1814 1861
9 березня 1814 року , в селі Моринці На Звенигородщині в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, народилася нова панові кріпацька душа, а Україні – її великий співець Тарас Шевченко.
У селі Моринці, у сільській хатині. Уродився Тарас на славу цілій Україні. Веселись , хатко біла, І ти , яблуне крислата, Бо поклониться вам низько І найвищая палата.
Йому тринадцятий минав. Він пас ягнята за селом. І серцем чистим він пізнав Народу Біль, що був рабом.
Довіку вдячний був Тарас Шевченко долі, Що в саду Петербурзькім стрів його Сошенко. Між друзями, у розумнім колі вирвали талант вкраїнський З тяжкої неволі.
“ Самому тепер не віриться, а дійсно так було: я із брудного горища, я- нікчемний замарашка, на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв” Із щоденника Тараса Шевченка
Бог і Біблія у хаті, І Шевченко і Буквартой духовно є багатий, Хто береться за “Кобзар”
автопортрети
На Автопортреті 1840 -го року перед нами - молодий Шевченко. Високе чоло, глибокі очі, що вдивляються ніби в душу кожного з нас, в душу України. Молодому поету і художнику два роки тому викупленому з неволі, тут 26 років. Це був час, наповнений враженнями дитячих років, які навічно вкарбувалися у пам'ять Кобзаря. Тут і Моринці, і батьківська Кирилівка, нужденне життя багатодітної родини. Враження від спілкування з дідом Іваном, старшою сестрою Катериною, односельцями. А ще - унікальна історія, побут, традиції, мальовнича природа рідного краю. Те, що почув, побачив, живучи в Україні в перші чотирнадцять з половиною років, він запам'ятає в найтонших подробицях й згодом повідає у геніальних творах живопису та красного письменства. Тут і враження від спілкувань під час перебування в родині П. Енгельгардта (1829 -1832 рр. ), навчання в Петербурзі, зустрічі з Іваном Сошенком, Карлом Брюлловим, Олексієм Венеціановим, Євгеном Гребінкою. 1840 -й рік це й рік виходу його першого "Чигиринського кобзаря", який приніс йому непересічну славу. Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас, Де ж мені вас діти? В Україну ідіть, діти! В нашу Україну… Цим зверненням до України, свого народу, далекої Батьківщини, якій молодий поет довіряв найдорожче – свої твори, розпочинався "Кобзар". Автопортрет 1840 року.
Погляньмо на малюнок 1845 року - його автопортрет, з якого у 1860 році Шевченко зробив офорт. Пройшло п'ять років від попереднього зображення. А яка біль і задума пронизує поета. За цим стоїть глибоке, вже не дитяче знайомство із життям знедоленої України, коли у 1843 році, після чотирнадцятирічної перерви, він дев'ять місяців перебував на Батьківщині. В безцензурному примірнику першого "Кобзаря" читаємо: Була колись гетьманщина Та вже не вернеться. Було колись - панували, Та більше не будем! Тії слави козацької Повік не забудем!… Україно, Серце моє, ненько Як згадаю твою долю Заплаче серденько! Поява "Кобзаря" - визначальна віха в утвердженні української словесності, духовності, культури. Це був справжній подвиг - відроджувану літературу свого народу він наповнив найгуманнішими ідеями добра, справедливості, історизму, найпередовішими думками своєї доби. Ну, що б, здавалося, слова… Слова та голос - більш нічого. А серце б'ється, ожива, Як їх почує.
Автопортрет. Олівець. 1845 Вдивімося іще в один автопортрет Шевченка 1845 -го року - це мислитель, з глибокими внутрішніми переконаннями, наповнені думками про краще життя свого народу. …Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду жить, Людей і господа любить. А ще в цей час він пише: Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту, За неї господа моліть. Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, обкраденую, збудять. . . Ох, не однаково мені.
Автопортрет 1849 -1850 рр. (сепія). Які разючі зміни відбулися з поетом на цей час. Його заслано в казахські степи рядовим рекрутом Російської імперії. Т ак талановитий художник, геніальний поет був визнаний політичним злочинцем. Шевченкові суворо заборонено писати й малювати. Але він не зломлений - ті ж проникливі очі, високе чоло мислителя. Тут він пише 13 поезій, які пронизані любов'ю до України, тривогою за долю її людей. Не гріє сонце на чужині, А дома надто вже пекло. Мені невесело було Й на нашій славній Україні. А ще: Я так її люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю! Автопортрет. Сепія. 1849 -1850 р. р.
Один із останніх автопортретів Кобзаря - Автопортрет у світлому костюмі, 1860 р. На ньому тінь десяти років заслання, фізичної та духо. Згорьоване обличчя, у позі печать хвороби, але той же проникливий погляд, могутнє непокірне чоло. Але всім своїм єством Шевченко стверджує своє життєве кредо: Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою… А ще ми бачимо в цьому портреті самотність поета: Автопортрет у білому. Офорт. 1860 р Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіяло. Зима! Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема… А ще передчуття свого трагічного кінця: Чи не покинуть нам, небого, моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать Та заходиться риштувать вози в далекую дорогу, На той світ, друже мій, до бога… Та все ж бринить в погляді і надія на краще, на здійснення своєї заповітної мрії – повернутися в Україну, де: Поставлю хату і кімнату, Садок-райочок насаджу…
…Обніміте ж , брати мої, Найменшого брата, Нехай мати усміхнеться, заплакана мати… І оживе добра слава, Слава України. І світ ясний, невечерній Тихо засіяє…. Обніміться ж , брати мої, молю вас, благаю! І мертвим, і живим, і ненародженим …. Посланіє” 1845
