія виникнення і розвитку науки Ветеринарне акушерство поряд з хірургією і терапією відноситься до найдавніших клінічних галузей ветеринарної медицини. Воно зародилося у часи неоліту, коли з'явилися природні поля ячменю та пшениці, що обумовило осілий спосіб життя людей, перетворивши їх із мисливців у землеробів. За таких умов люди почали приручати тварин, набували досвіду догляду за ними, мали можливість довго споглядати їх. Можливо, це і дозволило зробити співставлення між коїтусом і вагітністю, між ізоляцією статей і неплідністю.

Поява на світ новонародженого і патологія родів у тварин завжди трепетно привертають до себе увагу людини. Первісні люди жили поряд з тваринами і звичайно спостерігали елементи «акушерської самодопомоги» , коли кобила розриває плодові оболонки лошати, щойно народженого у плодовому міхурі, відкусує пуповину, облизує новонародженого або коли собака витягує зубами послід або й цуценят. Виникла необхідність у найпростіших прийомах допомоги роділлі.

Поворотними відкриттями у репродуктології можна вважати: І. Опис Реньє де Граафом в 1671 р. дозрілого фолікула яєчника став одним з головних аргументів. 2. Відкриття Антоном ван Левенгуком в 1677 р. сперміїв. Спермій був урочисто показаний королю Англії, Франції, а потім пішов по всьому світу. Вища знать із задоволенням спостерігала за своїм потомством. 3. Доведення Лазарем Спаланцані в 1870 р. необхідності спермія і яйцеклітини для запліднення і розвитку нового організму, спочатку на жабах, а потім і на людях. Він першим науково здійснив штучне осіменіння, консервування сперми у льоді.

Акушерство як наука стало переходити у самостійну галузь знань з проникненням капіталізму у сільське господарство. Найраніше воно оформилося у самостійну дисципліну у Франції, Клодом де Буржелою були створені перші ветеринарні школи (Ліон, 1761 і Альфор, 1765). Таким чином, К. Буржела вважається засновником ветеринарної освіти. Ніколи не виїзджаючи за межі Франції, він привернув іноземних учнів, які потім створили в Європі перші ветеринарні школи: в 1769 р. у Турині (Італія), в 1771 р. у Геттінгемі (Німеччина), в 1773 р. в Копенгагені (Данія), в 1777 р. у Відні, в 1778 р. – у Ганновері.

У Росії ще в 1715 р. Петро Перший видав указ про створення ветеринарної школи, але Хорошевська школа під Москвою почала діяти вже після його смерті, у 1731 р. З 1805 р. ветеринарних спеціалістів готували на кафедрі «скотолікування» медичного факультету Московського університету і на ветеринарній кафедрі Харківського університету. В 1840 р.

Першим підручником з акушерства у Росії вважають книгу «Ветеринарна рододопоміжна наука з відділенням по хворобах дітлахів» , яка була видана професором медико-хірургічної академії Г. М. Прозоровим у 1849 р. на основі видання професора Штутгартської ветеринарної школи В. Баумейстера (1844). Перша кафедра ветеринарного акушерства створена в Московському ветеринарному інституті в 1919 р. па чолі з одним із основоположників цієї науки Миколою Пилиповичем Мишкіним.

Першим у СРСР доктором ветеринарних наук з акушерства став Андрій Петрович Студенцов, який завідував кафедрою акушерства у Казанському ветеринарному інституті з 1930 по 1967 р. Він став професором у 29 років І створив ряд напрямків розвитку акушерської науки (по статевому циклу, неплідності, аборту, маститу). В 1949 р. він написав підручник «Ветеринарне акушерство і гінекологія» , який витримав три видання за його життя і був перекладений на кілька мов. Автору була присуджена Державна премія. На сьогоднішній день вийшли ще чотири видання цього підручника: три — за редакцією В. С. Шипілова, і останнє сьоме видання — за редакцією професорів В. Я, Нікітіна і М. Г. Миролюбова.

