Дмитро Стус Василь Стус життя як творчість Пушенко

Дмитро Стус “Василь Стус: життя як творчість” Пушенко Любов Миколаївна Вчитель Черкаської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 12

Дмитро Стус Син поета Василя Стуса. Закінчив філологічний факультет Київського університету (1987— 1992). 1995 захистив кандидатську дисертацію «Палімпсести» Василя Стуса: творча історія та проблеми тексту» . Науковий працівник відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ. Від 2001 — заступник головного редактора журналу «Книжник-Review» . Від 2001 — завідувач відділу критики та бібліографії журналу «Сучасність» . Генеральний директор Благодійного фонду «Україна Інкоґніта» . Від лютого 2004 — віцепрезидент Асоціації українських письменників. Головний редактор літературно-критичного часопису «Київська Русь» . Національна премія України імені Тараса Шевченка (2007) за книгу «Василь Стус: життя як творчість» .

Поет Василь Стус за інших обставин міг бути нашим сучасником, але доля, що, як і історія, не має умовного способу, вже зробила його класиком. Занесла до шкільної програми. І нагородила канонічною біографією героя, незламного й непогрішимого. І ось — книга, яка стала, за твердженням багатьох авторитетних дослідників, проривом в усій вітчизняній біографістиці. Про творчість і життя поета (які, зрештою, невіддільні одне від одного) написав Дмитро Стус, син Василя Стуса, письменник, журналіст і літературознавець. Ретельний добір фактажу, десятки позицій опрацьованих документів і досліджень — і щемна щирість, можлива тільки тоді, коли пишеш про рідну людину. Людину, яку посправжньому прагнеш зрозуміти. І понад усе бажаєш уберегти від бронзовіння на п’єдесталі. Книга Дмитра Стуса «Василь Стус. Життя як творчість» (видавництво «Факт» , Київ) здобула Ґран-прі у Всеукраїнському рейтинґу «Книжка року-2004» .

Василь Стус- хто він ? Поет. Правозахисник. Людина. Товариш. Чоловік. Батько. В’язень. Філософ. Знайомий. Коханий. Знаний і незнаний. Політик і антиполітик водночас. Живий і давно - з точки зору життя людини, а не історичної перспективи - померлий.

Життєве кредо В. Стуса: «Головне – не зрадити правді життя» Людина-попри всі обставини-таки спроможна здолати свій страх і стати гідною свого покликання Як добре те, що смерті не боюсь я І не питаю, чи тяжкий мій хрест, Що перед вами, судді не клонюся в передчутті недовідомих верст…

Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя Життя після смерті рік 1989 - ий “Кожна зірка має свій час – сходити й заходити…” (Василь Стус) Своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь І чесно гляну в чесні твої вічі І в смерті з рідним краєм поріднюсь Він мусив повернутися. Ми повертаємося. А отже , тобі, облесливо потворна жабо інтернаціоналізму, таки доведеться схилити чоло перед націоналістами. Юрієм Литвином , Олексою Тихим та Василем Стусом…

Листопад 1989 -го. Борісово. Тут і там промаркований стовпчиками без прізвищ цвинтар. Світ немов зупинився. О 19. 30 підняли татову труну. На мене дивилося зчорніле, а ле-фантастика! - не позначене печаттю розкладу , таке рідне обличчя батька. Лише кінчик носа, який бував таким живим і майже нерухомим під час розмови, особливо, коли тато був у доброму гуморі, був пошкоджений. Очі заплющені… Прямо перед обличчям, ховаючи випуклий борлак, лежав перевернутий черевик, підошва якого «просила каші» . Я виразно уявив , як котрийсь із державких служок-наглядачів, які поспіхом закопували тата, аби не дати нам 1985 -го з ним попрощатися, перед забиванням віка труни кинув той черевик-куди втрапить-на татове тіло. Утрапив - бачилося в уяві - на обличчя. Нижче-якесь неприродне пошкодження лівого боку грудної клітини. Застебнута лише на два гудзики (до того ж, зі зміщенням на один) роба майже зотліла. Другий черевик сором’язливо забився в ноги, мовби ховаючи сором за свою пару, яку люди змусили зневажати колишнього власника.

