Батьківська хата малюнок Тараса Шевченка
. . . І не знаю, чого маленькому мені тоді так приязно молилось, чого так весело було? Господнє небо, і село, ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло!
село почорніло, Та недовго сонце гріло, Боже небо голубеє недовго молилось. . . і те помарніло. Запекло, почервоніло Поглянув я на ягнята — і рай запалило. Не мої ягнята! Мов прокинувся, дивлюся: Обернувся я на хати — нема в мене хати! Не дав мені Бог нічого!. . І хлинули сльози, Тяжкі сльози!. .
… А дівчина при самій дорозі недалеко коло мене плоскінь вибирала та й почула, що я плачу. Прийшла, привітала, утирала мої сльози і поцілувала. . .
Неначе сонце засіяло, неначе все на світі стало моє. . . лани, гаї, сади!. . І ми, жартуючи, погнали чужі ягнята до води.
Вперше надруковано з довільним виправленням першого рядка ( «Мені тринадцятий минало» на «Мені тринадцятий минав» ) у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка.
Вірш знайшов своє втілення у образотворчому мистецтві: скульптура Анатолія Білостоцького «Мені тринадцятий минало…» (дерево, 1961); декоративна тарілка «Мені тринадцятий минало» Петра Верни (1935); скульптурна композиція «Мені тринадцятий минало…» Василя Аронця (1963); композиція Андрія Сухорського «Мені тринадцятий минало» (1951); картина Олега Шупляка «Мені тринадцятий минало» (2009). Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 р. по 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р.
Первісний автограф досі не відомий. Наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, Шевченко переписав вірш з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 7 до шостого зшитка за 1846 — 1847 рр. ). Згодом, найімовірніше 1857 р. , наприкінці перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко дописав криптонім «N. N. » , можливо, маючи на увазі подругу дитинства Оксану Коваленко, образ якої змальовано в цьому творі. Про Оксану Коваленко йдеться також у поезії «Ми вкупочці колись росли» .
