Етнографія Гуцульщини
Побут гуцулів
ЇЖА ГУЦУЛІВ Гуцульська пожива була проста і дуже одностайна (одноманітна), але не погана, якщо рівнятися на середніх господарів. Найважливіші продукти їхньої їжі – се кукурудза, картопля (ріпа), капуста, буряки, фасоля, горох, біб, молоко, м”ясо і товщі. До найперших страв належала кулеша з кукурудзяної муки, яку їли з молоком, гуслянкою, бриндзею, рідше з маслом і солониною. Другим продуктом, без якого гуцул не обходився, се картопля або ріпа.
ГУЦУЛИ ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ ТАКОЖ СВОЄЮ МОВОЮ. Гуцули використовували деякі оригінальні вислови, не зрозумілі тим, хто не знайомий з цим народом зблизька. Кожен гуцул, вітаючись, сміливо казав: "А чи миром, братчику? ” На запитання відповідали: "Миром”. Тобто, усе спокійно, щасливо. "Миром, легіню”. "Ех, варе лихо, брате”, означало, що справи кепські, сповіщали про щось лихе, нещастя. "Легіню, ! Ей, легіню, легіненьку, легінюлегіньку!” – означало: "Ей, молодче жвавий, гарний і відважний”. Слабосилих називали "хмизом”, а боягузів – погордливо ”бойками”. Слово гляба (гяба) означало "неможливе діло”.
Коли хотів комусь побажати добра, гуцул казав: "Абись трвав”, тобто "абись щасливо жив". Вищий ступінь значення добра висловлювали так: "Абись ся дочекав гаразду собі, та й потіхи з дітей та й газдині!”. А при найвищому ступіні казали: "Абись божим стався!”. Клянучи комусь, говорили: "Щезай, напасте, опудо!”. У нападах гніву промовляли: "Абись ся за зуби утрафив” чи "аби тя по верхах, а коси твої аби по шпиціх серед ночі носило!”. Шпиці – то найвища вершина Чорногори. Коли ж гнів доходив щонайвищого ступеню, то гуцули говорили: "Аби тя грім трісл!” чи "аби тя смага та й плута побила!”. Слово "плута”походить від імені поганського божища Плутоса, а "смага”, певно, від "смуга”, чорний знак на грозових хмарах, вислів зичить цими словами нещастя. Проклинаючи ж свого ворога, гуцул, кричав хрестячись: "Абись дідьком стався!”. Це на противагу доброму значенню "Абись Божим стався!”
ГОСПОДАРЮВАННЯ ГУЦУЛІВ Господарювання гуцулів – це, передусім, утримання найрізноманітнішої маржини, а саме: овець, рогатої худоби, коней, кіз. Вони дуже любили свою худобу, а, особливо, вівці, що давали їм бриндзу, вурду, жентицю, шкіру на кожухи, вовну, сукна і м’ясо, яке їли не тільки свіже, але й вуджене (бужене). Вуджене м’ясо називалося «бужениною» і стояло від осені аж до косовиці. В тім часі косарі з’їдали її. Яка ж тота полонина , весела Як до неї вирушила худібка із села! Полонина веселая лиш до розлучення, А як пішла худібонька, вона засмучена. Полонинко, верховинко, чим ти так згорділа? Чи не тими овечками, що стільки уздріла!
Дуже любили гуцули коні, які в них належали до окремої породи і називалися "гуцуликами” або "гуцулками”. Вони мали у собі багато арабських рис. Сі коні були невисокі, але мали груди і крижі широкі, голову малу, чоло широке, буйну гриву і хвіст. Око повне, іскристе, зір бистрий, ноги короткі, але міцні, копита тверді, затовчені на камінню. Сі коні були придатні, в основному, для гірського терену. Вони надзвичайно обережні, роздивлялися, куди мали йти, пробували ногою, чи камінь добре лежить і не зсунеться, коли на нього стануть. Переходили і понад прірвами і спускалися крутими берегами, перебридали кам’янисті, гірські річки і потоки, ходили берами (кладками). Вони носили людям усякі вантажі (терхи) на хребті, які йшли за ними пішки. І якби не "гуцулики”, то гори стояли би, мабуть, пусткою, бо нічого не можна би до них довезти. Все це свідчить про їх ужиточність.
ПОМЕШКАННЯ І БУДІВЛІ ГУЦУЛІВ. ІНТЕР’ЄР ЖИТЛОВИХ ПРИМІЩЕНЬ Житло складалося з двох протилежних покоїв, званих хоромами, у яких завжди була підлога, а посередині – сіни. В одному з тих покоїв, як правило на лівому боці, мешкав сам гуцул з сім’єю, а праву половину хати тримав незаселеною для гостей. Крім начиння для приготування їжі, в майстерно викладеній печі та хіба ще ліжників на жердці і пари образів на стіні, у спальні гуцули більше нічого не тримали. У вітальні були образи, кахлева піч. На стіні, просто на дереві висів гуцульський бойовий стрій: перехресниця-ремені з вибитими на них мосяжневими цвяхами, візерунками, на яких трималися порохівниця, кубок і ташка. Там же висіли кріс і пара пістолетів. З 1848 року їх розброїли і вони тримали на стіні лише топірець, гарапник (корбач) і стремена. В усіх хатах були залізні клямки та міцні замки, як слюсарної, так і столярної роботи.
