кров 1 Внутрішнє середовище організму 2 Функції

кров

1. Внутрішнє середовище організму. 2. Функції, склад і кількість крові. 3. Плазма крові. 4. Будова і функції еритроцитів. 5. Будова і функції лейкоцитів. Імунітет та імунна система. • 6. СНІД. • 7. Будова і функції тромбоцитів. Зсідання крові. • 8. Групи крові. Переливання крові. • • •

• 1. Внутрішнє середовище організму.

• Кров, тканинна рідина, лімфа утворюють внутрішнє середовище організму і безпосередньо беруть участь у процесах обміну речовин і підтримці гомеостазу організму. В організмі є спеціальні пристосування для забезпечення сталості середовища. На відносно постійному рівні підтримуються в організмі - артеріальний тиск, температура тіла, осмотичний тиск крові і тканинної рідини, вміст в них білків, цукру, іонів натрію, кальцію, хлору. • Найважливіша роль у підтримці гомеостазу належить автономній нервовій системі, гіпофізарно-наднирковій системі, підзгір’ю та іншим утворенням нервової та ендокринної системи. • Гомеостатичні реакції мають певні межі. Відхилення від них можуть спричинити тяжкі захворювання, а іноді і загибель організму. Кожний віковий період характеризується специфічними особливостями обміну речовин і енергії та механізмами гомеостазу.

В ювенільний період переважають процеси асиміляції над дисмиміляцією, чим зумовлений ріст, збільшення маси. З віком відбувається удосконалення процесів обміну, рухових актів, вищої нервової діяльності. У зрілому віці процеси асиміляції і дисиміляції, система відновлення гомеостазу забезпечують компенсацію. Під час старіння надійність цих механізмів послаблюється, відбувається згасання функцій ряду органів, зниження інтенсивності процесів обміну, але розвиваються нові специфічні механізми, які підтримують збереження відносного гомеостазу. Це проявляється, зокрема, у збільшенні чутливості тканин до дії гомонів поряд з послабленням нервових процесів.

Міжклітинна рідина омиває всі клітини організму. Саме через неї клітини одержують усе потрібне для їхньої життєдіяльності – кисень, білки, вуглеводи, жири, мінеральні речовини. Туди ж клітини виділяють кінцеві продукти обміну, вуглекислий газ тощо. Міжклітинна рідини – важливий чинник збереження гомеостазу. Її склад та співвідношення різних речовин досить сталі. У разі порушення цієї сталості людина може загинути. Міжклітинна рідина, що заповнює проміжки між клітинами, утворюється з кров'яної плазми внаслідок фільтрації останньої крізь стінки кровоносних капілярів. Вважають, що клітини стінок капілярів беруть активну участь у процесі утворення міжклітинної рідини, пропускаючи одні речовини і не пропускаючи інших.

• Надлишок міжклітинної рідини знову повертається в кров двома шляхами: одна частина її всмоктується в кровоносні капіляри, а друга проникає в лімфатичні капіляри і у вигляді лімфи повертається в кров'яне русло по лімфатичній систем. До складу лімфи входять: вода — 94 -95%, білки — 3 -4%, глюкоза - 0, 1%, мінеральні солі — 0, 8 -0, 9%, невелика кількість жирів та продукти обміну. У лімфі завжди є лейкоцити, а також інші імунні тіла, завдяки чому лімфа, як і кров, відіграє важливу роль у захисті організму від інфекції та виробленні імунітету. • Лімфа (від лат. lymphа — волога, чиста вода) — рідка тканина організму, що міститься у його лімфатичній системі. Лімфа являє с бою прозору жовтувату рідину, що утворюється з міжклітинної рідини, концентрується в замкнутих з одного боку лімфатичних капілярах, що беруть початок у дуже вузьких міжклітинних проміжках

• Вони зливаються у більші лімфатичні судини, які пронизують усі органи і тканини -лімфатичні вени. Ці вени, як і кровоносні вени, мають клапани, що перешкоджають зворотному руху лімфи, тому вона тече лише в одному напрямку. Всі лімфатичні вени об'єднуються в два грудні протоки, які впадають у великі вени, повертаючи у кров рідину, що перейшла з крові в міжклітинну рідину. Змішуючись з венозною кров'ю, лімфа попала праве передсердя. По ходу лімфатичних судин розташовані розширення—лімфатичні вузли (у паховій ямці, підколінних і ліктьових згинах, грудній і черевній порожнинах, на шиї), в яких утворюються лімфоцити. Лімфатичні вузли відіграють роль біологічних фільтрів — у них затримуються і знищуються мікроорганізми та інші сторонні тіла, які попадають в лімфу із тканини. Деякі лімфатичні капіляри знаходяться всередині ворсинок кишечнику, і в них надходять жири, які з течією лімфи попадають у кров.

Таким чином, основні функції лімфатичної системи – збереження і повернення рідини у систему кровообігу, утворення лейкоцитів, затримка і знищення мікроорганізмів та інших сторонніх тіл (вироблення імунітету), живлення організму та обмін речовин (розносить по організму жири від ворсинок кишечнику, білків, які СИНТЕзує печінка). Лімфа є проміжним середовищем між кров'ю і клітинами. Переносить із крові в клітини кисень, поживні речовини, мінеральні солі, біологічно активні речовини (гормони, вітаміни), які виділяють клітини

• 2. Функції, склад і кількість крові.

