ДИТИНСТВО ТАРАСА ГРИРОГОВИЧА ШЕВЧЕНКА 1814 — 1830

ДИТИНСТВО ТАРАСА ГРИРОГОВИЧА ШЕВЧЕНКА

1814 - 1830 Народився 25 лютого (9 березня н. ст. ) 1814 р. в с Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Звенигородський р-н Черкаської обл. ). В сім» ї кріпаків: Батько — Григорій Іванович Шевченко, по-вуличному Грушівський (1781 — 1825) — родом з с. Кирилівка , мати — Катерина Якимівна Бойко (1783 — 1823) — з с. Моринці.

Вони були кріпаками великого магната, нащадка ліфляндських баронів, генерал-аншефа, згодом дійсного статського радника, сенатора В. Енгельгардта. Йому належали маєтки в різних частинах Російської імперії, в яких нараховувалося близько 160 тис. десятин землі і понад 50 тис. кріпаків, з них 18 тисяч чоловічої статі. Тільки на Київщині він мав понад 8 тисяч душ. До володінь Енгельгарда належали також села Моринці і Кирилівка.

Хата батьків Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці. Олівець. [Кирилівка]. Перші вісім років після одруження батьки Шевченка жили в Кирилівці у хаті діда Івана. Тут народилися старші сестри Тараса — Катерина (1804 — бл. 1848) і Марія (1808 — 1810). Родина була велика: в тісній оселі жили тринадцять чоловік.

1843 р. Село Кирилівка розкинулося в мальовничому куточку України. Відвідавши Кирилівку, Шевченко намалював в альбомі олівцем хату, в якій провів своє дитинство, а в повісті «Княгиня» , написаній на засланні, дав докладний опис садиби: «І ось стоїть переді мною наша бідна, стара біла хата, з потемнілими солом'яною стріхою та чорним димарем, а біля хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара развесіс-тая верба з засохлими верхівкою, а за вербою стоїть клуня, оточена копицями жита, пшениці і різного, всякого хліба; а за клунею, по косогору, піде вже сад. Та який сад!. . густий, темний, тихий. . . А за садом левада, а за левадою долина, а в долині тихий, ледь дзюркотливий струмок, заставлений вербами і калі-ною і оповитий широколистими, темними, зеленими лопухами. . . » Спогади ці відносяться, мабуть, до п’яти-шестиліт -нього віку Шевченка. Дивно тільки, що він не говорить тут нічого про свою матір, яка тоді ще була жива.

1810 р. Григорій Шевченко з сім’єю переїжджає у с. Моринці, де оселяється в садибі засланого у Сибір кріпака Колесника, прозваного за бунтарство Копієм. У Моринцях народився старший брат Тараса Микита (1811 — бл. 1870) і майже через три роки — Тарас. Хата ця не збереглася. Наприкінці 1815 р. з сибірського заслання повернувся власник хати, Шевченки змушені були переїхати до Кирилівки. Оскільки в хаті діда жити було дуже тісно, куплено хату в селянина Тетерюка, де й оселилася сім’я Григорія Шевченка. Тут народилися молодші сестри Тараса: Ярина (1816 — 1865), Марія (1819 — 1846), яка в три роки осліпла від трахоми, і брат Йосип (1821 — бл. 1878).

Допитливий хлопчик Очі маленького хлопчика звикали до розмаїтих краєвидів. Уже тоді в його душі зароджувалася любов до природи рідного краю. Пізніше у своїх творах митець дасть неповторні художні образи української природи, в основі яких лежали враження дитячих і ранніх юнацьких літ. Ще в дитинстві виявилася незвичайна допитливість Тараса, намагання розширити свій кругозір. У тій же повісті «Княгиня» письменник створив автобіографічний образ селянського «кубічного білявого хлопчика» , який починає мислити і запитувати: «А що ж там за горою? Там повинні бути залізні стовпи, що підтримують небо! А що якщо б піти так подивитися, як це вони його там підпирають? Піду да подивлюся, адже це недалеко» Перша спроба вийти за межі села була невдалою. Тарас заблукав і тільки надвечір зустрів валку чумаків, які, розпитавши хлопця, привезли його до Кирилівки. Інший варіант цієї пригоди розповів пізніше родич поета Варфоломій Шевченко.

