Лекційне заняття з дисципліни Регіональна економіка на тему

Лекційне заняття з дисципліни “Регіональна економіка” на тему: “Регіон у системі територіального поділу праці” Викладач: Шахраюк-Онофрей Світлана Іванівна

План лекційного заняття 1. Територіальний поділ праці - головна умова спеціалізації економічних регіонів. 2. Спеціалізація економічних регіонів та методики її оцінки. 3. Методологічні підходи до типології регіональних суспільних систем (на самостійне опрацювання).

Рекомендована література: Основна • Заблоцький Б. Ф. Регіональна економіка : навч. посіб. / Б. Ф. Заблоцький. – Львів : Новий Світ-2000, 2008. – 546 с. • Лишиленко В. І. Регіональна економіка : підручник / В. І. Лишиленко. – К. : ЦУЛ, 2009. – 384 с. • Манів З. О. Регіональна економіка : навч. посіб. / З. О. Манів, І. М. Луцький, С. З. Манів. – Львів : "Магнолія 2006", 2008. – 640 с. • Хвесик М. А. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка : навч. посіб. / М. А. Хвесик, Л. М. Горбач, П. П. Пастушенко. – К. : Кондор, 2009. – 344 с. Додаткова • Лишиленко В. І. Регіональна економіка [Електронний ресурс] : підручник / В. І. Лишиленко. – К. : ЦУЛ, 2009. – 1 диск (CD-ROM)

1. Територіальний поділ праці - головна умова спеціалізації економічних регіонів. Територіальний поділ праці (ТПП) — це • об'єктивний процес виробничої спеціалізації території, • зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, • обміном спеціалізованою продукцією та послугами.

Територіальний поділ праці (ТПП) — це просторовий вияв поділу суспільної праці, який зумовлений • економічними, • соціальними, • природними, • національно історичними особливостями різних територій, • географічним положенням.

• Розвиток суспільного виробництва постійно супроводжується поділом праці між різними сферами людської діяльності і територіями (район, область, регіон, країна). • Поділ праці, в процесі якого закріплюються галузі господарства за певними територіями, називають територіальним (географічним). • Він розкриває дію законів господарської спеціалізації і комплексного розвитку території в цілому. • В процесі територіального поділу праці формуються різноманітні населені пункти, цілі економічні райони внаслідок виробничої і невиробничої діяльності.

Суспільний поділ праці • це форма організації праці, за якої окремі групи виробництв закріплюється на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. • Це один із основних факторів підвищення продуктивності суспільної праці, він є формою прояву розвитку продуктивних сил і, водночас, умовою формування економічних районів. • Поглиблення територіального поділу праці між економічними районами країни сприяє також вдосконаленню спеціалізації виробництва, підвищенню якості товарів та обміну виробленою продукцією.

• Розглядаючи територіальний поділ праці як об'єктивний процес, наголошуємо на тісному взаємозв'язку двох його сторін спеціалізації та обміну товарів. • Спеціалізація найбільш активна сторона цього процесу. Вона проявляється у відокремленні певних видів людської діяльності з метою ефективного її використання.

• За допомогою обміну товарами, ресурсами встановлюються взаємозв'язки між різними сферами, які стають взаємозалежними на певному етапі виробничої діяльності, з метою спеціалізації, піднесення рівня виробництва, якості продукції. • Спеціалізація районів передбачає у кожному з них розвиток тих видів діяльності, які найбільш характерні для даного району і найбільш ефективні порівняно з іншими районами, тобто характеризуються нижчими витратами на виробництво одиниці продукції та нижчими затратами праці. • Таким чином, спеціалізація районів і територіальний товарообмін це дві нерозривні і взаємопов’язані сторони процесу територіального поділу праці.

• Якщо розглядати наявний економічний потенціал на території держави як складну цілісну систему, що поділяється на територіальні частини, то об'єктивний процес поділу праці між ними є основою для встановлення просторових відношень у народному господарстві. • Даючи визначення територіального поділу праці в своїй науковій праці «Економічна географія. Економічна картографія» . М. Баранський писав: «Всяка зміна цілого якісна чи кількісна, не може не відбитись так чи інакше на кожній з його частин, а з іншого боку, зміни у кожній окремій частині не можуть не позначи тись на цілому. Механізмом, що передає ці зміни, є знову ж таки система географічного поділу праці» .

