Гуцало Євген Пилипович (1937 — 1995)
Дитинство Біографія Народився Євген Гуцало 14 січня 1937 року в селі Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Батько письменника народився в селі Овечаче Бердичівського повіту Київської губернії (зараз це село Дружне Калинівського району Вінницької області). Атмосфера родини сільської української інтелігенції відобразилася на подальшому життєвому шляху хлопчака. Уже з дитинства він був привчений до наук та захоплено поглинав книжки та навчання своїх батьків. Батьки Євгена знали чого вартує книжка, в ті часи, і їм удалося зберегти свою невеличку бібліотеку у воєнне лихоліття і це стало запорукою майбутнього їх сина. Будучи учителями, вони плідно навчали довколішніх дітей та сина і прививали їм тяглість до книжок та навчання. І той, важкий, післявоєнний селянський побут минав для Євгена дуже швидко, адже він поглинав книжки, які ставали йому промінчиком світла та майбуття. Писав самовіддано й натхненно, висилав свої рукописи в усі дитячі, юначі газети й журнали. Але звідусіль приходила однакова трафаретна відповідь: «Працюй над словом!» Адже в тогочассі соціалістичне суспільсто потребувало іншого, зовсім інших тем; треба було писати про збір металобрухту й макулатури, про те, як ти мрієш поїхати працювати на шахту чи піднімати цілину.
А оті імпресіоністичні замальовки, без жодних ідеологічно виважених акцентів були абсолютно неприйнятні для тодішніх дитячо-юнацьких видань. І тільки батьки продовжували вірити в нього і не давали хлопчаку полишати такої корисної затії. А користь була надзвичайна, адже окрім вироблення смаку до книжного слова й розуміння літератури Євген ставав надзвичайно ерудованим та впевненим у собі оповідачем. Відтак, кращий учень школи, Євген Гуцало, закінчив її на відмінно. Юначі мрії та поступ у них Після блискучого закінчення середньої школи, на початку 50 -х років, найкращий школяр села подався на науку до Києва. Він подав документи до Київського університету ім. Т. Шевченка на факультет журналістики. На ті часи конкурс до цього ВУЗу складав до 16 чоловік на місце, але селянському сину вдавалося успішно здавати екзамени з усіх дисциплін (а це більше 5) і лише на останньому іспиті, географії — яку він пречудово знав, йому зрізали бала — так Євген не пройшов по конкурсу. Повернувшись засмученим додому, в рідне село, він не міг собі втямити, що квота на поступлення для сільських дітей — була дуже обмежена.
Та вперто бажаючи стати журналістом і письменником, Євген Гуцало, через рік, вступив у Ніжині до педагогічного інституту ім. М. Гоголя. І з 1955 року він почав здобувати вищу освіту в колишній колегії Павла Галагана. І тамтешня творча атмосфера вплинула на подальші кроки юного студента, він одразу ж вступає до літературної студії, пише вірші, прозу — його цілком поглинула творча стезя. І знову чергові відмовки, тепер з літературнописьменницьких часописів та редакій, мали би підірвати творчий запал Гуцала. Щеб пак, адже сам Григорій Штонь — нині усіма шанований літературознавець, був дуже обурений творами Євгена Гуцала, що не вкладалися в тісні рамки соцреалізму, з більшовицькою прямотою закликав: «Треба відтинати набиту на подібній мазні руку!» . Уже пізніше, до Штоня приєднався, сумнозвісний критик, Лазар Санов (який розпочав свою кар'єру ще в 30 -ті роки з доносів, за якими письменників заарештовували й розстрілювали), і той теж пильно стежив за «відхиленнями» у творчості Гуцала, й впродовж життя, його, це переросло в переслідування — не мало крові попив він письменницької (і не одного Гуцала).
Та не на того напали — це ще більше розпалило молодого автора. До того ж у 1959 році Євген Гуцало уже закінчуючи інститут отримав кілька пропозицій щодо працевлаштування у періодичних виданнях. Тоді ж, він відчув свою затребуваність і почав співпрацювати з редакціями газет Вінниччини, Львівщини та Чернігівщини — дописуючи туди публіцистику, й, надаючи декотрі свої оповідання та новели з тогочасного життя. Відтак, молодий письменник, спершу, знайшов свого читача, а потім уже й вломився у двері українського письменницького клубу, заставивши сталінсько-партійне представництво рахуватися з молодим вінницьким талантом. Активно друкуватися почав 1960 р. , а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей» . Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одною виходять нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та ін. Творча відлига шістдесятників Творчий та життєвий злет Євгена Гуцала припав на період «хрущовської весни» на теренах СРСР (і ніби знаменням тому стала його поетична добірочка «Зелена радість конвалій» ).
