Красномовство в Новому Завіті У центрі Нового

Красномовство в Новому Завіті

У центрі Нового Завіту — особистість Іісуса Христа. Він постає не просто людиною, а Богом в людському тілі, іпостассю Святої Троїці. Один з євангелістів — Іоанн — трактує Христа як те "Слово Боже", що творило світ, а відтак стало плоттю й перебувало серед людей задля їх спасіння. Власне, Ісус, проповідник з Назарету, розумівсебе саме так, твердячи: "Небо й земля проминеться, але не минуться слова Мої!» . Він виголошує пророцтва про Страшний суд, воскресіння мертвих, майбутню руйнацію Храму тощо.

Одночасно в "земному" житті Ісус змальований як освічена людина, що навчалася Святого Письма з дитинства. В Євангелії від Луки розповідається, як під час паломництва в Храм Єрусалимський батьки забули, виходячи з нього, забрати підлітка Ісуса з собою, а коли повернулися, то знайшли Його серед храмових мудреців-книжників, котрі дивувалися мудрості Дитини та Його знанню Писання.

Проповідь Христа базувалася на Старому Завіті та коментарях до нього, на широкому використанні й тлумаченні цитат. Проте й конфлікт Христа з рабинами почався з того, що він, як заведено було, прокоментував при читанні Біблії в синагозі м. Назарета слова пророка про Месію (Спасителя світу) як про самого себе. Тому проповідь Христа сильно відрізнялася за стилем від розуміння тогочасних юдейських книжників. Характерно, що Іісус нічого не додавав до Писання — це було заборонено. Але його коментарі до написаного відзначаються глибиною та витонченістю.

Приписи, в яких відчувається певний вплив вавілонського законодавства, Христос потрактовує як щось таке, що дано було в часи Мойсея "заради жорсто-косердя" людей. Він заперечує дух казуїстики та підкреслює, що справедливість не може бути механічною: "Ви чули, що сказано: "Око за око, і зуб за зуба". А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою — підстав йому й Другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, — віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, — іди з ним навіть дві. . . "

Використовував Христос і народну мудрість, фольклорні прийоми. Часто він звертався до простого народу у формі притчі. Притчам Христа властиві високі літературна культура і стиль: "Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них? <. . . > І про одяг чого ви клопочетесь? Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, — не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна з них. І коли польову ту траву, що сьогодні ось є, а завтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, — скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!» А коли треба, інтонації Христа бували гнівні й загрозливі: "Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистости! Так і ви, — назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!"

Проповідь Христа стала підґрунтям слова апостолів. Його учнями були особи переважно маловчені — рибалки, митники, різний простолюд. Серед них згодом з'явилося кілька людей, освічених по-античному, як, наприклад, євангеліст Лука, лікаргрек з Антіохії, . Але ота жменька людей проповідуючи в усьому світі ідеї Христа, здолала могутню й ворожу до них язичницьку імперію — в 313 р. імператор Константин дозволяє сповідувати християнство, яке поволі стає пануючим. Саме тут простежується сила й значимість натхненного ораторського слова.

Античний світ, вихований на грецькій софістиці, розумів істину як щось відносне, релятивне. ? Для античної людини істиною були останні циркуляри імператора або думка філософа чи поета, риторична софістика переможця у словесному змаганні тощо. Історики, починаючи з пізньої античності, чимало писали про моральний занепад та внутрішній розклад античного суспільства в останні часи його існування. Але не все населення Римської імперії було настільки байдужим до моральних цінностей, як Пілат.

Сотні тисяч рабів і простих людей, блудники та вбивці, яких мучило сумління, аристократи, яким обридло життя в розвагах, — усі вони поволі проймалися християнською ідеєю. За слово це віддали життя майже всі учні Христа та їх послідовники — численні мученики, проголошені Церквою святими. Водночас "християнство виявилося здатним кожного разу вступати у зв'язок з новою мовою та новою культурою.

У Новому Завіті відчутні й уроки античної словесності. Так, євангеліст Лука спирається на канони грекоримської історичної прози: він, ". . . все від першої хвилі докладно розвідавши, забажав описати за порядком. . . " (Лк. 1: 3) всі події життя Христа, на відміну від своїх товаришів, які подібних прийомів ще не знали. Швидше за все, саме він є автором "Дій апостолів", написаних за всіма правилами античної риторики.

Апостол Іоанн, що проживав серед греків, у своєму Євангелії оперує античним філософським поняттям "Логос" (Слово), що водночас означає воля, знання, дія, мудрість (згадана вище філософська концепція Іісуса Христа як Передвічного Логоса). Вважають, що саме цей апостол написав останню книгу Нового Завіту — Об'явлення про кінець світу (так званий Апокаліпсис), засновану на традиціях старозавітного пророцького слова. В Іоанна стиль юдейських пророків поєднується з прийомами античного ритора, а це свідчить, що християни від самого початку прагнули до використання і традицій біблійного слова, і досвіду античного риторства.

Зрештою, весь Новий Завіт є своєрідним поясненням, органічним продовженням Старого Завіту. І це позначається на структурі новозавітної риторики. Генетично проповідь Христа та апостолів пов'язана з синагогальною традицією коментування Святого Письма під час юдейського богослужіння. Одночасно Новий Завіт писано з розрахунку на широкого грецькомовного читача. Попри всю його стилістичну простоту, він зумовив появу нових ідей та понять.

Отже, творці Біблії заснували власні традиції красномовства, що відрізнялися від принципів античної риторики. Проте коли християнство вийшло за кордони Юдеї, виникла необхідність використати й досвід античного красномовства, сполучити його з біблійною традицією.