• Кров — рідка тканина внутрішнього середовища, що забезпечує життєдіяльність організму. Функції крові: • 1) дихальна — полягає в зв'язуванні та перенесенні кисню від легень до тканин і вуглекислого газу в зворотному напрямку; 2) транспортна — полягає в перенесенні по судинах газів, біологічно активних речовин (гормонів, вітамінів, ферментів тощо); • 3)трофічна (від грец. (trophe — їжа, харчування) — полягає в забезпеченні клітин організму поживними речовинами: глюкозою, водою, жирами, мінеральними речовинами, амінокислотами тощо); • 4) видільна — пов'язана з перенесенням кінцевих продуктів дисиміляції у нирки (кров бере участь в утворенні сечі) або в інші органи (шкіра, легені); • 5) регуляторна — пов'язана з транспортом гормонів та інших біологічно активних речовин;

6) терморегуляторна здійснюється за рахунок фізіологічних механізмів перерозподілу крові в судинному руслі — переходу її в капіляри шкіри, що супроводжується збільшенням тепловіддачі, або в судини внутрішніх органів, що сприяє зменшенню втрати теплоти; 7) гомеостатична полягає в підтриманні динамічної стабільності внутрішнього середовища організму; 8) захисна забезпечується лейкоцитами, які здатні до фагоцитозу, антитілами, що знешкоджують мікроорганізми та їх токсини. До захисних функцій крові належить також її здатність до зсідання.

РЕГУЛЯЦІЯ ГОМЕОСТАЗУ: 1 — шлунок; 2 — легені; 3 — серце; 4 — печінка; 5 — статеві залози; 6 — кістковий мозок; 7 — нирки; 8 — аферентні нервові волокна; 9 — центральна нерввова система; 10 — еферентні нервові волокна

• Разом з нервовою системою кров встановлює зв’язок між окремими органами, завдяки чому організм функціонує як єдине ціле. • Об'єм крові дорослої людини становить приблизно 7% ваги тіла, у новонароджених – 10 -19% ваги тіла. У немовлят – 9 -12%, у дітей шкільного віку -7%. • Кров складається з рідкої частини – плазми – 55 -60% і формених елементів – еритроцитів, лейкоцитів, тромбоцитів -40 -45%. • У кровоносних судинах циркулює не вся кров. Частина міститься в кров'яних депо: печінці – 2 -%, селезінці – 16%, шкірі – 10%. Депо крові бере участь у підтриманні постійної кількості циркулюючої крові. Всі клітини крові живуть певний час, після чого руйнуються. У кровотворних органах (кістковому мозкові, лімфатичних вузлах, селезінці) відбувається безперервне утворення нових клітин крові.

• 3. Плазма крові.

• Плазма крові складається з води (90 -91%) та сухих речовин: 7 -8 білків, 0, 9 -1% мінеральних речовин, 0, 12% —глюкози, 0, 7 - 0, 8% — жирів. Крім білків, у плазмі є азотисті сполуки небілкового характеру (сечовини, сечова кислота, амінокислоти, креатинін, аміак), гормони, ферменти, вітаміни, антитіла, розчинні гази. • Білки поділяються на групи: альбуміни— 4, 5% (підтримують водно-сольову рівновагу в організмі); глобуліни — 2 -3, 5% (беруть участь в утворенні захисних імунних тіл. зв'язують і знешкоджують отруйні речовини, що проникають в організм—це в основному гамма-глобуліни), фібриноген — 0, 4%, який має важливе значення при зсіданні крові інтерферони, які знешкод-жують мікроорганізми та отруйні речовини забезпечують гуморальний імунітет. Глюкоза плазми є основним джерелом енергії для клітин. До мінеральних речовин відносяться катіони натрію, кальцію, магнію, заліза, а також аніони хлору, йоду, сульфату, карбонату, фосфату.

• Сумарна концентрація солей, білків, глюкози, сечовини та інших речовин, розчинених у плазмі, створює осмотичний тиск, який приблизно дорівнює — 6 атм. Сольовий розчин, який відповідає концентрації мінеральних солей у плазмі крові, називається ізотонічним (від грец. Isos - рівний, однаковий, від лат. tonus — напруження). Для людини ізотонічним є 0, 9% розчин хлористого натрію. Сольовий розчин, осмотичний тиск якого вищий за осмотичний тиск крові, називається гіпертонічним (від грец. hyper — над, підвищення, від лат. tonus — напруження), а нижчий — гіпотонічним (від грец. hypo — під, пониження, від лат. tonus — напруження). У гіпотонічному розчині еритроцити крові руйнуються. Це явище називається гемолізом (від грец. hаіта — кров, lysis - розчинення).

і може спричинитися дією отрути деяких змій (гюрза, ефа), грибів (бліда поганка). У гіпертонічних розчинах еритроцити віддають воду, зморщуються і втрачають свої властивості. • Розчини, які за своїм якісним складом і концентрацією солей відповідають складу плазми, називаються фізіологічними розчинами. Такі рідини використовують як замінники крові при кровотечах. • Осмотичний тиск крові підтримується на постійному рівні діяльністю нирок, потових залоз, через які з організму видаляються вода, солі та інші продукти обміну. • Плазма крові має не тільки сталий осмотичний тиск і визначений ним склад солей, у ній підтримується сталість реакції. Реакція середовища визнаачається концентрацією водневих іонів. Для характеристи реакції середовища користуються водневим покажчиком — р. Н. Кров людини при температурі 37°С має р. Н — 7, 36. Активна реакція крові слаболужна.

• 4. Будова і функції еритроцитів.

• Серед формених елементів крові найбільше червоних кров'яних тілець - еритроцитів (від грец. еerythros — червоний, kytos — клітина), які мають форму двоввігнутих дисків у нормі без ядра. В 5 літрах крові на лічується приблизно 25 трильйонів еритро-цитів. До складу еритроцита входить понад 100 хімічних сполук — 60% води і 40% сухих речовин, що складаються з гемоглобіну (85%) та інших речовині металів — заліза, калію, натрію, магнію, міді, цинку, марганцю; вітамінів — аскорбінової кислоти, нікотинової кислоти, пантотенової кислоти вітамінів В 1, В 2, В 6, понад 40 ферментів. Основною складовою частиною еритроцитів є дихальний залізовмісний пігмент крові — гемоглобін (від грец. haima— кров, від лат. globus— куля). У кожному еритроциті близько 265 млн. молекул гемоглобіну.