Київ. Листопад 1989 -го року Київ зустрів нас неочікуваним сяєвом червоно-чорних і жовто-блакитних прапорів та кількома тисячами людей. Ми йшли за труною батька, і я не впізнавав ще вчора байдужого до всього міста, яке тисячами різних облич заполонило вулиці до самого Байкового цвинтаря. Люди все прибували. Стражденні, втомлені обличчя тих, хто пройшов ту ж путь, що й батько, але лишився живим, пробираються до могилок. - Засиплемо могили руками, - кричали відчайдухи, забувши про мороз. Так закінчилася чотириденна епопея перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого, яка допомогла українцям звільнитися страху й водночас засвідчила прірву, яка. як і впродовж усієї української історії, пролягла між українською людиною й тими , хто претендує бути її провідниками.

“Коли не я - то хто? ” (1938 – 1954) “Народжуючи, нас не питають, а жаль” (Василь Стус) Народився Василь Стус в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в таємничий Святвечір 6 січня 1938 року. Згодом сім’я переїхала на Донеччину. “Волею обстаавин Василеві ще до народження випав жереб поєднати в собі дві складові: селянську виваженість і мудрість, які за його життя перестали бути чеснотами, та донбаську вольність, анархічність і відчайдушність, без чого, коли прагнеш досягнути успіху, пробити собі дорогу майже неможливо. ” (Дмитро Стус)

Дитячі роки. “Пам’ятаю, як у четвертому класі читав “Мать М. Горького” – і радів, який славний Павло Власов. Пам’ятаю, як тоді ж читав Островського “Как закалялась сталь” і “Рожденные бурей”. Тоді я вирішив, що і сам буду такий – як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотів – тяжко вчитися, бо жити – тяжко. Мамі – тяжко. Татові – тяжко. То й мені має бути тяжко – аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити. ” Набута в дитинстві звичка лише тимчасово відпочивати від постійного доланя труднощів гартувала характер і привчала саме до життя, в якому все доводиться здобувати самому.

Життя на виріст (1954 – 1959) “Бідний плащ! Що він думає, висячи на кілочку? ” (Василь Стус) 1954 – 1959 – навчання в Донецькому педінституті. “Самотужки вивчив латинську мову. Добре знав німецьку, читав Гейне в оригіналі, без словника, але відповідав тільки українською. Ніколи не козиряв своїми знаннями, не принижував нас, хоча ми порівняно з ним багато чого не знали. І з викладачами завжди був чемний, поважав їх, навіть коли сам знав більше. ” (Зинаїда Кононученко) Василь Стус рідко згадував своїх інститутських друзів, але, обираючи в 1960 – 70 -ті власну дорогу, без сумніву пам’ятав і про їхню долю.

1959 -1961 рр. “Добро – це сон, це смерть, це втрата свідомості…” (Василь Стус) Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік. І я солдат, що після всіх скорочень Попав сюди – докантувати строку… Я був у натовпі. Я був ніким. Я сором відчував за власну ницість, за воєнрабство. І безмірний жаль виповнював мою голодну душу, що я не пес. Орденоносний пес. (Василь Стус)

Зустрічі й прощання 1961 -1963 “Світ зачаровує поезія помилок, а не виправдальний вирок в історії…” (Олександр Вербиченко) Василь погоджується перебратися до Горлівки, де вже з грудня 1961 – го починає викладати українську мову та літературу в середній школі № 23. В Горлівці до Василя прийшло й перше кохання до Шури Фролової. Шурине активне нав’язування свого способу життя відштовхувало і , водночас вабило Василя. Лідер за натурою, він потребував чогось подібного, але водночас хотілося зовсім протилежного, м’якого, немов пластилін, жіночого єства.