А. П. Студенцов створив міцну школу ветеринарних акушерів (В. С. Шипілов, Г. В. Зверева, В. А. Акатов, Д. Д. Логвінов, М. І. Полянцев, І. М. Афанасьев, І. Г. Мороз, , В. Я. Нікітін, О. А. Осетров), які започаткували свої школи. Найвідомішими школами ветеринарних акушерів є зараз у Росії - Воронезька (В. А. Акатов, Г. А. Черемісінов, А. Г. Нежданов, К. Г. Дашукаєва, В. Г. Турков, В. О. Петров), у Білорусі — Вітебська (Я. Г. Губаревич, В. М. Воскобойніков, К. Д. Валюшкін, Г. Ф. Медведев, Кузьмич Р. Г. ).

В Україні відомими школами є Львівська (Г. В. Зверева, І. Г. Мороз, С. П. Хомин, В. І. Завірюха) і Харківська (Д. Д. Логвінов, Г. М. Калиновський, Г. Г. Харута, О. Я. Батраков). Надзвичайно активно зараз працює і розвивається Білоцерківська школа ветеринарних акушерів, створена професором Г. Г. Харутою. У Національному аграрному університеті у галузі ветеринарного акушерства працюють відомі доктори наук В. А. Яблонський, В. Й. Любецький, В. І. Шеремета. Київська школа ветеринарних акушерів відома роботами К. 1. Туркевича, І. С. Нагорного, Г. К. Корчака і В. П. Поліщука.

Зв'язок акушерства з іншими науками і методи досліджень, які використовуються в акушерстві Ветеринарне акушерство як наука базується на даних анатомії, гістології, фізіології, загальної біології, біохімії, ендокринології, мікробіології, імунології, патології. Вона пов'язана з хірургією, клінічною діагностикою, терапією, епізоотологією, паразитологією, фармакологією, розведенням сільськогосподарських тварин, генетикою, зоогігієною, годівлею тварин. В акушерстві використовується багато різних методів дослідження; анатомічні, гістологічні, гістохімічні, фізіологічні, біохімічні, імунологічні, радіоімунологічні, імуноферментні, гематологічні, бактеріологічні, рентгенологічні, ультразвукові, клінічні.

Оволодіння дисципліною має величезне значення, оскільки від стану відтворення тварин залежить їх продуктивність. Акушерські і гінекологічні хвороби тварин приводять до великих збитків, які можливо порівняти хіба що з інфекційними захворюваннями. Але, якщо із заразними хворобами тварин ветеринарні спеціалісти навчилися боротися, існують затверджені інструкції, вакцини, законодавство, то з акушерськими і гінекологічними — ще ні. Тому зараз у всіх підприємствах ветеринарної медицини, приватних сільськогосподарських підприємствах вводяться посади лікарів ветеринарної медицини - гінекологів, які спеціалізуються з цих проблем.

• • • Акушерська практика є у більшості випадків найважливішою і найприбутковішою частиною практики лікаря ветеринарної медицини, особливо з причини різноманітності акушерських втручань і саме тому, у залежності від того, настільки вправно лікар володіє акушерськими прийомами, його оцінюють як спеціаліста. На нашій кафедрі Ви маєте оволодіти багатьма маніпуляціями, Ви повинні навчитися думати і вправно виконувати акушерські втручання. З одного боку, на заняттях важко подати всі випадки допомоги при родах і т. п. З другого боку, оволодіти ними можливо тільки після особистого виконання. Від Ваших перших акушерських втручань залежить успіх Вашої кар'єри. У випадку патологічних родів молодий спеціаліст або підтримує свою репутацію, або серйозно себе компрометує.