Формені елементи крові плазма крові лейкоцити Еритроцити кровяні пластинки Зернисті Базофіли нейтрофіли еозинофіли лімфоцити моноцити фібрин сироватка незернисті мієлоцити юні паличкоядерні сегментоядерні Т-л В-л

Гемоглобін — це білок, молекула якого складається з 4 пептидних ланцюжків, до яких приєднані 4 атоми заліза. Він виконує роль переносника кисню з легенів у тканини частково вуглекислоти з тканин у легені, утворюючи три фізіоло-гічні сполуки. При циркуляції крові через легені гемоглобін перетворюєть на оксигемоглобін (легкооборотна сполука гемог-лобіну і кисню), який несуть еритроцити до всіх тканин організму, і зумовлює яскраво-червоний колір артеріальної крові. Оксигемоглобін, що віддав кисень, називається відновленим, або дезоксигемоглобіном. Він міститься у венозній крові та зумовлює її темний колір. Вуглекислота переноситься венозною кров'ю переважно у вигляді гідрокарбонатів, і лише частин зв'язується і переноситься гемоглобіном у вигляді карбгемоглобіну. Процес перенесення кисню з органів дихання до тканин і вуглекислоти у зворотному напрям-ку становить дихальну функцію крові.

• Гемоглобін здатний утворювати також патологічні сполуки. При отруєнні нітратами гемоглобін з киснем утворює міцну сполуку — метгемоглобін. Не менш міцною сполукою є карбоксигемоглобін (Нb. СО), що утворюється при отруєнні чадним газом. У випадках утворення карбоксигемоглобіну, і особливо метгемоглобіну, транспортування кисню тканинам порушується або стає неможливим. Такий стан вкрай загрозливі для життя і нерідко закінчується смертю. • У нормі в одному літрі крові людини міститься 160 г гемоглобіну. Стан, при якому кількість еритроцитів і гемоглобіну в одиниці обєму крові зменшена, називається анемією (від грец. префікса а - заперечення, haima - кров). Зниження числа еритроцитів нижче 3 млн. і кількості гемоглобіну нижче 60% свідчить про тнаявність анемічного стану – недокрів'я. • -

• Еритроцити утворюються в червоному кістковому мозку, живуть 125 діб (4 місяці). Кожної секунди у селезінці і печінці руйнується 2, 5 млн. еритроцитів, така ж кількість утворюється в червоному кістковому мозку. Під час руйнування гемоглобіну від нього відщеплюється гем, який втрачає атом заліза і перетворюється в жовчні пігменти шкіри, сечі, калу. Цей процес називається еритропоезом. Він забезпечує стабільний рівень оксигенації крові для нормального функціонування клітин. У разі зниження рівня кисню в крові нирки продукують гормон еритроетин, який потрапляє до червоного кісткового мозку і стимулює продукцію еритроцитів. Збільшення кількості еритроцитів у крові називається еритроцитозом, зменшення — еритропенією. Вся кількість еритроцитів, утому числі і гемоглобіну, поновлюються протягом 3 - 4 місяців.

• Високий вміст гемоглобіну (понад 100%) і велика кількість еритроцитів СПОСТЕрігається у новонароджених, до 5 -6 дня життя ці показники зни • жуються, що пов'язано з кровотворною функцією кісткового мозку, до 3 -4 років їх кількість збільшується, в 6 -7 років наростання кількості еритроцитів уповільнюється, з 8 років знову збільшується. • Розпад еритроцитів (гемоліз)—розчинення — відбувається в печінці і селезінці. Еритроцити руйнуються під дією багатьох зміїних отрут, хімічних речовин (ефір, бензол, алкоголь). Гемолізована кров не може виконувати своїх функцій, і організм гине. • Якщо кров уберегти від зсідання за допомогою доданого до неї антикоагулянту натрію цитрату і залишити на кілька годин у капілярних трубочках, то можна спостерігати осідання еритроцитів.

Нормальна швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ) для жінок становить 2 -15 мм/год. , для чоловіків— 1 -10 мм/год. У новонароджених швидкість осідання -від 1 до 2 мм/год, у дітей 3 -ох років — від 2 до 17 мм/год. Визначення швидкості осідання еритроцитів має велике значення для діагностики у медицині. При захворюваннях ШОЕ збільшується. Це пов'язано з тим, що при запальних процесах у крові збільшується кількість білків глобулінів, які адсорбуються еритроцитами, що змінює властивості їхньої поверхні і приводить до прискорення осідання еритроцитів.

• 5. Будова і функції лейкоцитів. Імунітет та імунна система.

• Лейкоцити (від грец. Іеиkos — білий, kytos — клітина) — безбарвні ядерні клітини крові, які виконують захисні функції, забезпечуючи імунні реакції організму. Лейкоцити, або білі кров'яні тільцяз датні до активного амебоїдного руху. В 1 мм 3 крові нараховується 6 -8 тис. лейкоцитів. Найменше лейкоцитів уранці, найбільше опівдні. Зменшення кількості до 500 в 1 мм 3 веде до смерті. • Лейкоцити, у цитоплазмі яких при забарвленні виявляється зернистість, називаються гранулоцитами, або зернистими, а ті, у яка такої зернистості немає агранулоцитами, або незернистими. Гранулоцити залежно від забарвлення зерен їх цитоплазми, величині та характеру зернистості поділяються на:

