КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ПЛАН 1 Терміни 2 Джерела

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО

ПЛАН 1. Терміни 2. Джерела кримінального права України 3. Принципи кримінального права 4. Система та Структура кримінального права. 5. Завдання і функції кримінального права. 6. Структура і завдання Кримінального Кодексу 7. Медичне право 8. Медичні працівники зобов’язані:

ТЕРМІНИ Кримінальне право – самостійна галузь права, сукупність правових норм, що встановлюють, які діяння є злочинами і які адекватні заходи кримінально-правового впливу, включаючи покарання, застосовуються до осіб, які їх вчинили, визначають підстави кримінальної відповідальності та звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Предмет кримінального права – це правові відносини, які виникають при вчиненні злочинного діяння між особою, яка його вчинила і державою в особі її відповідних

Предметом правового регулювання кримінального права як галузі законодавства є відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення. Розкриваючи сутність предмета кримінальноправового регулювання, можна виділити дві основні сфери людського буття, в яких активно функціонують норми кримінального права: 1)сфера правомірної поведінки громадян при заподіянні шкоди за наявності обставин, які виключають злочинність діяння (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання особи, що вчинила злочин та ін. ); 2) злочинна поведінка.

Єднальним компонентом цих сфер є кримінально- правове (аномальне) відношення, що свідчить про наявність соціального конфлікту, породженого злочинним актом однієї зі сторін цих відносин. Власне ці відносини і є предметом кримінально-правового регулювання, тому що тільки наявність цього виду відносин між людьми знімає запобіжник регулятивного механізму що завжди перебуває у стані підвищеної готовності. Зі зникненням цього відношення, регулятивна функція поступається місцем функції охоронній, котра (на відміну від регулятивної функції) не зупиняється. Вона діє безперервно від моменту вступу в чинність відповідного кримінального закону і до його повного скасування.

ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ 1. Конституція України як концептуальна база всього законодавства України, в тому числі і кримінального законодавства (див. статті 29 -31, 60, 62, 92). 2. Кримінальний Кодекс України — основний систематизований законодавчий акт, який об'єднує всю сукупність кримінально-правових норм. 3. Укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори, що містять кримінально-правові норми, які імплементовані в національне кримінальне законодавство (див. Закон України «Про міжнародні договори України» [3]). 4. Рішення Конституційного Суду України у випадку визнання ним неконституційності кримінально-правових законів (ст. 152 Конституції

Усе кримінальне законодавство України наразі представлено у Кримінальному кодексі України. Він складається з Загальної та Особливої частин. У Загальній частині представлено норми загального значення, які визначають основи кримінальної відповідальності, дають поняття злочину, називають види покарання за злочини та ін. В Особливій частині Кодексу визначається кримінальна відповідальність за окремі злочини. Норми Особливої частини можна застосовувати лише на базі Загальної частини КК. Сучасною кримінально-правовою реформою в Україні передбачено створення «закону України про кримінальну відповідальність» — двох законодавчих актів, що встановлюють кримінальну відповідальність (Кримінальний кодекс України та закон України про кримінальні проступки). Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА Принципами кримінального прававизнаються найбільш визначні, головні положення (засади) кримінального законодавства, які встановлені законом чи безпосередньо із нього витікають, і які мають пряму дію, пряму регулятивну функцію. Всі принципи кримінального права можна поділити на загальні та спеціальні. Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим галузям права. Такими є: законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, справедливість, гуманізм та

1. Принцип законодавчого визначення злочину (лат. nullum crimen sine lege — немає злочину, не передбаченого Законом). Це одне із найважливіших загальних положень (принципів) кримінального права. Воно визначається в ст. 1, 2, 3 та 11 КК України. Реалізація цього принципу не залишає місця для аналогії кримінального закону, яка прямо заборонена ч. 4 ст. 3 КК. 2. Принцип особистої відповідальності. Кримінальна відповідальність можлива лише за власні дії (бездіяльність). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за злочин, вчинений іншою особою. Цей принцип безпосередньо витікає зі змісту ч. 2 ст. 2 КК: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і

3. Принцип винної відповідальності. Кримінальна відповідальність настає тільки при наявності вини, тобто лише в таких випадках, коли заподіяна шкода, вчинений злочин були заподіянінавмисно чи необережно (ст. 23 КК). Невинно заподіяна шкода (казус), незалежно від її тяжкості, злочином не визнається і кримінальної відповідальності не тягне. 4. Принцип суб'єктивної осудності. Кримінальна відповідальність ґрунтується лише на суб'єктивній осудності. Об'єктивна осудність відхиляється, оскільки вона не враховує, не припускає участі в діях свідомості та волі. Крім вини, як підґрунтя суб'єктивної сторони злочину, кримінальна відповідальність припускає, вимагає усвідомлювання винною особою всіх ознак складу злочину. Найбільш переконливо принцип суб'єктивної осудності діє при ексцесі виконавця. Співучасники не підлягають відповідальності за ті дії виконавця, які не охоплювалися їх умислом.