Кафедра акушерства, гінекології та біотехніки відтворення НУБіП України, 2009

Еволюція розмноження Основою різних варіацій розмноження завжди є здатність до самовідтворення білкових молекул, механізм якої повністю не розшифрований. Відомо тільки те, що програма розвитку організмів закладена у структурі молекул ДНК. Вона здатна автономно видавати у генах біологічну інформацію. Але у природі буває набагато складніше, тому що навколишнє середовище, умови існування живих істот суттєво впливають як на сам розвиток, так і на можливість реалізації наміченої у генах програми. Еволюція розмноження полягає в удосконаленні морфологічних і функціональних пристосувань, які забезпечують надійність відтворення виду у конкретних умовах його існування.

Найдавнішим є нестатеве розмноження. Воно характерне для найпростіших організмів і здійснюється без статевих клітин. Розрізняють 4 види нестатевого розмноження: 1. Просте ділення материнської особини, властиве для одноклітинних, бактерій. 2. Множинне ділення (шизогонія). 3. Спороутворення, при якому ядро материнського організму ділиться на кілька маленьких ядер, після чого ділиться на частини сама клітина. 4. Вегетативне розмноження здійснюється шляхом брунькування (від гідри-матері відростає брунька, яка через деякий час стає самостійною, або фрагментації, коли від багатоклітинного організму відокремлюється одна чи кілька груп клітин, які й утворюють нову особину.

Але вже навіть у деяких найпростіших організмів проявляються ознаки статевого процесу. У інфузорій, наприклад, у визначені періоди розвитку з'являється потяг до зближення, прилягання і обміну генетичним матеріалом через ротові отвори, після чого вони розходяться. Такий процес називається кон'югацією. Вона стає доцільною при тривалому нестатевому розмноженні, коли порушується генетичний код і настає виродження, подібне до того, яке буває при близькородинному розмноженні тварин. Копуляція — це злиття двох клітин, або двох особин, які втратили здатність до розмноження. Цей процес властивий для дощових черв'яків.

При переході від нестатевого до статевого розмноження природа експериментувала, тобто шукала найдосконаліші способи розмноження, які б давали нащадкам такі якості і пристосованість до навколишнього середовища, які б переважали батьківські. До перехідних форм розноження відносять: гермафродитизм та партеногенез.

За легендою Гермафродит — син Гермеса та Афродіти. Він був юнаком незрівнянної краси. На прохання німфи Салманіди, котра пристрасно і без взаємності кохала Гермафродита, боги злили їх в одну істоту, яка стала таким чином двостатевою. У гермафродитів в одному й тому ж організмі наявні статеві органи самця і самки, які златні до виробки гамет самця і самки. В одних видів гермафродитів відбувається самозапліднення, в інших — один гермафродитний організм запліднює другого або почергово один індивідуум виконує функцію самця, другий — самки. Серед безхребетних багато гермафродитів. Серед хребтових їх майже немає: тут спостерігається суворий розподіл статей. Оскільки безхребтові вважаються родоначальниками хребтових роздільностатевих тварин, можна припустити, що родоначальниками тварин роздільностатевих були тварини двостатеві, тобто, що самці і самки ведуть свій рід від гермафродитів.

Партеногенез (partenos — незайманий, невинний) — це непорочне розмноження, коли зародок розвивається із яйцеклітини без її запліднення. Так розвиваються самці бджіл, ос, комашок, деяких рептилій і птахів (індики). У бджіл із незапліднених яєць виходять трутні. У ссавців у природних умовах партеногенез можливий після дії на яйцеклітину різних фізичних, хімічних або біологічних факторів.

Характеристика статевого розмноження і основні напрямки його еволюції У подальшому процесі еволюції розмноження у (високоорганізованих видів тварин виникло і міцно закріпилося у спадковості статеве розмноження). Біологічна цінність статевого розмноження полягає у з'єднанні спадкових інформацій по лінії самки і самця, комбінація яких покращує життєздатність і пристосованість потомства у навколишньому середовищі. Розвиток статевого процесу проходив за такими головними напрямками: 1. Утворення і диференціація гамет. 2. Утворення гонад. 3. Формування статі. 4. Становлення процесів осіменіння і запліднення. 5. Формування систем, які забезпечують розвиток ембріона і плода в організмі матері. 6. Удосконалення родового процесу і післяродового періоду для найшвидшого відновлення репродуктивного циклу. 7. Розвиток материнських рефлексів, необхідних для виховання потомства.