Батьки тяжко працювали на панщині, а малих дітей доглядали їх старші брати та сестри. На все життя збереглися у Шевченка теплі спогади про ніжну, терплячу няню — Катерину. У згаданому епізоді першої мандрівки Тараса за межі села видно особливу її турботу про свого вихованця. Коли чумаки підвезли його до садиби, вся сім’я вечеряла на подвір’ї. Не вечеряла тільки Катерина. Зажурена, вона стояла біля дверей і ніби поглядала на перелаз. «Коли я висунув голову через перелазу, то вона скрикнула: Прийшов! прийшов! - І, підбігши до мене, схопила мене на руки, понесла через двір і посадила в гурток вечерять, сказавши — Сидай вечерять, приблудо!» .

Тарасові не було дев’яти років, коли Катерина вийшла заміж за кріпака Антона Красицького в сусіднє с. Зелену Діброву. В умовах напівнатурального господарства батько змушений був чумакувати, а також возити панську пшеницю до Одеси, Києва та інших міст. Коли Тарас трохи підріс, батько брав його з собою. Про одну з таких мандрівок Шевченко згадав пізніше в автобіографічному відступі в повісті «Наймичка» , назвавши ті міста й села, що залишили слід у його пам’яті: Гуляйполе (Златопіль), Новомиргород, Дев’ята рота, Дідова Балка, Грузівка, Єлисаветград (тепер Кіровоград). Ці подорожі також значно розширювали кругозір допитливого хлопця. . Як побачу Малого хлопчика в селі, Мов одірвалось од гіллі, Одно-однісіньке, під тином, Сидить собі в старій ряднині, — Мені здається, що се я, Що це ж та молодість моя. . . Т. Шевченко Перші дитячі роки Тараса Григоровича минули непомітно. В його сім’ї зберігся переказ, що малий Шевченко дуже любив їсти землю: бувало, не доглянуть його — животик у Тараса і здується, ніби від якоїсь хвороби; розпитають, і виявиться, що він землі об’ївся.

Селяни-кріпаки в масі своїй були неписьменні. Як виняток поодинокі селянські діти вчилися в примітивних дяківських школах. Письменним був і батько Тараса. У поемі «Гайдамаки» згадано, як по неділях він читав у сім’ї вголос Чєтьї-Мінеї (щомісячні читання) — збірки церковнорелігійного змісту, де на кожний день тижня припадало житіє «святого» або опис пам’ятної події. Осінь 1822 р. Тараса віддали в науку до молодого кирилівського дяка Павла Рубана, якого прозивали в селі Совгирем. Хата дяка збереглася до наших днів; у 1960 р. над нею зроблено будинок-накриття. Дяки вчили дітей по церковнослов’янських книжках. В автобіографії Шевченко писав: «За мно [го] тяжкому дворічному випробуванні, пройшов він Граматку, Година [ос] ловець і нарешті Псалтир» Чому «многотяжком» ? Пояснення цьому знаходимо у тій же автобіографії: в дяківській школі Тарас БУВ «у вигляді школяра-попихача» , інакше Кажучи, в роді хатний робітніка.

Своєю першою опанованою книжкою поет назвав згодом «Граматку» , тобто церковнослов’янський буквар. Другою книжкою був «Часослов» — збірник молитов і пісень для церковної відправи. Оскільки цей характер відправи звався «часами» , звідси й назва: «Часослов» . Третя книжка, освоєна Шевченком, — «Псалтир» , або книга псалмів. Це була частина Старого завіту Біблії, що тоді часто видавалася окремо й правила на Русі за підручник для читання. Псалми — своєрідні поетичні твори, побудовані на метричній організації мови і синтаксичних паралелізмах. Нам важливо підкреслити, що саме з цієї книжки починається знайомство Шевченка з друкованою поезією. Пізніше він не раз вдавався до переспівів псалмів. У тій же автобіографії читаємо: «Дячок, переконавшись в досужестве свого школярапопихача, посилав його замість себе читати Псалтир по покійних кріпаків душах, за що і платив йому десяту копійку яко заохочення»

Через рік після вступу до школи померла його мати. На засланні поет пригадував: Там матір добрую мою, Ще молодую — у могилу Нужда та праця положила. Мати Шевченка померла 20 серпня 1823 р. , коли їй було лише сорок років. До смерті матері Шевченко, живучи під її опікою, не знав горя. Але після її смерті (1823 р. ) у нього почалися ті життєві знегоди, які переслідували поета до самої могили.