5. Принцип повної відповідальності. Повнота осудності означає вимогу поставити в провину особі все скоєне нею, незалежно від того, якою кількістю кримінально-правових норм це передбачено. Будьяка неповнота осудності визнається безумовною підставою для повернення кримінальної справи на додаткове слідство. 6. Принцип переваги обставин, що пом'якшують відповідальність. При конкуренції обтяжуючих та пом'якшуючих відповідальність обставин перевагу мають пом'якшуючі обставини вчинення злочину. Так, наприклад, при вчиненні навмисного вбивства з особливою жорстокістю перебуваючої в стані вагітності жінки, але в стані фізіологічного афекту, скоєне кваліфікується лише як умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання.

7. Принцип більшої караності групового злочину. За невеликим винятком всі або переважна більшість правових норм про відповідальність за навмисні злочини містять кваліфікуючу ознаку — вчинення його групою осіб або організованою групою. Крім того, п. 2 ч. 1 ст. 67 КК визнає вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, яка обтяжує відповідальність винної особи. Чим бі льше злочинна група та чим міцніше вона організована, тим бі льшої кари вона заслуговує. 8. Принцип повного відшкодування шкоди, заподіяної злочином. Цей принцип є здійсненням нової концепції кримінального закону — концепції захисту, доповнення караючої функції кримінального закону функцією захисту, поновлення порушених прав, інтересів особи. Кара за злочин може і повинна бути засобом захисту, а не тільки покарання, як це витікає із змісту ст. 50 КК.

9. Принцип економії кримінальної репресії. Це практичне визначення оптимальної, найбільш відповідної рівню економічного та культурного розвитку суспільства межі , що відокремлює злочин від незлочинного, межі між криміналізацією та декриміналізацією злочинів. Даний принцип полягає в тому, що кримінально-правова політика повинна здійснюватися лише в оптимально необхідних межах, не допускаючи їх перевищення.

СИСТЕМА ТА СТРУКТУРА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. Загальна частина – норми кримінального права, передбачають загальні принципи, інститути і поняття, які визначають підстави і межі кримінальної відповідальності і застосування покарання, порядок звільнення від кримінальної відповідальності та покарання. Особлива частина – норми кримінального права передбачають: конкретні види злочинів, їх кваліфіковані склади, а також покарання, які встановлені за їх вчинення. Норми Загальної і Особливої частин кримінального права як певні підсистеми законодавства знаходяться в тісному, нерозривному взаємозв язку. Єдність Загальної і Особливої частин кримінального

ЗАВДАННЯ І ФУНКЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. Функції кримінального права: - охоронна: захист своїми специфічними засобами особи, суспільства та держави від злочинних посягань; - виховна: виховання у громадян відповідної поваги, виконання і розуміння законів; - регулятивна: регулювання кримінально-правових відносин, які виникають при вчиненні злочину; - попереджувальні: а) загальна превенція - попередження вчинення злочинів шляхом впливу кримінально-правових заборон; б) спеціальна превенція – попередження вчинення нових злочинів особою, яка вже вчинила будь-який злочин, шляхом застосування до нього заходів кримінального покарання та інших попереджувальних заходів, пов язаних з посиленням соціального контролю щодо засуджених.

Метод правового регулювання – це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються й охороняються відносини між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами й державою. Метод регламентування кримінально-правових відносин примусовий і застосовується, зазвичай, лише до особи, що вчинила злочин через покарання. Кримінально-правовий метод застосовується тільки, якщо: 1) учинене діяння є суспільно небезпечним і, відповідно до закону, містить склад конкретного злочину; 2) особа, що вчинила це діяння, була у стані осудності, досягла на час його вчинення встановленого законом віку та підлягає покаранню.