• Найбільш важливими факторами, що впливають на територіальний поділ праці і спеціалізацію економічних районів, є природні і економічні. Природні умови ресурси це об'єктивно існуючі передумови для виникнення і розвитку територіальних відмінності у господарстві, їх реалізація обумовлена відповідними суспільними умовами виробництва та обміну товарними ресурсами, які визначають можливі напрями територіальної спеціалізації. • Однак ефективність виробництва залежить від економічних факторів, оскільки в одному районі можна виробляти декілька основних видів продукції. • Одна й та сама продукція в різних районах буде вироблятися з неоднаковими суспільними затратами. Перевага буде надаватись тим районам, в яких суспільні виробничі затрати найнижчі.

• Територіальний поділ праці великою мірою залежить від регіональної економічної політики, яка ведеться на державному рівні. Цілеспрямована регіональна політика сприяє • підвищенню рівня механізації і автоматизації виробничих процесів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва, • зростанню продуктивності праці та зниженню собівартості продукції. • Рівень зростання продуктивності праці дає змогу реально оцінити місце України в міжнародному поділі праці, визначити рівень розвитку її продуктивних сил та стратегічну перспективу

Сьогодні формується нова система міжнародного поділу праці, спеціалізації та інтернаціоналізації економічної діяльності, де основними факторами високої конкурентоспроможності виступають • науково технічний потенціал, • освіта, • передові методи маркетингу та менеджменту. Нині домінує інноваційний шлях розвитку серед розвинутих країн світ. Орієнтація на новітні прогресивні світової тенденції розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням національної специфіки є невідкладним завданням для держави. У зв'язку з цим необхідно у найближчій перспективі досягти якісно нових зрушень в основних структурних, функціональних і відтворювальних характеристиках продуктивних сил на основі процесів їх модернізації і оновлення.

• Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні та рівень розвитку її продуктивних сил. • Деякі вчені дають своє визначення територіального поділу праці. • М. Баранський так визначає ТПП: «Під географічним поділом праці ми розуміємо просторову форму суспільного поділу праці. Необхідна умова географічного поділу праці полягає в тому, щоб різні країни (або райони) працювали одна на одну, щоб результат праці перевозився з одного місця до іншого, щоб, таким чином, утворювався розрив між місцем виробництва та місцем споживання» .

• ТПП між країнами або районами передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва або між виробництвом і споживачем. • До ТПП включають не лише обмін товарами, але й переміщення їх з одного місця до іншого. • В основі ТПП лежать відмінність між народами, що там проживають, та історично сформованими навичками праці. • Це і сприяє концентрації виробництва і територіальному поділу праці, в наслідок чого виготовлення одного й того ж продукту на одній території потребує мен ших витрат праці, ніж на іншій.

• Тому доцільно зосереджувати зусилля на виробництво саме того продукту, витрати на який найнижчі, відмовившись від виробництва деяких інших товарів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. • Розглядаючи народногосподарський комплекс у територіальному аспекті, можна виділити систему виробничо територіальних утворень різної величини, що склались на основі внутрідержавного територіального поділу праці. • Такі утворення М. Колосовський розглядав як «організовану в певних технічних формах суспільну людську працю з енергетичним і машинним її озброєнням, прикладену до певного поєднання природних ресурсів» .

Ю. Саушкін Враховуючи, що природні умови є об'єктивними передумовами для появи і розвитку ТПП, виділив шість різновидів територіального поділу праці: • генеральний ТПП розвивається між державами і великими економічними районами. Наприклад, між Росією і Україною за експортом нафти і газу; між країнами Середньої Азії (Казахстан, Узбекистан, Туркменістан) та Україною за експортом бавовни, газу тощо; • внутрішньорайонний між промисловими вузлами й містами. Як правило, в одному з них розташовується головне підприємство, в іншому його філії, або в порядку кооперації йдуть комплектуючі вироби між виробництвами; • навколо економічного центру (міста, концерну, комбінату). Тут може відбуватись взаємна кооперація ТПП. Крім цього, за рахунок організації приміського сільського господарства, постачання його продукції економічному центру; • постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіально роз'єднані. Наприклад: вилов риби переробка консервування, копчення, соління; впрошування бавовни виготовлення пряжі, тканини, пошив одягу; • фазовий одна і та ж сама продукція (наприклад, овочі, фрукти) надходять до центрів з різних місць протягом року; • епізодичний райони або країни здійснюють обмін товарами між собою не постійно.

