Дуалістичне тлумачення людини Рене Декартом Ідеї Ренесансу

Дуалістичне тлумачення людини Рене Декартом

Ідеї Ренесансу і наукової революції поєдналися у працях французького вченого Рене Декарта (1596 – 1650), який заклав основи теорій про розум і тіло, котрі слугували фундаментом задля створення наукової психології. Віруючий католик і одночасно вчений -практик, Декарт намагався поєднати релігійну віру в існування душі з механістичним поглядом на матеріальний всесвіт як деякий годинниковий механізм, підвладний чітким математичним законам.

Він заперечує існування так званої рослинної душі, так само як і тваринної. Не можна вважати за її сутність також і відчуття, бо й вони неможливі без тіла. Декарт абстрагується від усіх виявів людського духу, які тим чи іншим способом пов'язані з тілом. Що ж належить до сутності духу як такого? Тільки мислення, стверджує Декарт. Тільки від нього не можна абстрагуватись, не втративши власного існування: „Я зовсім перестав би існувати, якби остаточно перестав мислити”. Тому „Я” – це лише „річ, яка мислить”, „тобто дух, або душа, або розуміння, або розум”.

Душа, за Декартом, є субстанція, вся сутність якої полягає тільки в мисленні, тому вона не потребує для свого існування якогось місця в просторі. Вона не залежить від будь-якої матеріальної речі, не може бути продуктом матеріальної сили, як інші природні речі, а це означає, що вона може бути створена лише надприродною силою – Богом. За самою своєю суттю душа не залежить від тіла, а тому не знає смерті. Розумна душа безсмертна, за Декартом.

Душа, як і Бог, є передусім предметом метафізики, тому можливість її пізнання – важлива філософська проблема для Декарта. Виходячи зі свого розуміння сутності душі, Декарт уважає, що її пізнання, так само як і пізнання Бога, – суто інтелектуальний акт.

Розглядаючи пізнавальні здібності людини, Декарт розрізняє інтелект, уяву, відчуття і пам'ять. Усі вони є виявом однієї „духовної сили”, яка набуває різних форм залежно від своєї функції, себто від того, на що вона спрямована. Одна й та сама сила буде називатись словами „бачення”, „уявлення”, „згадування”, якщо вона спрямована на зовнішні, чуттєві речі, і словом „розуміння”, якщо вона діє сама. Це і є „чистий інтелект”, або „розуміння”, яке Декарт протиставляє іншим духовним здібностям людини.

Таким чином, пізнання душею своєї власної природи (самопізнання) можливе лише як дія „чистого інтелекту”, або як „розуміння” („бачення розумом”). І, навпаки, мислення як таке, взяте в чистому вигляді, виявляє себе насамперед в акті самосвідомості. Власне, воно і є цим актом.

Декарт заперечує існування „рослинної” та „чуттєвої” душ, учення про які свого часу допомагало філософам пояснювати якісну відмінність живої природи від неживої. Для Декарта такої відмінності не існує, для нього живі організми – це більш або менш складні механізми, своєрідні машини. Але людина, за Декартом, не тільки матеріальна, а й духовна істота. Вона має не тільки матеріальне тіло, а й розумну душу. І це ставить перед Декартом складну філософську проблему, проблему сутності людини, а також співвідношення в ній матеріального й духовного начал.

Як матеріальна, тілесна істота людина, за визначенням Декарта, – це „машина, що складається з кісток і м'яса”. Тіло людини так само, як і тіло тварини, діє за законами природи, причому ці дії здебільшого не опосередковані свідомістю і відбуваються без будь-якої участі душі. Підкреслюючи автоматизм функціонування людського тіла, Декарт наближає людину до світу природи, практично не відрізняючи її від подібних до неї за тілесною будовою істот. Але, з іншого боку, він різко протиставляє людину всім іншим природним створінням. Між людиною і світом тварин у нього пролягає принципова межа, бо людина – не просто тіло, а й розумна душа.

Душа – це така властивість людини, завдяки якій вона спроможна діяти не автоматично. Людина здатна розірвати рефлекторне кільце, підпорядкувавши своє тіло власній волі. Таким чином, поведінка людини набуває якісно нових ознак, що не залежать від будови її тіла й спричиняються іншою, не тілесною сутністю. І якщо для пояснення діяльності будь-якої матеріальної істоти достатньо створити відповідну механічну модель, то природа людини принципово не може бути пояснена на основі фізичних або механічних принципів.

У своїх спробах з'ясувати природу людини Р. Декарт торкається дуже складної, багато в чому й нині не вирішеної проблеми, а саме: чи можна штучно відтворити людську істоту, побудувати такий її матеріальний аналог, який би функціонально нічим не відрізнявся від неї? У XVII ст. йшлося про механічну копію, сучасна наука веде мову про модель на електронній основі. Але принципово сутність проблеми від цього не змінюється.

ВИСНОВКИ Отож, доводячи наявність у людини розумної душі, Декарт указує на такі особливості її діяльності, на такі аспекти її поведінки, які не залежать від матеріальної природи людини, а відтак є проявом нематеріальної духовної субстанції. Душа людини відрізняється від її тіла, і завдяки душі людина виходить за межі своєї фізичної природи. Але, незважаючи на цю протилежність, людина залишається єдиною. Справді, говорить Декарт, „душа людини реально відрізняється від її тіла, але водночас вони так щільно пов'язані й поєднані одне з одним, що утворюють немовби одну річ”.

Наприклад, спосіб мислення людини залежить від її темпераменту, хвороба тіла або сон заважають проявам свободи волі, голод викликає смуток духу. З іншого боку, ми маємо акти осмисленої, цілеспрямованої тілесної дії. Все це свідчить про єдність душі й тіла, про їхній взаємовплив. Тіло має потребу в душі як у своєму керівникові, а душа потребує тілесного органа, вмістища, завдяки якому вона може керувати тілом.

Декарт оптимістично дивиться на потенції людини, сподіваючись, що за допомогою правильного методу людина зможе подолати свою обмеженість, розширити вплив розуму, побудувати всеосяжну систему достовірного знання.