І) нейтрофіли (60 -70%)- забарвлюються нейтральними фарбами у фіолетовий колір, мають дрібну зернистість, здатні до амебоїдного руху, проходять крізь стінки капілярів між клітинами ендотелію і фагоцитують хвороботворних бактерій, відіграють первинну роль в опірності організму до гострих інфекційних захворювань; 2) еозинофіли (2 - 4%) мають велику зернистість, забарвлюються в червоний колір кислими фарбами (еозином), відіграють важливу роль при алергічних станах організму (підвищеній чутливості до будь-якої речовини) та у разі глистової інвазії; 3) базофіли (0, 2 -0, 5%) — мають велику зернистість, забарвлюються лужними фарбами у синій колір (азуром), містять гепарин, тобто

Серед агранулоцитів розрізняють: 1) моноцити (5 - 8%) найбільші лейкоцити, округлої форми з бобоподібним або підковоподібнин ядром, здатні до фагоцитозу. Моноцити часто збільшуються і стають макрофагами, які швидко рухаються і поглинають 100 і більше бак-терій, відіграють роль в опірності організму до хроніч-них інфекційних хвороб; 2) лімфоцити (20 -30%) — най-менші лейкоцити, мають кругле велике ядро, яке запов-нює майже всю цитоплазму. Лімфоцити можуть перет-ворюватись в моноцити, макрофаги, беруть участь в утворенні антитіл. Живуть 20 і більше років. Вони фор-мують специфічний імунітет і здійснюють функцію імунного нагляду. У новонароджених дітей лейкоцитів більше ніж у дорослих — 20 тис. в 1 мм 3, у першу добу життя кількість їх збільшується до 30 тис, а з другої доби кількість змен-шується до 12 тис. У 13 -15 років кількість лейкоцитів така, як у дорослої людини. Визначення кількості окремих видів лейкоцитів у крові широко використо-вують у комплексі додаткових методів розпізнавання хвороб, при вивченні динаміки патологічних процесів тощо. При цьому велике значення надають

Лейкоцитарна формула (лейкограма) у здорових людей Гранулоцити % Базофіли 0 -1 Еозин нейтрофіли Моло- Палич ді коядерні 0, 5 -5, 0 0, 1 1 -6 Агранулоцити % Лімфо моно Сегме ци-ти цити нтоядерні 47 -72 20 -37 1 -4

ТРИВАЛІСТЬ життя лейкоцитів від 2 -4 днів і до десятка років. Вони утворюються в червоному кістковому мозку, селезінці і лімфатичних вузлах. Основна функція лейкоцитів — захист організму від мікроорганізмів чужорідпих білків, сторонніх тіл. Лейкоцити здатні самостійно рухатися, на своєму шляху вони захоплюють і піддають внутрішньоклі- • тинному перетравленню мікроорганізми і сторонні тіла. Найшвидше рухаються нейтрофіли, лімфоцити і базофіли переміщуються повільніше. Під час захво- рювань швидкість руху лейкоцитів збільшується. Це повязано з тим, що хвороботворні мікроорганізми виділяють ТОКСИНИ, які викликають прискорений рух лейкоцитів. Наблизившись до мікроорганізмів, лейкоци-ти псевдоніжками обволікають їх і втягують всередину цитоплазми. Якщо стороннє тіло перевищує розміри лейкоцитів, то навколо нього накопичуються групи нейтрофілів, які утворюють бар’єр. Перетравлюючи це стороннє тіло, гинуть, утворюючи гній

Спочатку він міститься всередині тканини, спричинюючи її запалення — нарив, яки через деякий час розриваєть-ся, і його вміст видаляється з організму. Поглинання і перетравлення лейкоцитами різних мікроорганізмів, які попадають в організм, називається фагоцитозом (від грец. рhagos - той, що пожирає, kytos - клітина), а самі лейкоцити – фагоцитами. Явище фагоцитозу було вивчене І. І. Мечніковим, який встановив, що фагоцитар-ну функцію виконують клітини двох категорій: рухливі (лімфоцити, моноцити) і нерухомі клітини, що містяться в лімфатичних вузлах, печінці, кістковому мозку та інших органах. Фагоцитоз — це захисна реакція організ-му, яка сприяє збереженню сталості його внутрішнього середовища.

У боротьбі з інфекцією організм використовує два види факторів захисту: неспецифічні (загальнозахис-ні) і специфічні. До неспецифічних факторів можна віднести шкіру і слизові оболонки, що є бар’єром який затримує сторонні тіла і не допускає їх у внутрішнє середовище організму. До неспецифічних факторів належать і клітини-пожирачі - фагоцити, які містяться в крові, а також у різних органах. Вирішальними факторами у боротьбі з інфекціями є специфічні фактори, які виробляються в організмі. Вони зумовлюють специфічну несприйнятливість організму до тієї інфекції, проти якої вони вироблені. Цю форму захисту називають імунітетом (від лат. immunitas — звільнення від будь-чого), тобто сукуп-ність захисних механізмів організму проти чужорідних чинників — бактерій, вірусів, отрут.