Розмножується кожна жива істота. Розмноження — «закон життя» . Ніхто, проте, не може розмножуватися, коли захоче і як захоче. Здатність розмножуватися має межу. Лев і тигр, живучи на волі, народжують малят в усталений термін. У неволі, заперті парами у клітках звіринця, вони лише зрідка дають приплід. Папуга чудово розмножуються у рідних лісах Америки і Австралії. У неволі вони можуть прожити парами два-три десятка років і жодного разу не висидіти пташенят. Одні організми розмножуються швидко і дають чисельне потомство; інші повільно і дають невеликий приплід. Зовсім різні й способи, котрі мають різні організми. Такі відмінності є випадковими чи вони підлеглі якимось правилам?

Харчування і розмноження пов'язані між собою. Із двох однакових тварин з однаковою здатністю розмножуватися буде плодовитішою та, котра краще годується. Існує ще одне «правило розмноження» . Чим більше організм витрачає кормів на те, щоб зігріти себе і повернути втрати, викликані в ньому роботою, тим менше залишається у нього будівельного матеріалу для утворення яєць і малят. Чим більші затрати організму, тим менше його ПЛОДОВИТІСТЬ

• Сім’яник (testis, didymis, orchis) – парна складна трубчаста залоза, яка закладається у поперековій ділянці черевної порожнини плода у кінці внутрішньоутробного чи на початку постнатального періоду і разом з придатком сім’яника опускається на сім’япроводах у пахову область, а звідтіль через паховий канал у мішок сім’яника, зовнішнім шаром якого є калитка. Затримання сім’яників у черевній порожнині (крипторхізм) призводить до імпотенції самців. • Сім’яники статеводозрілих тварин виконують дві функції: генеративну (утворення чоловічих статевих клітин – сперміїв) і секреторну (вироблення чоловічих статевих гормонів – тестостерону, неактивних сполук андрогенного ряду – андростерону, дегідроандростерону, адреностерону, невеликих кількостей естрогенів та інгібіну фолікулостатину).

Розносячись з током крові по організму, статеві гормони обумовлюють появу вторинних статевих ознак – міцних рогів, масивної шиї, грубішого голосу, буйної поведінки і т. п. Видалення ж сім’яників (кастрація) робить самців неплідними і зупиняє розвиток у них вторинних статевих ознак на тій стадії, у якій вони були до кастрації.

• Придаток сім’яника (epididymis) – складається з голівки, тіла і хвоста придатка; сперміовиносні каналики тут об’єднуються в сильно покручену протоку придатку (ductus epididymis), що сягає у коня довжини 72– 86 м, і дещо розширившись переходить у сім’япровід (сперміопровід). • Калитка ( scrotum) – є шкіряно– м’язовим випинанням черевної стінки, що захищає сім’яники від дії зовнішніх факторів і виконує терморегулюючу функцію.

• Додаткові статеві залози. • До додаткових статевих залоз належать міхурцеподібні, простата, цибулинні та уретральні залози; їх секрети сприяють просуванню сперміїв по сім’япроводу та збереженню їх життєздатності.

Міхурчасті залози (glandulae vesiculares) – парні, розташовані над шийкою сечового міхура з боків ампул сім’япроводів. Кожна залоза відкривається на сім’яному горбику уретри спільним із сім’япроводом отвором. У секреті залози містяться великі концентрації білка, ліпідів, фруктози, глюкози, сорбіту, інозиту, аскорбінової, цитринової кислот, амінокислот, неорганічного фосфору та інших речовин, конче необхідних для забезпечення енергетики спермія.