Одяг Гуцулів
Гуцули відзначалися серед інших горців русинів красивою статурою тіла, поставою та вільними рухами. Типові гуцули були шатенами і мали світлі очі. Дівчата відзначалися також сильною будовою тіла, були переважно шатенки. Гуцулки відзначалися вродою і стрункістю. Гуцули на відміну від інших найкраще зберегли свої традиції. Одяг гуцулів також вирізнявся вишуканістю, багатьма прикрасами і різноманітними кольорами.
Гуцульська ноша: вишита сорочка, кептарик, сердак, гугля.
Нижнім поясним одягом чоловіків були сині або гранатові штани.
Жіночим — сукні з золотими або срібними галунами.
Жінки носили сорочку і дві запаски: одну ширшу ззаду і одну спереду. Запаски пов'язували червоним вовняним паском. На ногах носили постоли. Зверху одягали як і чоловіки кептар. Дівчата на голові не носили нічого, волося заплітали спочатку в дві коси (коски), які позаду голови переходили в одну, яку повязували червоною стрічкою. Жінки заплітали також косу, але стрічку не повязували. На голову жінки одягали чепець, зверху повязували чорною або червоною в квіти хусткою, кінці хустки звисали на плечі. На шиї носили кілька шнурків перлів або пацьорки, гердан. Через плече носили вовняну торбу.
Чоловіки носили білі сорочки та довгі широкі штани з грубого білого полотна (поркениці) або ширші червоні з сукна (крашаниці), часом білі або чорні суконі (голошні, гачі)До того носили широкий шкіряний пас (черес), сорочку спереду підтягували і вона була на 20 -30 см коротша ніж ззаду. В будній день гуцули, особливо молоді хлопці носили також байбарак (петек) — короткий одяг без стану з коміром-стійкою без всяких нашивок.
Звичаї і традиції
Гуцули вірять, що навколо них повно злих духів, що заповнюють вони "скелі, ліси, провалля, хати й загоди та чекають на християнина". Тому і дотримуються вони звичаїв своїх предків: ворожать, збирають "помічне зілля" і замовляють — тільки так можна уникнути шкоди. Всі свої справи гуцули відбувають серйозно, вважають, що кожне діло має свою таїну. В горах, коли чаклував ватаг над сиром, ніхто не повинен був дивитися на молоко. Чаклування й задобрення злих сил надавали людині впевненості в тому, що її обминатиме лихо. Особливо ласкаво в повісті відображено повір'я, пов'язані зі Святим вечером. В цей вечір Іван був "наче переповнений чимось таємничим і священним, . . . все робив поважно, неначе службу Божу служив". Так, він дійсно правив службу — задобрював духів, щоб "не з'являлися ніколи"
Крім арідника, чугайстра, лісовиків, нявок, русалок надприродньою силою володіють і люди: мольфар Юра, Палата, баба Химка. Вірили люди, що Химка "вечорами перекидалась в білого пса, "повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком", що в руках "земного бога" Юри були життя і смерть людини і тварин. Ворожбитами і відьмами в гуцулів могли бути звичайні люди. Живучи невіддільно від природи, людина повинна підкорятися законам природи.
Цікаво зображений у творі обряд похорону, у якому відбилися елементи християнські і язичницькі. Сумні позіхання і голосіння Палагни, що сприймалися не стільки як вираження реального горя, а як справжній твір мистецтва, змінюються на танці, пісні, сміх, залицяння
Життя гуцулів проходило у горах поруч із худобою, і всі їх легенди були пов'язані з нею. Наприклад, Івась ще з дитинства знав, що у лісах повно лісовиків, які пасуть свою маржинку. Самому йому довелося побачити щезника, що сидів на камені і дув у флояру свою улюблену пісеньку "Нема моїх кіз. . . " Блукаючи по горах, він зустрів нявку. Вона обернулася Марічкою і заманювала його до провалля. У переказах говорилося про те, що нявки тільки спереду схожі на людей, а ззаду видно тільки їх нутрощі, тому Іван намагався "йти так, щоб не лишитись позаду і не побачить, що у Марічки замість одежі, замість спини. . . ". Іван добре знав, що перед ним не Марічка, а нявка, але йому було добре з нею, він знову ставав щасливим, як багато років назад.
Повість «Тіні забутих предків» стала вершиною мистецької майстерності Михайла Коцюбинського, окрасою всієї української літератури. У ній письменник майстерно передав поезію буття природи і людей, життя гуцулів у казковому краї серед квітучих полонин, їхню працю та звичаї, створив лебедину пісню чистого, природного, щирого кохання.