Імунний процес — це відповідь організму на певного роду подраз-нень, на вторгнення стороннього агента — антигену. Під антигеном розуміють не властиві цьому організ-мові сполуки (найчастіше білки), які проникли у його внутрішнє середо-вище, минаючи травний канал. Антигени (від грец. аnti - проти, genes— походження)— ВИСОКОМОЛЕКУЛЯРНІ СПОЛУКИ. ЗДАТНІ СТИМУЛЮВАТИ ІМУНОКОМПЕТЕНТНІ ЛІМФОЇДНІ КЛІТИНИ ТА ЗАБЕЗПЕЧУВАТИ ІМУННУ ВІДПОВІДЬ. АНТИГЕННІ ВЛАСТИВОСТІ МАЮТЬ ВСІ БІЛКИ, ДЕЯКІ ПОЛІСАХАРИДИ, ПЕВНІ ХІМІЧНІ РЕЧОВИНИ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ У РОЗЧИНЕНОМУ СТАНІ, ЖИВІ ТІЛА (ХВОРОБОТВОРНІ БАКТЕРІЇ). АНТИГЕНІВ НАЛІЧУЄТЬСЯ СОТНІ ТИСЯЧ. ЗАХИЩАЮЧИ ОРГАНІЗМ ВІД АНТИГЕНІВ, КРОВ ВИРОБЛЯЄ ОСОБЛИВІ БІЛКОВІ ТІЛА – АНТИТІЛА (ВІД ГРЕЦ. ANTI -ПРОТИ, ТІЛО) – ГАМА ГЛОБУЛІНИ СИРОВАТКИ КРОВІ ЛЮДИНИ, ЩО УТВОРЮЮТЬСЯ У ВІДПОВІДЬ НА ПОПАДАННЯ В ОРГАНІЗМ РІЗНИХ АНТИГЕНІВ ЯКІ ЗНЕШКОДЖУЮТЬ АНТИТІЛА, ВСТУПАЮЧИ З НИМИ У РЕАКЦІЇ НАЙРІЗНОМАНІТНІШОГО ХАРАКТЕРУ.

АНТИТІЛА УТВОРЮЮТЬСЯ КЛІТИНАМИ ЛІМФАТИЧНИХ ВУЗЛІВ, СЕЛЕЗІНКИ, КІСТКОВОГО МОЗКУ. ЗВІДСИ ВОНИ ПРОНИКАЮТЬ У КРОВ І ЦИРКУЛЮЮТЬ В ОРГАНІЗМІ. НАЙАКТИВНІШЕ ВИРОБЛЯЮТЬ АНТИТІЛА – ЛІМФОЦИТИ, МОНОЦИТИ. АНТИТІЛА ПО-РІЗНОМУ ДІЮТЬ НА ХВОРОБОТВОРНІ МІКРООРГАНІЗМИ. ОДНІ АНТИТІЛА СКЛЕЮЮТЬ МІКРООРГАНІЗМИ, ІНШІ – ОСАДЖУЮТЬ СКЛЕЄНІ ЧАСТИНКИ, ТРЕТІ РОЗЧИНЯЮТЬ ЇЗ. ТАКІ АНТИТІЛА, ЯКІ РОЗЧИНЯЮТЬ МІКРОГОГАНІЗМИ НАЗИВАЮТЬ ПРЕЦИПІТИНАМИ. АНТИТІЛА, ЯКІ РОЗЧИНЯЮТЬ БАКТЕРІЇ, НАЗИВАЮТЬ БАКТЕРІОЛІЗИНАМИ. АНТИТІЛА, ЯКІ НЕЙТРАЛІЗУЮТЬ ОТРУТИ (ТОКСИНИ) БАКТЕРІЙ, ГРИБІВ, ЗМІЙ, РОСЛИН, НАЗИВАЮТЬ АНТИТОКСИНАМИ. АНТИТІЛАМ ПРИТАМАННА СПЕЦИФІЧНІСТЬ, ВОНИ ДІЮТЬ ЛИШЕ НА ТОЙ МІКРООРГАНІЗМ ЧИ ОТРУТИ, ЯКИЙ БУВ ПРИЧИНОЮ ЇХНЬОГО УТВОРЕННЯ. АНТИГЕН, ЯКИЙ ПОТРАПИВ В ОРГАНІЗМ, ЗАТРИМУЄТЬСЯ В ЛІМФАТИЧНИХ ВУЗЛАХ. ЦЕ Є СИГНАЛОМ ДО УТВОРЕННЯ МАКРОФАГІВ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ В ПОЖИРАННІ І ПЕРЕРОБЛЕННІ АНТИГЕНІВ.

рояв спрямованих на збереження сталості внутрішнього середовища захисних реакцій організму нагенетично чужорідні речовини є імунітетом. Найчастіше поняття імунітет означавє неспррийнятність до інфекційних хвороб. Розрізняють природ-ний і штучний імунітет. Природній імунітет – це неприйнятність до інфекційних захворювань, яка передалася у спадок дитині від матері (природжений) або виникла після перенесення хвороби (набутий)/ Штучний імунітет поділяється на активний, який виникає в результаті введення в організм ослаблених або вбитих збудників інфекції, що викликає легку форму хвороби, під час якої в організмі утворюються специфічні антитіла, і пасивний, що створюється введенням в організм лікувальних сироваток, які містять готові антитіла проти збудника. Препарат, виготовле-ний з ослаблених чи вбитих бактерій, вірусів або їх токсинів, називається вакциною (від лат. vakka— корова, яку використо- вував у своїх дослідах Дженнер), профілактичне щеплення – вак цинацією. Введення вакцин використовують для щеплення проти поліомієліту, туляремії, коклюшу тощо.

Лікувальні сироватки одержують із крові тварин (найчастіше ко ней). Ця форма імунітету менш тривка, ніж природний імунітет. В організмі людини, крім фагоцитів, у тимусі утворюються лім фоцити (Т -лімфоцити, або клітини вбивці), які, зустрівшись з мікроорганізмами, запам'ятовують їхню будову і передають інформацію про цей тип мікроорганізмів наступним поколін-ням Т-лімфоцитам. Фагоцити і Т лімфоцити забезпечують клітинний імунітет. Білки крові (антитіла, інтерферон) забезпечують гуморальний імунітет, який захищає організм на тривалий час від і повторних інфкційних захворювань. Таким чином, імунна система забезпечує захист організму при інфекціях, пухлинах, дії токсинів і до певної міри при травмах. Однак розрізняють два види імунних розладів. При алергічних реакціях та автоімунних захворюваннях виникає надмірна реакція організму; при імунодефіцит-них станах захисні механізми неспроможні протистояти ушкодженню.