• Простатична (передміхурова) залоза(glandula prostata) складається із розміщеної на шийці сечового міхура і початковій частині сечостатевого каналу застінної частини, що відкривається чисельними вивідними протоками в уретру та розсіяної між слизовою та серозною оболонками тазової ділянки сечостатевого каналу пристінної частини залози, що відкриваються двома парними рядами в дорзальній стінці каналу. Виділяє залоза невелику кількість рідкого секрету слабо-кислої реакції, що містить амінокислоти, ферменти і такі біологічно активні речовини, як простагландини , що викликають скорочення матки. Тут високий вміст мікроелементу цинку, якому приписують важливу роль у виведенні сперміїв зі стану анабіозу.

• Цибулинні (куперові) залози (glandulae bulbo–uretrales) – парні, розміщені на виході з тазу каудальній частині сечостатевого каналу. Залози овальної форми, відкриваються 5– 8 протоками кожна. Вони виділяють рідкий слизовий секрет. • Уретральні залози (залози Літре) розсіяні в товщі слизової оболонки вздовж сечостатевого каналу. Вони виділяють рідкий секрет, що промиває перед еякуляцією сечостатевий канал від лишків сечі.

Секрети додаткових статевих залоз утворюють рідку частину сперми – плазму. Вони очищають сечостатевий канал від лишків сечі, розбавляють густу масу сперміїв і сприяють просуванню їх по статевих шляхах, виводять сперміїв із стану анабіозу і постачають їх поживними речовинами. Ці секрети містять всі ферменти і біологічно активні речовини, необхідні для забезпечення високої активності і живучості сперміїв.

Статевий член (прутень) – penis є органом парування. Він складається з кореня, тіла і голівки. Голівка прутня утворена одним венозним, а основа тіла – двома артеріальними печеристими (кавернозними) тілами – видозміненими кровоносними судинами. Між цими печеристими тілами розташовано кавернозне тіло сечостатевого каналу, яка оточує уретру, яка відкривається на головці статевого члена, а у баранів виділяється у вигляді відростка за межі головки. Починається статевий член на горбах сідничної кістки двома ніжками (корінь), вкритими сіднично-кавернозним м’язом, які, об’єднуючись, формують тіло прутня, що розміщується між загальними піхвовими оболонками сім’яників під черевною стінкою.

• Статева зрілість — це здатність до розмноження і настає вона раніше, ніж закінчується ріст і загальний фізіологічний розвиток організму, завершення формування тіла тварин. • Вона розпочинається під впливом нейрогуморальних імпульсів, появою перших ознак статевого циклу у самки або виділенням сперми у самця. В цей час фолікулостимулюючий гормон (ФСГ, фолітропін) передньої долі гіпофізу у самців посилює розвиток сім'яних канальців і стимулює утворення сперміїв, а лютеїнізуючий — стимулює розвиток інтерстіціальної тканини сім'яників і виділення чоловічого статевого гормону тестостерону, необхідного для завершення сперміогенезу.

• Статева зрілість самок настає раніше, ніж у самців. Статева зрілість у самців настає: • у бугаїв, баранів, цапів і кнурів - у 6 -10 місяців; • у жеребців - у 15 -17 міс.

• Раннє парування тварин призводить до затримки росту і розвитку, до пригнічення подальшої статевої діяльності. Лише з настанням фізіологічної зрілості, коли в основному завершується формування організму, тварин використовують для розмноження. • Племінна зрілість - це стан завершення формування тіла тварин яке настає у певному віці життя. • Орієнтований вік першого парування, привчання до взяття сперми за допомогою штучної вагіни є: • бугаїв — 12— 14 місяців; • баранів — 12— 13 (13 -15)місяців; • кнурів — 8— 10 місяців; • жеребців — 2— 4 роки.

Дякую за увагу!