Уже перші систематичні його публікації впали в око тогочасним літературним корифеям: Миколі Бажану, Михайлові Стельмаху та Павлу Загребельному, і саме отанньому спало на думку запросити молодого автора до редакції літературної газети, очільником якої він був. Так, з 1961 року, Євген Гуцал почав працювати в «Літературній Україні» , потім у видавництві «Радянський письменник» . А вже невдовзі, в 1962 році, вийшла друком перша його повноцінна книжєка — збірка оповідань «Люди серед людей» і одразу ж звернула на себе увагу свіжою емоційністю та відтворенням розмаїтих живих характерів. В той же час стала знакова подія у житті 25 -річного письменника, він, у складі делегації молодих літераторів, побував у Франції. Ці відвідини стали наче ковтком волі, натхнень, здавалося, що уже можна буде дихати на повні груди і не озиратися на літературних «держиморд» з їхніми заборонами та приписами. І вже по приїзду додому, письменник натхненно заглибився в роботу, і, одна за одною, виходять книжки новел та повістей, в яких уже самі назви кидали виклик звичним соцреалістичним сірим багатотиражкам: «Яблуко з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965) «Олень Август» (1966), «Хустина шовку земного» (1966), «Запах кропу» (1969) та інші твори. Щороку однією або кількома збірками зачитувалася спільнота, та й не тільки українська, адже переклади талановитого українського письменника появилися і в Росії, і в Польщі, і в Болгарії, Німеччини. Як наслідок, плідний вінницький літератор Євген Гуцало ввійшов до плеяди українських письменників-шістдесятників.
Впродовж того десятиліття йому вдавалося себе реалізовувати й разом з Ліною Костенко, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Григіром Тютюнником та іншими, творити новітню українську літературу. Особливості повістей Євгена Гуцало мав певні клопоти з композицією, сюжетом при перших спробах опанування великих прозових форм. Однак тяжів до них, скоряючись внутрішньому настановленню на глибше розуміння життя в більшому історичному масштабі, ширшому життєвому, соціальному матеріалі. Повість «Подорожні» (1969) виникла з потреби дати вихід дитячим спогадам про часи війни. Мати з сином повертається до села, звідки втекла під час боїв. Дорога стає картиною сплюндрованості землі, пустки, що її залишила війна. Але водночас дорожні пригоди показують і витривалість люду, і незнищенність душевного здоров'я народу, людяності, доброти. Образ матері з її «розумом серця» , чутливістю до всього живого і постійним «заступництвом» за все живе Гуцало відкриває галерею таких образів матерів у пізніших повістях. У «Дівчатах на виданні» (1971) осереддя твору — колізія між природною душевністю, народним моральним чуттям (молода дівчина Килина) і формальною мораллю, зовнішньою «пристойністю» , що маскує егоїстичний розрахунок і душевну неправду (агроном Арсен Тугай та його дружина вчителька Антоніна Петрівна).
Є в повісті образ тітки Пистини, що уособлює традиційну нормативну мораль села. Але, дізнавшись, що Килина вагітна, вона не осуджує її, а підтримує в бажанні мати дитину хоча б і без чоловіка. Це мало засвідчувати людяність народного розуму, що реагує на історичні зміни умов буття і береже не фарисейську догму, а дух життя. Правдивість зображення нелегкої дівочої долі за умов несприятливої демографічної ситуації на селі (Гуцало немовби сплатив частину боргу літератури цим нещасливим дівчатам і їхнім стільком драмам і трагедіям); змістовність суджень і розважань як автора, так і героїв про цю проблему, її виразна житейська і моральна окресленість, глибока характерність образу Килини; об'ємність відтворення всієї атмосфери селянського життя і органічного шукання народного мораллю нових підходів до життєвої проблематики, що враховували б соціальну реальність і водночас зберігали душевне здоров'я народу і людини, — все це надає непересічної змістовності повісті Гуцала. У повісті «Шкільний хліб» (1973) Гуцало змалював побут і роботу колективу сільських учителів у важкі повоєнні роки, коли їм ставилися в обов'язок невластиві їм функції, як-от: стягнення державної позики із земляків, участь у збиранні колгоспного врожаю, в антирелігійній пропаганді тощо. Вчителі живуть тим же життям, що й селяни, але водночас одні з них менше, інші більше розуміють своє покликання як сільської інтелігенції. «Ми вчителі, ми не хочемо нікого обманювати» , — каже одна з героїнь повісті, Ольга Левківна, коли її хочуть змусити до фальшу.