Алергія (від грец. allos — інший, еrgon — дія) — специфічна Реакція імунноїї системи на дію деяких факторів навколишнього середовища (хімічних речовин, мікроорганізмів і продуктів їх життєдіяльності, продуктів харчування тощо). Речовини, які викликають алергічну рсаі і називаються алергенами. Алергени, вдиха-ються, заковтуються, проникають під час прямого контакту з очима чи шкірою. Вони спричиняють алергічну реакцію у вигляді сінної лихоманки, астми, висипів на шкірі тощо. Алєргени зумовлюють виділення імунокомпетентними клітинами антитіл – імуноглобулінів Е (lg. E). Молекули lg. E прикріпляються до поверхні мастоцитів, локалізованих у шкірі та слизовій оболонці шлунка, верхніх і нижніх дихальних шляхів. У сенсибілізованої особи повторний контакт з алергеном під час ковтання або вдихання, спричиняє приєднання його до молекули lg. E. Такі реакції відомі як перехресне зв'язування

. Перехресне зв'язування спричиняє виділення з гранул, що розміщені всередині мастоцитів, медіаторів запалення – гістаміну та простогландинів, які зумовлюють тип алергічної реакції. Іноді органи імунної системи утворюють антитіла не проти зовнішніх факторів, таких як бактерії, а проти власних тканин. Помилкова реакція може бути спрямована на окремий орган, наприклад, щитоподібну залозу. Або спричинює генералізоване ураження (СНІД). В ембріональному періоді антитіла в організмі плода не виробляються. Специфічний білок плазми крові – гама глобулін – носій антитіл – предається через плаценту плодові від матері. В перші 3 місяці після народження діти майже повністю несприятливі до інфекційних захворювань. Несприйнятливість новонароджених дітей до деяких захворювань пов'язана з недостатньою зрілістю організму, особливо його нервової системи. Неспецифічні фактори захисту в ранньому віці більш виражені, ніж у дітей старшого віку. До другого року життя виробляється уже незначна кількість імунних тіл. До 10 років імунні властивості організму виражені добре, далі вони тримаються на

• 6. СНІД.

Згідно зданими Українського центру профілактики і боротьби зі СНІДом на 01. 10. 2002 р. в Україні офіційно зареєстровано: ВІЛ-інфікованих 49873 Інфекція перейшла в кінцеву стадію СНІД 4733(дорослих) 123 (дітей) Померло від СНІДу з 1987 р. 1981 (дорослі) 72 (дітей) Швидке поширення захворювання набуває характеру епідемії, висока смертність, тривалість періоду від моменту зараження до клінічних проявів, велика кількість вірусоносіїв, які не вважають себе хворими, а насправді є джерелом зараження.

СНІД –абревіатура. Повна назва захворювання – синдром набутого імунодефіциту, викликаний вірусом імунодефіциту людини (українською ВІЛ. Англійською HIV – Humen іmmunodeficity virus). Уперше СНІД виявили в США влітку 1981 р. У кількох молодих гомосексуалістів з ослабленим імунітетом знайшли онкологічне захворювання – саркому Капоші, в також запалення легенів, яке було викликано не звичайною коковою мікрофлорою, а пневмоцистою, що найчастіше спостерігається в педіатричній практиці. Ретроспективно дослідивши аналізи захворювань із незрозумілими зниженням захисних сил, дійшли до висновку. Що снід З’ЯВИВСЯ В Америці ще в середині 70 -х років. В Африці, як згодом з'ясувалося, люди вмирали від СНІДу з давніх давен.

ВІЛ – це вірус імунодефіциту людини, відкритий тільки через 2 роки після виявлення перших хворих. ВІЛ відкрили 1983 року Барбара-Синусіта та Люк Монтаньє. Велика заслуга у виявленні ВІЛу алежить й іншим вірусологам Пастерівського інституту в Парижі, котрі працювали під керівництвом професора Люка Монтаньє. Неоцінений внесок у це відкриття зробив професор Роберт Галло з національного Інституту раку (США). ВІЛ належить до ретровірусів. Що це означає? Більшість вірусів містить ДНК – дезоксирибонуклеїнову кислоту. Саме вона є субстратом спадковості в ядрі клітини. Досить вірусу внести свою дезінформацію у вигляді власної ДНК, як клітина покірно починає штампувати власних вбивць. Але ВІЛ не має ДНК. Ретровіруси так називаються тому, що в їхньому спадковому матеріалі (РНК) закодований фермент ревертаза. ВІЛ спочатку поселяється на периферії клітини, починає синтезувати фермент ревертази і на вірусній РНК синтезує повноцінну ДНК, яка потрапляє в ядро клітини і “процес пішов”.

Віруси вибірні. Одні з них уражають клітини печінки, викликаючи вірусний гепатит, другі вражають лише клітини нервової системи – поліомієліт, треті проникають до слизової оболонки. Але вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) знайшов найуразливіше місце в організмі людини. Він уражає ті сили, які забезпечують життя в світі мікроорганізмів – клітини імунної системи. Беззахисний організм наражається на небезпеку навіть від тих мікробів, які в нормальному стані або не вражають його, або викликають незначне нездужання. Глистяні інвазії процвітають, токсоплазмоз викликає тяжкі пневмонії і розладнання центральної нервової системи, грибкові захворювання (аспергильоз, кандідоз, криптококоз, гістоплазмоз) наділяють обеззброєного СНІДом хворого розладом ЦНС. Вражають бронхи, легені та стравохід. Досі малоактивні мікроби і віруси безкарно проникають у шкіру та слизисті, викликаючи дерматити і діарею, які тривають понад місяць. Віл, як і всі ретравіруси, мінливіший, ніж інші віруси.