• У своєму навчальному посібнику «Розміщення продуктивних сил і територіальна організація виробництва» академік Академії наук Вищої школи, професор Іщук С. подає галузевий і територіальний поділ праці в системі суспільного поділу праці. За масштабами просторового охоплення він виділяє такі рівні територіального поділу праці: • світовий поділ праці; • міжнародний; • міжрайонний; • внутрідержавний; • внутрішньорайонний; • внутрішньообласний; • локальний.

М. Баранський, який одним із перших розкрив зміст просторової форми поділу праці, розрізнив два можливі випадки його розвитку:

• Район ввозить необхідну продукцію, яку не може виробляти внаслідок несприятливих не відповідних природних умов для організації її виробництва. У цьому випадку на перший план виступає географічне положення району споживача щодо районів виробників цієї продукції; • район ввозить продукцію, яка може виготовлятися на місці, однак затрати на її виробництво значно вищі ніж в інших районах, звідкіля він її ввозить. • Перший випадок названий вченим абсолютним, а другий відносним. Завдяки науковому аналізу територіального поділу праці відкрилися широкі можливості для виявлення конкретних форм його прояву при вивченні різних об'єктів (галузей господарства, міжгалузевих поєднань, районів та окремих країн).

• Отже, для вивчення кожного окремого об'єкта мають застосовуватись методологічні основи територіального поділу праці. За науково-технічного прогресу територіальний поділ праці набуває низки специфічних рис: • ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури: • прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.

2. Спеціалізація економічних регіонів та методики її оцінки. • Практика доводить, що процес територіального поділу праці і спеціалізації економічних районів необхідно чітко розмежувати на поняття: «територіальна спеціалізація» і «внутрігалузева спеціалізація» . Ці два поняття виступають як самостійні процеси суспільного поділу праці. • Територіальна спеціалізація перш за все вказує на виробничий напрямок господарської діяльності різних економічних районів країни. Виробничий напрямок кожного з економічних районів формується залежно від масштабів територіального поділу праці та факторів, що впливають на розміщення окремих галузей. • Внутрігалузева спеціалізація пов'язана з деталізацією виробничого процесу (виділення самостійних виробництв всередині галузі, підвищення рівня детальної і технологічної спеціалізації виробництва), що створює певний економічний ефект у розвитку самої галузі.

Для визначення рівня спеціалізації виробництва в районі використовують такі показники: • коефіцієнт локалізації або концентрації даного виробництва в районі; • коефіцієнт виробництва продукції галузі на душу населення; • коефіцієнт міжрайонної товарності продукції даної галузі.

• Коефіцієнт рівня районної спеціалізації галузі являє собою співвідношення питомої ваги галузі у певному районі до питомої ваги тієї ж галузі в країні. Він визначається за формулою: де: • Вп. в. г. р. коефіцієнт рівня районної спеціалізації; • Кр. с. питома вага галузі району у виробництві продукції; • Вп. в. г. к. питома вага галузі країни у виробництві гасі ж про дукції. • Таким же чином визначають коефіцієнт міжрайонної товарної продукції даної галузі.

• Найбільш широке кооперування представлене в легкій, харчовій, деревообробній промисловості, машинобудуванні. Рівень кооперації визначається такими показниками: • часткою комплектуючих і напівфабрикатів, одержаних за кооперативними поставками в загальному обсязі продукції, що виготовляється в районі; • кількістю підприємств, що кооперуються з певними підприємствами інших районів; • загальним обсягом, вартістю і середнім радіусом перевезень деталей вузлів, напівфабрикатів, що отримуються в порядку кооперації.