Вона — мовби совість села. На перший погляд, сільські вчителі затуркані своїм безправним становищем і бідністю, але за цим є своє душевне і моральне життя, є відчуття своєї освітянської місії. Письменник, який сам виріс у сім'ї сільських учителів, віддав данину поваги й розуміння їхньої скромної благородної праці, завдяки якій крізь товстий шар буденності пробивається «промінь духу» . Люди в селі притлумлені нуждою, щоденними клопотами, принижені воєнними і повоєнними злиднями, засмикані колгоспною крутаниною, — а проте живе в них совісність, душевність. Тема народної моралі, народної мудрості — одна з головних у дилогії, як, зрештою, і в усій творчості Гуцала. Особливе місце у творчості Гуцала посідає роман «Позичений чоловік» (1982). Використавши відомий фольклорний мотив (жартівлива пісня «Ой там на товчку, на базарі , жінки чоловіків продавали» ; щось подібне є у фольклорі інших народів, наприклад, карельський поет Яакко Ругоєв на основі народного жарту написав оповідання «Самовар» , у якому жінка позичає сусідці чоловіка за самовар), Гуцало розгортає парадоксальні ситуації, що мали б подати своєрідний комічний розтин сільського життя. При цьому Гуцало з незнаною в українській прозі ряснотою насичує оповідь народними прислів'ями, примовками, дотепними слівцями, що стають не декоративним, а структурним елементом роману: фабула ніби тримається на них. Тут виявилися не лише закоханість Гуцала у природне слово, подив перед багатством народної мови,
бажання захопити її виразністю читача, — а й тривога за майбутнє рідної мови. Маємо певні аналогії у світовій літературі. Скажімо, у відповідь на загрозу знебарвлення французської мови через засилля літературщини Р. Роллан пише свого «Кола Брюньйона» , де герой з кожного приводу сипле колоритними народними слівцями та примовками. Можна згадати і «Курземіте» сучасного латиського письменника І. Зієдоніса, де фактичний зміст становить пряме демонстрування прислів'їв, старовинних пісень, архаїчних слів, рідкісних зворотів тощо — як національного духовного багатства. Набагато більша загроза збіднення й забуття стояла і стоїть перед українською мовою, тож розкошування Гуцало в народному слові мало не лише значення естетичного замилування. Немовби «ввійшовши в смак» , Гуцало провів «позиченого чоловіка» Хому ще через два романи — «Приватне життя феномена» (1983) та «Парад планет» (1984). Так уклалася трилогія «про старшого куди пошлють» , що мала стати свого роду пародійною енциклопедією тогочасного життя села, а водночас і колажем гротескно потрактованих світових подій. У трилогії знайшли своє самовикривальне завершення чимало традиційних мотивів ілюзорованого уявлення про дійсність (стереотипів казенного мислення). Однак екстенсивне розростання оповіді, зловживання однотипними прийомами комікування призвели до певної механічності і клішованості вигаданих ситуацій, що послабило сатиричну змістовність трилогії.
Більша частина творчості Гуцало припала на радянські часи, коли неминучими були більші або менші самообмеження. Але в останні роки Гуцало звертається до еротичної тематики ( « Епос-ерос » , «Блуд» ), до політичної публіцистики ( «Ментальність орди» ). Гуцало виступав також з нарисами, літературнокритичним статтям. Вшанування Євгена Гуцала На малій Батьківщині Євгена Гуцала його односельці та земляки намагаються вшановувати майстра слова: поетичними вечорами, літературними зустрічами та іншими урочистостями. І в інших куточках України шанують письменника Євгена Гуцала, учиняючи літературні зустрічі-читання в честь його роковин. Пам'ять Євгена Гуцала достойно вшанувало Вінницьке земляцтво в Києві, заснувавши премію його імені і відзначивши нею вже багатьох письменників та діячів мистецтва і культури. У Новогребельській школі діє кімната-музей Євгена Гуцала; тут-таки, в Новій Греблі встановлено меморіальну дошку видатному письменникові. А книжка спогадів, які зібрала двоюрідна сестра письменника і талановита літераторка й фольклористка Марія Гуцало, є даниною пам'яті про видатного письменника. Читачі, земляки і люди в усій Україні, прочитавши цю книжку, проймуться вдячністю і пошаною до
рідної старшої сестри Євгена Гуцала Людмили Пекарської, яка живе у селі Воля Висоцька на Львівщині, до Надії Макух — тітки з Калинівки, сердечної і люблячої дружини письменника Лариси Гуцало, до тітки Фросини з Калинівки та інших добродіїв — чиї спомини знову навернули нас ждо постаті Євгена Гуцала. Ще одним пошанівком письменницького талану Євгена Гуцала — стало введення його творів до обов'язкової програми загальноосвітньої школи — на уроках української літератури в 6 -у класі вчителі та діти розглядають і аналізують життєвий та творчий шляхи письменника.