Можливі шляхи зараження ВІЛ: - статеві стосунки: анальні та вагінальні; - ін'єкції крові та її препаратів; - через забруднені медичні інструменти; - забруднені голки шприців. Відомі випадки зараження СНІДом медиків, що травмувалися голками, зараженими ВІЛ; - зараження дитини матірю –внутрішньоутробно, при пологах, навіть при годуванні груддю; - можливе зараження не тільки при переливання крові, але ц при пересадці органів-донорськими нирками, кістковим мозком, рогівкою, серцевими клапанами, сухожиллями; - вірус може передаватися при татуїровці, проколах вух, голковколюванні, манікюрі, педикюрі та інших маніпуляціях.

усьому світі: • 1 -ша поширена в Північній та Південній Америці, західній Європі, Скандинавських країнах, Австралії та Новій Зеланд У цих регіонах приблизно 90% зараже-них складають чоловіки-гомосексуалісти і наркомани, які вводять наркотики шляхом внурішньовенних ін'єкцій. • 2 -га характерна для Африки, к 4 раїн Карибськог 8 о басейну та деяких регіонів Південної Америки. Передача інфекцій цих регіонах відбувається в основному шляхом гетеросексуальних стосунків, тобто коли в сексуальні стосунки вступають особи протилежної статі. При цьому чисельність інфікованих чоловіків і жінок приблизно одинакова. Разом з тим у звязку з інфікованістю великої кількості жінок поширний перинатальний (тобто внутрішньоутробна передача ВІЛ дитині від матері-носія) шляхом передачі ВІЛ-інфекйції. • 3 -я є типовою для країн Східної Європи, Північної Африки Близького Сходу, Азії та країн Тихоокеанського басейну ( з винятком Австралії та Нової Зеландії). У цих регіонах

• Переважна більшість лабораторних досліджень, які визначають інфікування ВІЛ – це дослідження на виявлення специфічних антитіл до ВІЛ (антитіла – спеціальні захисні білки, що містяться в крові). Для того, щоб визначити, чи є в крові антитіла, потрібно подивитися, чи буде білок крові сполучатися з уже наявним у нас матеріалом, отриманим із ВІЛ. Антитіла мають надзвичайну специфіку і сполучаються тільки з тим вірусом, проти якого виділилися. • Крім визначення антитіл у крові на наявність ВІЛ чи визначення самого збудника, діагнозують конкретні захворювання самого збудника. При захворюванні легенів застосовують кілька діагностичних методів: рентгенографія, дослідження мокротиння, бронхоскопія.

Хворого на СНІД, по суті, вбиває не сам вірус, а ті інфекції, яким він відчинив ворота. Якщо це запалення легенів викликане пневмоцистою, то навіть при найдосконалішому лікуванні хворий навряд чи поживе більше року. При саркомі Капоші ця цифра сягає двох і більше років. Питання про створення ефективної вакцини проти СНІДу стикається з проблемою мінливості ВІЛ. Навіть у одного й того самого хворого виділяють не зовсім ідентичні віруси – серологічно неоднорідні штами. Питання створення вакцин ускладнюється тим, що існує принаймні два типи збудників –ВІЛ-1 і ВІЛ-2 які суттєво відрізняються за генетичними та антигенними властивостями. Найбільший успіх у створенні вакцини обіцяє генно-інженерний підхід.

• 7. Будова і функції тромбоцитів. Зсідання крові.

Тромбоцити (від грец. Thrombos –згусток, kytos— клітина), або кровяні пластинки – формені елементи крові, які містять важливий чинник згортання крові й забезпечують процеси зсідання крові, запобігаючи крововтратам при пошкодженні стінок кровоносних судин. Це безбарвні, без'ядерні тільця, що являють собою цитоплазматичні уламки велетенських клітин кісткового мозку. Форма тромбоцитів різноманітна, під електронним мікроскопом вони мають вигляд зірчастих утворень з відростками - псевдоподіями. Тромбоцити у 3 рази менші від еритроцитів. В 1 мм 3 рові — 200 -400 тис. тромбоцитів. Утворюються вони у червоному кістковому мозку і селезінці. Тривалість життя — 5 -7 днів. Руйнування відбувається в селезінці

Основна функція тромбоцитів пов'язана з їхньою участю у зсіданні крові. Зсідання крові захищає організм від крововтрати при пошкодженні судин. Воно пов'язане з перетворенням розчинного білка плазми крові фібриногену в нерозчинний білок фібрин, тонкі нитки якого утворю сітку, в якій застряють клітини крові. Утворюється щільний кров'яний згусток, який закупорює пошкоджену судину. Найбільш визнаною теорією зсідання крові вважають ферментативну теорію, основоположником якої був російський вчений О. Шмідт. Механізм зсідання крові — це складний ферментативний процес, які поділяється на три етапи: 1) руйнування тромбоцитів і вивільнення речовини, яка називається тромбопластин; 2) фермент тромбопластйн каталізує перетворення протромбіну плазми крові на тромбін за учи тю вітаміну К та йонів кальцію; 3) тромбін каталізує перетворення фібриногену у фібрин (схема 1).

УТВОРЕННЯ І ФУНКЦІЇ ЛІМФОЦИТІВ: 1 – червоний кістковий мозок; 2 — стовбурова клітина; 3 — тимус (вилочкова залоза); 4 — сумка Фабриціуса; 5 — Пеєрова бляшка в стінці кишки; 6 — лімфатичний вузол

Зсідання крові уповільнюється під час охолодження. При звязуванні йонів кальцію йонами щавлевої або лимонної кислоти кров втрачає здатність до зсідання. Перешкоджають зсіданню крові і деякі речовини, зокрема гепарин, який добувають із печінки тварин, а також гірудин — препарат із медичних п'явок. У людей, хворих на спадкову хворобу гемофілію, кров майже не зсідається: в ній немає антигемофілічного фактора, який сприяє розпаду кров'яних пластинок. У новонародженої дитини здатність крові зсідатись підвищена в 2 -3 рази. Але починаючи з другого тижня життя, ця здатність доходить до норми дорослої людини. Отже, тривалість кровотечі в дітей така сама як і в дорослих.