У деяких випадках, передбачених законом (статті 75, 47). суд може відстрочити виконання призначеного кримінального покарання чи не застосовувати таке покарання взагалі.

Методи науки – це ті способи, прийоми, за допомогою яких пізнаються явища об'єктивної дійсності, що складають предмет конкретної науки. Існують різноманітні методи, якими користується наука кримінального права. Серед них можна виділити основні та допоміжні. Однак усі вони тісно пов'язані між собою, доповнюють один одного. До основних методів науки кримінального права (як, певно, й усієї юриспруденції) належать: філософський, або діалектичний, метод пізнання; юридичний, або догматичний, метод; соціологічний метод; метод системного аналізу; метод порівняльного правознавства, або компаративістський; історичний

СТРУКТУРА І ЗАВДАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ. Завдання Кримінального кодексу (ч. 1 ст. 1 ККУ) 1. Правове забезпечення охорони від злочинних посягань: - прав і свобод людини і громадянина; - власності; - громадського порядку і громадської безпеки; - довкілля; - конституційного устрою України. 2. Забезпечення миру і безпеки людства. 3. Запобігання злочинам. Завдання кримінального законодавства і права реалізуються через державну політику боротьби зі злочинністю.

Кримінальне право як галузь права – це сукупність кримінально-правових норм, які визначають злочинність і караність діяння. Кримінальне право як галузь права (М Коржанський) – це сукупність суспільних відносин, які дозволяють і забезпечують особі суспільну можливість жити, володіти, користуватися найціннішими благами суспільного життя та забороняють решті членів суспільства шкодити й руйнувати ці можливості.

• Отже, кримінальне право як сукупність правових норм встановлює: • - які порушення закону визнаються злочинами; • - які види покарання призначаються за їх вчинення; • - що є підставою кримінальної відповідальності; • - умови, підстави та порядок призначення покарання; • - умови, підстави та порядок звільнення від покарання.

Кримінальне право як навчальна дисципліна – це систематизована у певному порядку (у теми, модулі) сукупність знань про теоретичні засади кримінального закону та його історичні витоки, про чинний КК України та слідчо-судову практику його застосування, про закордонне кримінальне законодавство. Конституція України має фундаментальне значення для кримінального права. Норми кримінального права повинні цілком відповідати положенням Конституції. Якщо ж яка-небудь норма суперечить нормам Основного Закону, вона не може бути застосована. Нові кримінальні закони мають відповідати нормам Конституції, бо не можуть мати розбіжностей з нею. Норми Основного Закону є нормами прямої дії та можуть застосовуватися при вирішенні кримінальних справ.

Вивчаючи дане питання, треба відмежовувати науку кримінального права від кримінального права як системи законодавства. Наука досліджує соціальну зумовленість і сутність кримінального закону, принципи його дії, ефективність застосування, шляхи удосконалення тощо, тому кримінальне право як галузь права виступає для науки як предмет її вивчення. Наука кримінального права розробляє наукові рекомендації щодо удосконалення кримінального законодавства, практики його застосування, має своїм завданням вивчення зарубіжного досвіду законотворення у цій галузі та застосування в нашій державі цього досвіду на практиці.

Наука кримінального права вивчає діяльність правоохоронних органів та суду щодо застосування ними кримінального закону. Вона вивчає та узагальнює практику судів із застосування ними законодавства щодо окремих видів злочинів і дає відповідні рекомендації для подальшого удосконалення такої практики. Наука кримінального права приділяє також увагу вивченню підстав звільнення від покарання, застосування більш м’яких видів покарання,

Система наукових положень і знань про кримінальний закон перебуває у постійному розвитку завдяки проведенню нових досліджень в цьому напрямі. В ході проведення таких досліджень в науці застосовується ряд відповідних методів щодо вивчення кримінального законодавства та практики його застосування. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. ( Ст. 74 ) визначає, що медичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються невними видами медичної діяльності, встановлюються МОЗ України. Відповідальність за дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров’я і ті органи, яким надано право видавати ліцензію на провадження господарської діяльності в галузі охорони здоров’я. Особи, які пройшли медичну підготовку в нівчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленному МОЗ України, якщо інше не передбачено законодавством або

Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації медичних працівників здійснюється відповідними середніми спеціальними і вищими навчальними і науковими закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів а також через інтернатуру, клінічну ординантуру, аспірантуру і докторантуру згідно з законодавством ро освіту. Навчальні плани та програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичних працівників у встановленному порядку погоджуються з МОЗ України. Випусники медичних спеціальностей вищих медичних навчальних закладів приносять