• Одним із показників економічної ефективності спеціалізації (кооперування) є умовна річна економія (Еу. р. ), яку визначають за формулою: • Е у. р. = [(С 1+Т 1) - (С 2+Т 2)] N 2; де: • С 1, С 2, певна собівартість продукції до і після спеціалізації і кооперування; • Т 1, Т 2 транспортні витрати з доставки одиниці продукції спо живачу до і після спеціалізації і кооперування; • N 2 річний обсяг продукції після спеціалізації в натуральних одиницях.

За допомогою різних показників практика і досвід аналізу спеціалізації економічних районів дає можливість зробити певні висновки про те, що оцінювати цей процес доцільно на основі таких критеріїв: • роль галузі району у міжрайонному поділі праці; • товарність продукції і її роль у міжрайонному і внутрішньорайонному споживанні; • роль галузі у виробництві даної продукції в районі.

Оптимальний варіант спеціалізації економічних районів має досягатися за рахунок її ефективності, тобто мінімізації приведених витрат з врахуванням транспортних витрат: Вприв і = Сi+Тi + Ен* Кі →min (грн); де • Вприв і приведені витрати і го виробництва; • С повна собівартість і го виробництва; • Ті транспортні витрати з доставки одиниці продукції спо живачу і го виробництва; • Кі обсяг витрат (капіталовкладень) на проведення спеціа лізації; • Ен нормативний коефіцієнт окупності капітальних вкладень.

• Головним має бути критерій економії сукупної суспільної праці і максимального підвищення її продуктивності. Річний економічний ефект (Е ) від впровадження спеціалізації за вибраним варіантом обчислюється за такою формулою: Еріч. =(В 1 -В 2) • N де • Вр, Вк приведені витрати за порівнювальними варіантами: • N фактичний річний обсяг випуску продукції в натуральних одиницях після проведення спеціалізації. Строк окупності витрат визначається за формулою: • де К обсяг капіталовкладень на проведення спеціалізації; • Ф вартість основних фондів, які вивільняються після прове дення спеціалізації, що можуть бути реалізовані.

В процесі аналізу і розрахунків ефективності спеціалізації районів використовують систему додаткових показників, до яких належать: • собівартість виробленої продукції; • питомі капіталовкладення на одиницю приросту продукції: • використання наявних трудових ресурсів і ступінь зайнятості працездатного населення.

• Порівнюючи собівартість (витрати) виробництва продукції в економічних районах з середніми витратами в країні, можна визначити порівняльну ефективність спеціалізації окремих економічних районів за так званим індексним методом. Це співвідношення витрат (або прибутку) виробництва на одиницю продукції в економічному районі до того ж показника в країні: де • і індекс (показник) ефективності спеціалізованого економіч ного району, • Вр витрати виробництва на одиницю продукції в спеціалізо ваному районі; • Вк витрати виробництва на одиницю продукції в країні. Цей індекс характеризує, на скільки середньорайонні затрати (або одержаний ефект) на одиницю виробленої продукції більші або менші, ніж в середньому по країні.

• А. Пробст (1965 р. ) для визначення ефективності виробничої спеціалізації економічного району запропонував таку формулу: Еф= П 2+∑Т 2 - (П 1+∑Т 1); де • П 2 і Т 2 відповідно собівартість виробництва і транспорту вання продукції неспеціалізованого району; • П 1 і Т 1 собівартість виробництва і транспортування продукції спеціалізованого району. • При цьому П 1 +Т 1 < П 2, тобто спеціалізація району буде економічно виправданою лише в тому випадку, коли собівартість продукції і затрати на її перевезення з даного району будуть менші порівняно з собівартістю такої ж продукції в районах, що її споживають.

• Таким чином, ефективність спеціалізації буде найвища у тих підприємств, які знаходяться найближче до центрів виробництва продукції. • Якщо собівартість продукції спеціалізованого і неспеціалізованого районів є рівною, то ефективність виробничої спеціалізації знижується до нуля. • Спеціалізація районів посилює роль територіального поділу праці, передбачає подальший розвиток міжрайонних економічних зв'язків, оскільки кожний економічний район с органічною часткою всього народногосподарського комплексу країни і виконує певні виробничі функції.

Дякую за увагу!