• 8. Групи крові. Переливання крові.

У минулому спроби переливання крові часто приводили до смерті, бо кров різних людей може бути несумісною, еритроцити донора (людини, яка дає кров) склеюються плазмою крові реципієнта (людини, яка сприймає кров). Це пов'язано з тим, що в крові людини є речовини білкової природи: аглютиноген А і В (в еритроцитах) і аглютиніни α іβ (у плазмі). У крові людини одночасно ніколи не зустрічаються аглютиноген А і аглютинін а, тому склеювання власних еритроцитів не відбувається. Аглютинація (склеювання еритроцитів) спостерігається в тому випадку, коли зустрічаються однойменні аглютиногени і аглютиніни. За наявністю або відсутністю в крові аглютиногенів і аглютинінів всіх людей можна поділити на 4 групи (табл. 1).

Групи крові І (0) ІІ (А) ІІІ (В) ІУ (АВ) Аглютиногени Аглютиніни у в еритроцитах плазмі Немає α А β В α АВ немає

На початку XX ст. австрійський учений Карл Ландштейнер і чеський медик Ян Янський встановили групи крові (1902 р. ). К. Ландштейнер; сформулював два основних правила переливання крові: 1 — антитіла ніколи не виробляються проти своїх власних антигенів; 2 — в сироватці крові людини або тварин в нормі можуть бути антитіла тільки до антигенів, яких немає в цієї особини. Тому людям, які мають І груп крові, можна переливати лише І групу. Кров І групи можна переливав усім (універсальні донори). Особинам, які мають IV групу крові, можна переливати кров усіх чотирьох груп (універсальні реципієнти). Особинам, які мають II і III групи крові можна переливати тільки їх групи, або кров І групи. Перше переливання крові від людини людині було зроблено в 1819 році лондонським професором Бленделем, а в Росії— петербурзьким лікарем Г. С. Вольфом (1832 р. ).

Крім груп, під час переливання крові слід враховувати і так звапий резус-фактор (термін походить від назви мавп макак-резус, в яких уперше було виявлено цей чинник), Резус-фактор, який умовно позначають літерами Rh, присутній у 85% людей. Таких людей та їхню кров називають резус-позитивними, інших людей, у крові яких він відсутній, резус-негативними. Резус-фактор є спадковим і незмінним протягом життя. Якщо кров, яка містить цю речовину, перелити людині, яка її не має, то у неї утворяться специфічні антитіла. Повторне введення такій людині крові, яка містить резус-фактор, може викликати аглютинацію еритроцитів і тяжкі ускладнення в організмі. Резус-несумісність матері і плода (коли у плода кров резуспозитивна, а у матері резус-негативна) може призвести до утворення у матері антирезус-аглюти-нінів, відхилення від нормального протікання вагіт-ності і до смерті плода і викидання (якщо концентра-ція антирезус- аглютинінів висока) або до народження плода живим, але з гемолітичною жовтяницею.

Крім груп, під час переливання крові слід враховувати і так звапий резус-фактор (термін походить від назви мавп макак-резус, в яких уперше було виявлено цей чинник), Резус-фактор, який умовно позначають літерами Rh, присутній у 85% людей. Таких людей та їхню кров називають резус-позитивними, інших людей, у крові яких він відсутній, резус-негативними. Резус-фактор є спадковим і незмінним протягом життя. Якщо кров, яка містить цю речовину, перелити людині, яка її не має, то у неї утворяться специфічні антитіла. Повторне введення такій людині крові, яка містить резус-фактор, може викликати аглютинацію еритроцитів і тяжкі ускладнення в організмі. Резус-несумісність матері і плода (коли у плода кров резус-пози- тивна, а у матері резус-негативна) може призвести до утворення у матері антирезус-аглютинінів, відхилення від нормального протікання вагітності і до смерті плода і викидання (якщо кон-центрація антирезусаглютинінів висока) або до народження плода живим, але з гемолітичною жовтяницею.

У практиці охорони здоров'я з метою підбору крові для переливання визначають групову та резус-належність, а також проводять пробу на індивідуальну та біологічну сумісність. Кров переливають прямим (від донора до реципієнта) і непрямим способами. Для непрямого переливання використовують консервовану кров або її замінники. У деяких випадках переливають не цільну кров, а окремі складові її частини: плазму або еритроцити (для лікування недокрів'я), тромбоцити (при тяжких кровотечах). Широко використовують замінники крові – фізіологічний розчин, виготовлений на основі ). (% розчину хлористого натрію. До складу замінника часто вводять білки, щоб поповнювати їх втрату під час кровотеч.

• Література • Бугаев К. Е. , Маркусенко Н. Н. та ін. Возрастная физиология. -* Ростов-на-Дону: "Ворошиловградская правда", 1975. — С. 124 -130. • Ермолаев Ю. А. Возрастная физиология: Учсб. пособ. для ст) | пед. вузов. — М. : Высш. шк. , 1985. — С. 322 -326. • Кисельов Ф. С. Анатомія і фізіологія дитини з основами шкільної гігієни. — К. : Радянська школа, 1967. — С. 159166. • Маруненко І. М. , Неведомська Є. О. , Бобрицька В. І. Анатомія і вікова фізіологія з основами гігієи. –К. : Курс лекцій, 2004. – С. 112 -139. • Старушенко Л. І. Клінічна анатомія і фізіологія людини: Нанч. посібник. — К. : УСМП, 2001. — С. 77 -86. • Хрипкова А. Г. Возрастная физиология. — М. : Просвещение, 1978. —С. 223 -229.

• Дякую за увагу!