Текст Присяги лікаря України затверджується КМУ. Медичним працівникам необхідні знання медичного права, адже їхня діяльність щодо надання медичної допомоги населенню регламентується саме нормами цієї галузі права. Медичні відносиниподіляються на окремі види: відносини з приводу надання медичної допомоги — діагностичної, лікуваль¬ної, первинної, невідкладної (швидкої), спеціалізованої, реа-білітаційної; медичного втручання; трансплантації органів і тка¬нин людині; корекції (зміни) статі; надання медичної допомоги для забезпечення репродуктивної функції людині; відносини з приводу забезпечення хворих лікарськими, протезноортопедич¬ними, корегуючими засобами; проведення медичної експертизи; проведення біомедичних дослідів з участю людини тощо. Усі за¬значені відносини виступають предметом медичного права і регу¬люються медичним законодавством.

МЕДИЧНЕ ПРАВО Медичне право — система правових норм, котрі регулюють якісно своєрідні суспільні відносини, змістом яких є здійснюва¬ний медичними працівниками за допомогою медичних засобів вплив на фізичне та психічне здоров'я людини. До основних інститутів медичного права належать: правовий статус пацієнта; етикоправовий статус медичного працівника; медична допомога; трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів людині; донорство кроні та її компонентів; профілак¬тика та лікування інфекційних хвороб;

спеціальні заходи про¬філактики та лікування ВІЛінфікованих та хворих на СНІД; спеціальні заходи профілактики та лікування наркоманії; медич¬не забезпечення репродуктивної функції людини; корекція (змі¬на) статі; психіатрична допомога; забезпечення населення лікар¬ськими препаратами та засобами медичного призначення; біомедичні досліди з участю людини; медична експертиза. едичному праву притаманна низка специфічних рис. По-перше, наявність медико-спеціальних норм, пов'язаних з методикою лікування, встановленням ступеня втрати працездатності, прове¬денням медичних маніпуляцій, операцій на людині, штучним за¬плідненням, стерилізацією чоловіків і жінок, констатацією смерті тощо.

Такі норми, з медичною «забарвленістю” є одночасне біо¬логічними та технічними (техніко-біологічними) і водночас пра¬вовими, оскільки є формально обов'язковими для медичних пра¬цівників усіх медичних закладів незалежно від форми власності. По-друге, у структурі медичного права посідають значне місце норми про соціальний захист особи при застосуванні медичного впливу на людину, зокрема, при лікуванні лікарськими засобами, проведенні медичного втручання, обмеженнях щодо донорства, встановлення у визначених законом випадках обов'язкових меди¬чних оглядів, вакцинації, примусового лікування тощо. По-третє, тісний зв'язок медичного права з моральністю, етикою. Етичні норми виступають нормами — принципами, котрі забезпечують, зокрема, безоплатність для пацієнта гарантованого державою мінімуму медичної допомоги, неможливість відмови лікаря від пацієнта,

Врешті слід підкреслити об'єктивний характер відносин, котрі становлять предмет медичного права. Кожна людина обов'язково стає суб'єктом медичного права, воно «супроводжує» її протягом усього життя. Медичні відносини регулюються Конституцією України, яка закріпила право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медич¬не страхування (ст. 49), Основами законодавства України про охорону здоров'я (19 листопада 1992 р. ), Законами України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя на¬селення* (24 лютого 1994 р. ), «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” (12 грудня 1991 р. , в ред. Закону від 3 березня 1998 р. ), «Про донорство крові та її компонентів” (23 червня 1995 р. ), «Про заходи протидії незакон¬ному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекур¬сорів та зловживанню ними» (15 лютого 1995 р. ), «Про лікарські засоби» (4 квітня 1996 р. ), «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» , (16 липня 1999 р. ), «Про психіатричну допомогу» (22 лютого 2000 р. ), «Про захист насе¬лення від інфекційних хвороб” (6 квітня 2000 р. ), постановами Кабінету Міністрів України, нормативними наказами Міністерст¬ва охорони здоров'я, інструкціями тощо.