Після смерті дружини у Шевченка-батька зосталося п’ятеро дітей: Микита, Катерина, Тарас, Ярина та Йосип. Останньому було десь півтора року. У селянському побуті вдівцю з такою сім’єю жити важко; потрібна жінка, яка б і по хазяйству поралась, і дітей доглянула. Тому природно, що невдовзі по смерті матері в сім’ю Шевченків увійшла мачуха. За народними поняттями, образ мачухи завжди пов’язується з чимось недобрим, егоїстичним: не добро внесла мачуха і в хату Шевченків. . . Лишившись з малими дітьми (Катерина тоді вже вийшла заміж), батько Тараса змушений був одружитися з вдовою Оксаною Терещенко, яка мала трьох своїх дітей. Незабаром, коли Тарасові ледве сповнилося одинадцять років, 21 березня 1825 р. помер батько.

У мачухи були діти від першого шлюбу, і саме від них маленькі Шевченки натерпілися особливо батато горя; найбільше перепадало непоступливому Тарасові, який завжди з ними сварився. «Кто видел хоть издали мачеху, — говорить сам Тарас Григорович у тому ж оповіданні „Княгиня“, — и так называемых сведенных детей, тот, значит, видел ад в самом отвратительном его торжестве. Не проходило часа без слез и драки между нами, детьми, и не проходило часа без ссоры и брани между отцом и мачехой. Мачеха особенно ненавидела меня, вероятно, за то, что я часто тузил ее тщедушного Степанка. . . » Сварки ці з боку Тараса скоро обернулись ненавистю, і ось з якого приводу: один із зведених братів украв у постояльцясолдата три злотих: той огледівся і почав їх шукати. Мачуха запідозрила свого пасинка Тараса: той божився, що він невинний, але мачуха стояла на своєму: «Гроші украв Тарас» . Він і далі відмовлявся: тоді йому зв’язали руки і ноги й думали примусити зізнатися різками, які щедро посипалися з рук йото дядька. . . Від болю Шевченко взяв злочин на себе, та коли його розв’язали і спитали, куди ж він подів украдені гроші, маленький мученик відповів, що закопав їх отам у саду; коли йому звеліли вказати місце точніше, Шевченко відмовився знов, і катування почалося спочатку. . . нічого більше не добилися, і бідного пасинка кинули мало не мертвого. Тим часом солдату треба було віддати гроші, для чого й продали юпку покійної матері. Справжній злодій відкрився вже набагато пізніше

Невдовзі після цієї пригоди батько віддав Тараса Григоровича на виучку до міщанина Губського. Грамота йому далася: буквар Шевченко вивчив дуже швидко; тільки Губський ніяк не міг справитися із своїм учнем-пустуном. Шевченко раз у раз тікав од свого вчителя і завжди, бувало, щось витворить при цьому. Батько теж даремно намагався угамувати його. . . І вмираючи (1825 p. ), висловив, між іншим, знаменне пророцтво щодо майбутності сина: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його мов наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе» . Слова ці надто пророчі, щоб бачити в них тільки випадковість; шкода лише, що пам’ять рідних Тараса Григоровича не зберегла даних, які привели батька до такого висновку. Зовнішній вигляд Тараса-школяра можна уявити з автобіографічної згадки у повісті «Княгиня» : «. . . Ходив я постійно в сіренької дірявой свиті і в вічно брудної беззмінною сорочці, а про шапку і чоботях згадки не було, ні влітку, ні зимою. Одного разу дав мені якийсь мужик за прочитання псалтиря на Пришва ремінь, та й то від мене вчитель відібрав, як свою власність.

Зрештою Тарас змушений був залишити домівку. Деякий час він жив у свого дядька Павла, який після смерті поетового батька став опікуном сиріт. Павло був до дітей надто суворий. У розмові з біографом поета М. Чалим Ярина характеризувала дядька як «великого катюгу» . Тарас пас свині, працював разом із наймитом у господарстві, але кінець кінцем не витримав тяжких умов життя й оселився у нового кирилівського дяка Петра Богорського. І тут життя було нелегким — обов’язкові «субітки» , коли учнів поспіль карали різками. І звідси хлопець не раз тікав у бур’яни, про які згадував пізніше в Петербурзі у листі до брата Микити: «. . . ті бур’яни, що колись ховався од школи» (VI, 10). У калинових кущах сусіда на прізвисько Жених він мав затишок — постіль, зроблену з дерну, їсти йому приносили сестри Ярина й сліпа Маруся. Після смерті батька Шевченка віддали в школу до сільського дяка Бугорського, де він вивчив часослов і псалтир. Згодом він перейшов до священика Нестеровського, в якого навчився писати і потім чомусь знов повернувся до Бугорського. Мабуть, про цього наставника згадує Шевченко і в своєму «Письме» до редактора «Народного чтения» , і в оповіданні «Княгиня» . У Бугорського, як і в Губського, Шевченко, за переказами, вчився добре, але вчитель ніяк не міг примиритися з його непосидючістю, хоча сам викликав її своєю надмірною до нього суворістю. Тарас дуже часто кидав школу і цей час завжди тинявся по всіляких пустирях. Улюбленим його притулком тоді був сад односельчанина Шевченків — Жениха. Тут, у калинових кущах, втікач-школяр влаштував собі затишну схованку від шкільних різок; очистивши площинку й посипавши її піском, він склав собі з дерну щось подібне до ліжка й усамітнювався, коли вже не мав сил терпіти шкільні муки. У цій схованці Шевченко лишався іноді по кілька днів, завдяки допомозі своїх сестер, які приносили йому харчі й узагалі покривали витівки брата, щоб врятувати його від зайвих стусанів дяка й мачухи.