Бастіон власного “Я” (1963 -1965) 1 листопада 1963 року – день Стусової перемоги. Його було зараховано до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Зустріч і стрімке зближення Василя Стуса з Іваном Світличним ввело Василя в коло шістдесятників та Клуб творчої молоді. За кілька місяців Василь Стус став у цьому середовищі своїм, а воно виявилося тим життєдайним гумусом, в якому визрів та почав зреалізовуватися Стусів талант. Ми не перші і не останні, Що пірвавши тенета злі Розпорошилися в стражданні По своїй дорогій землі. (Василь Стус)

Не можу я без посмішки Івана оцю сльотяву зиму пережить. В проваллях ночі, коли Київ спить, А друга десь оббріхують старанно, Склепить очей не можу ні на мить (Василь Стус) у а фільм записк а а вальн автор потім, оясню ступу ників і П о час ви о учас ти пр , під г я за вересн дків” та йо е зміг ска чи, що ю н ту , 4 их пре субо який сцени, гука … В ут и, о ні заб пу І. Дзюб нули зі Ті ак сам іливо “ висту (його зіпх виступив т підозр я після рештів ють), ро те, що ь гнітючу у с рупу а заарештов ням п г ь яку бливо ж – е н т ен людей ив з обур и виявляю иєві, осо таких ор К т Я гов вані ареш орилася в жаю, що в в ва ву прихо еру, яка ст ів… Я в ф тц атмос олодих ми лочином… з м щодо мовчанка є х умова

Ставши до праці, Василь знову відчув грунт під ногами і нарешті наважився на розмову з Валею, якої довгий час уникав, перймаючись, чи зі всіма своїми негараздами він може дозволити собі розкіш шлюбу - Мені добре з тобою, а все інше – дурниці, - “закрила” вона розмову. Розписуватися вирішили 25 листопада, але коли прийшли до ЗАГСу подавати заяву, виявилося, що це можливо лише 10 грудня.

“І все то те – немов дари господні” (1966 1972) “Кожен кат любить червоне вино, нагріте до 36 С. (Василь Стус) Звільнення Світличного з-під варти було справжньою перемогою, й може, єдиним реальним наслідком подій в кінотеатрі “Україна”. Емоційно зреагувавши на несправедливість і не відступившись від цього під тиском Зубкова, Василь Стус прирікав себе на “хресну дорогу”, на якій втрата місця в аспірантурі – найменше з можливих лих. 12 лютого провадилися арешти всією Україною. До квартири Стусів подзвонили у двері, коли Василь ще не встиг перевдягтися з дороги, обшук тривав увесь день. Ближче до п’ятої ранку Василь поцілував заплакану Валю й вийшов за двері. Процес витворення державними чиновниками та гебістами з Василя Стуса безкомпромісного ідейного ворога радянської системи вступав у заключну стадію.

“Час творчости” (1972 рік) 13 січня 1972 року слідчий управління КДБ при Раді Міністрів УРСР по Київській області старший лейтенант Логінов, розглянувши матеріали кримінальної справи відносно Стуса Василя Семеновича, Постановив: Проти Стуса Василя Семеновича порушити кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 187/ КК УРСР. Київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув’язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку в концтаборі Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…» .

“Весь обшир мій – чотири на чотири” (Василь Стус) Куди не глянь – то мур, куток і ріг. Всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий, це плетиво заламаних доріг. І дальша смерті – рідна Україна. На колимськім морозі калина зацвітає рудими слізьми. Неосяжна осонцена днина, І собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми

1985 рік Генріх Бьоль висунув творчість Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії. Початокк серпня. Стуса кинуто до карцера за брехливим звинуваченням в тому, що він “заважаєвідпочивати іншим засудженим”. 30 -31 серпня. У карцері, під час “сухої” голодівки перестало битися серце Василя Стуса.

Поетична творчість Василя Стуса “Зимові дерева” - 1970 “Свіча в свічаді” – 1977 “Палімсести” – 1986 “Веселий цвинтар” – 1972 “Дорога болю” – 1991 “Під тягарем хреста” – 1991 “Вікна в позапростір” – 1992

Список використаних джерел 1. Стус Д. Василь Стус: життя як творчість. – К. : Факт, 2005. – 368 с. іл. 2. Стус В. Вікна в позапросторінь. – К. , 1992 3. Стус В. Дорога болю. – К. , 1990 4. Мельничук Г. Хрест правди. - 1000 незабутніх імен України. — К. : Школа, 2005. — С. 173— 174. 5. Шевченківські лауреати 1962— 2001: енциклопедичний довідник. — К. , 2001. — С. 530— 533 6. http: //stus. kiev. ua/ 7. http: //youtube. com/