Певні права медичних працівників, пов’язані з їхньою професійною діяльністю, встановлені також іншими статтями Основ законодавства про охорону здоров’я. Так, статтею 34 передбачено, що лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення. Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму. У разі загрози життю хворого медичні працівники мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою подання невідкладної допомоги або транспортування його в найближчий лікувально-профілактичний заклад. Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації брали участь у рятуванні людей і сприяли поданню

Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами (ст. 39). Медичні працівники також мають право: • використовувати інформацію, яка представляє лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, у тому числі у випадках її публікації в спеціальній літературі, належним чином забезпечивши анонімність пацієнта (ст. 40);

• проводити медичне втручання, пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта, як виняток, в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від вживання методів діагностики, профілактики або лікування буде менше ніж можна чекати у разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими методами неможливе (ст. 42); • не брати згоду хворого або його законних представників на медичне втручання в невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю хворого. Якщо пацієнт після інформування лікарем про медичне втручання відмовляється від лікування, лікар має право узяти від нього письмове підтвердження про

• застосовувати в медичній практиці нові методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації і лікарські засоби, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до вживання, на користь лікування особи лише після отримання його письмової згоди (ст. 44) • проводити медико-біологічні експерименти на людях в порядку, передбаченому законодавством (ст. 45) • припиняти активні заходи щодо підтримки життя хворого у тому випадку, коли стан людини визначається як необоротна смерть (ст. 52).

Статтями 74 -1 і 75 Основ законодавства про охорону здоров’я передбачено право медичних працівників на заняття народною медициною (цілительством), на підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації у відповідних вищих навчальних і наукових установах, установах підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, а також за допомогою інтернатури, клінічної ординатури, аспірантури і докторантури, згідно із законодавством про освіту.

МЕДИЧНІ ПРАЦІВНИКИ ЗОБОВ’ЯЗАНІ: Сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу. Безплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях. Поширювати наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя. Дотримуватись вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю. Постійно підвищувати рівень професійних знань та майстерності.

По горизонталі: 1. Це внутрішнє спонукання, рушійна сила кримінально караного вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого, дозволяє визначити, чому особа вчиняє злочин. 3. Прагнення особи повніше задовольняти свої потреби і бажання. 9. Елемент правової норми, в якій зазначаються заходи державного примусу в разі невиконання, порушення її диспозиції. 14. Це вказана в правовій нормі певна річ матеріального світу з властивостями суспільних відносин, які зазнають або ставляться під загрозу негативних змін внаслідок суспільно небезпечного посягання; є факультативною ознакою складу злочину. 17. Центральний елемент правової норми, в якій зазначаються права або обов'язки суб'єктів, вказує, описує дозволену (можливу), обов'язкову (необхідну) або заборонену (неприпустиму) поведінку суб'єкта. 21. Може бути злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення , або злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачати.

По вертикалі: 2. Це те, на що посягає особа, яка вчиняє протиправне діяння, і чому може завдати або завдає шкоди. 4. Фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність 6. Назва складу злочину який містить у собі основні ознаки злочину і не містить ні обтяжуючих (кваліфікуючих), ні помякшуючих обставин. 8. Елемент правової норми, в якій зазначаються умови, обставини, з настанням котрих можна або необхідно здійснювати її диспозицію. 10. Назва складу злочину, який містить кваліфікуючі ознаки, тобто такі , які обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію. 11. Це пасивна поведінка суб’єкта злочину, тобто не вчинення дій, які особа повинна була і могла вчинити. 13. Невиконання або неналежне виконання особою своїх обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб 16. Суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину 17. Центральний елемент правової норми, в якій зазначаються права або обов'язки суб'єктів, вказує, описує дозволену (можливу), обов'язкову (необхідну) або заборонену (неприпустиму) поведінку суб'єкта. г 18. Це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. 19. Це законодавче визнання тих чи інших діянь злочинними, встановлення за них кримінальної відповідальності.

*Правознавство* – В. В. Молдаван, Л. І. Чулінда *Основи держави та права – К. Юман *Кримінальне право України* - М. І. Мельник ЛІТЕРАТУРА

ВИСНОВОК Отже наука кримінального права вивчає діяльність правоохоронних органів та суду щодо застосування ними кримінального закону. Вона вивчає та узагальнює практику судів із застосування ними законодавства щодо окремих видів злочинів і дає відповідні рекомендації для подальшого удосконалення такої практики.

Виконали студенти 121 -ї групи ФД відділення: Андрєєва Олена Болдума Катерина Ребік Андрій Рудковська Аліна Савчук Любов