Про те, як Шевченко проводив час у Жениха в калині, зберігся в нього спогад у «Посланні до А. О. Козачковського» : Давно те діялось. Ще в школі, Таки в учителя-дяка, Гарненько вкраду п’ятака (Бо я було трохи не голе — Таке убоге) та й куплю Паперу аркуш; і зроблю Маленьку книжечку, — хрестами І візерунками з квітками Кругом листочки обведу Та й списую Сковороду… До сестер Тарас Григорович почував особливу любов: вони були єдиними друзями дитинства; з товаришами своїми Шевченко, за переказами, не любив водитися й до жодного з них не прив’язувався, як буває в дітей, навіть з братами-дітьми він був досить стриманий. Уся його дитяча прихильність зосереджувалася на сестрах. Старша з них, Катерина Григорівна, була нянькою поета і заміняла йому, як могла, покійну матір. Вона померла під час першої епідемії холери (1830). Найніжніше ставлення до меншої сестри, Ярини Григорівни, Шевченко зберіг до самої смерті. Приїжджаючи на батьківщину, він звичайно зупинявся у неї ї завжди любив бесідувати з нею, як він її викупить, як вона з дітьми будуть вільними, як він влаштує її життя. Особливо багато на цю тему говорив Шевченко в останній свій приїзд у рідний край, 1859 року; але смерть не дала здійснити йому задушевні його бажання.

У Лисянці Шевченко знайшов собі вчителя малювання в особі диякона — «тоже спартанца» . Наука була короткою: «Терпеливо бродяга-школяр носил из Тикича три дня ведрами воду и растирал медянку на железном листе и на четвертый день бежал» . Утік він у с. Тарасівку «до дячка-маляра, слава в околиці зображенням великомученика Микити та Івана-воїна; у останнього для більшого ефекту малював він на лівому рукаві дві солдатські нашивки. До сього то Апеллесу звернувся школяр-бродяга з твердим наміром перенести всі випробування, тільки б хоч трохи навчитися його великому мистецтву. Але на жаль! Апеллес подивився уважно на ліву долоню бродяги, відмовив йому навідріз, не знаходячи в ньому таланту не тільки до Малярство або до шевство, нижче до бондарства» Тарас змушений був повернутися до Кирилівки, де пас громадську череду. Пізніше в автобіографічному вірші «N. N. » ( «Мені тринадцятий минало» ) він тепло й зворушливо згадав подругу свого дитинства Оксану Коваленко.

Тоді ж Шевченко кинув стригтися, почав носити волосся кружальцем, як у дорослих; сам пошив собі шапку, на зразок конфедератки, і всіма цими «дивацтвами» звертав на себе увагу не тільки своїх товаришів, а й старших. . . Подібними ж дивацтвами, можливо, викликав Шевченко в батька і той його передсмертний присуд, який наведено вище. Микита Григорович, старший брат поета, спробував було привчати його до господарства, але всі намагання були даремні: Тарасу Григоровичу скоро надокучали ці заняття, і він, не задумуючись, кидав у полі волів і йшов собі блукати на волі.

Розповіді батька й діда, безсумнівно, дуже вплинули на розвиток творчого обдаровання нашого поета й не могли не відбитися згодом на його творах. В епізоді до «Гайдамаків» про це говорить сам поет: Бувало, в неділю, закривши мінею, По чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало, Як Залізняк, Гонта ляхів покарав. Столітнії очі, як зорі, сіяли, А слово за словом сміялось, лилось: Як ляхи конали, як Сміла горіла, Сусіди од страху, од жалю німіли. І мені, малому, не раз довелось За титаря плакать. І ніхто не бачив, Що мала дитина у куточку плаче. Спасибі, дідусю, що ти заховав В голові столітній ту славу козачу; Я її онукам тепер розказав. . .