Скачать презентацию ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ 9 березня 1814 р
Шевченко Т.Г..ppt
- Количество слайдов: 79
Скачать презентацию ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ 9 березня 1814 р
Скачать презентацию ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ 9 березня 1814 р
ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ (9 березня 1814 р. – 10 березня 1861 р. )
Біографія 1. Рідне село Кирилівка. 2. Близькі люди. 3. Малий Тарас. 4. Освіта. 5. Воля. 6. Розквіт сил, молоде життя. 7. Повернення на Україну. 8. Місце в світі, поняття “Великого сина свого народу”.
9. Служба в армії. 10. “На такій волі, як собака на прив’язі”. 11. Смерть поета.
1. Рідне село Кирилівка Мальовнича природа рідної Кирилівки (або Керелівки, як говорять місцеві жителі) — оті невеликі річки, зелені долини, ліси, байраки та все інше, чим славився тоді український лісостеп, давні козацькі могили і чумацький шлях до Одеси та Криму — усе мало вплив на формування майбутнього митця: милувало око, збуджувало почуття й думку. Щодня милуючись рідними пейзажами, багатством їхніх барв та звуків, дивуючись їхній різноманітності та незбагненній мінливості, спостережливий хлопчик вбирав у свою душу всю оту красу, закохувався всім серцем в рідний край. Без звабливих чарів рідних краєвидів, напевно, не було б усім відомого шедевру: Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Між ярами над ставами Верби зеленіють.
с. Кирилівка XIX ст. (рідне село Шевченка)
с. Кирилівка ХІХ ст. (центральна площа)
с. Кирилівка ХІХ ст. ( Млин)
Хата родини Шевченків.
2. Близькі люди Андрій Шевченко дід поета (ескіз) Григорій Шевченко – батько Тараса
Брати Микита та Йосип Шевченки
Оксана (подруга, можливо перше кохання)
3. Малий Тарас
Дуже рано прокинулися в Тараса здібності до малярства. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою радістю. Все ними змалює: стіни, лави, стіл в хаті й надворі, в себе й у гостях. Якось прийшла сестра Катерина з панщини і не впізнала своєї хати: візерунками розмальовані стіни, долівка і навіть призьба. Хлопець любив зображувати птахів, звірів, людей. Коли юний художник намалював п'яного дяка, то був ним покараний. «Цей перший деспот, на котрого я наткнувся в моєму житті, — писав Шевченко, — вселив у мене на все життя глибоку огиду і презирство до будь-якого насильства однієї людини над іншою» . Прагнучи стати художником, Тарас побував у трьох церковних малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту. Управитель пана "Енгельгардта послав Тараса на кухню кухарчуком, а згодом — у панські покої служником-козачком. Остаточне рішення будь-що стати малярем визріло у нього в Києві, куди він поїхав з паном. Енгельгардт бенкетував, і три дні хлопець міг робити, що сам хотів.
Прагнучи стати художником, Тарас побував у трьох церковних малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту. Управитель пана "Енгельгардта послав Тараса на кухню кухарчуком, а згодом — у панські покої служникомкозачком. Остаточне рішення будь-що стати малярем визріло у нього в Києві, куди він поїхав з паном. Енгельгардт бенкетував, і три дні хлопець міг робити, що сам хотів. Тарас побував на Хрещатику, оглянув Золоті ворота, Лавру, Софійський собор, і під побаченого підліткові захопило дух. Майстерно розписані золотоверхі церкви, вражаючої сили ікони, незвичайної краси архітектурні споруди. . . Брався нишком перемальовувати. Та за три дні чи ж багато встигнеш ? . .
4. Освіта Бажаючи мати власного живописця, Енгельгардт віддав Тараса в науку до малярних справ майстра Ширяєва. Хоч у жорстокого маляра хлопцеві не раз діставалося, але терпів задля омріяного мистецтва. Тарас чимало малював з натури.
Енгельгардт Павло Васильович (1798— 1849) — поміщик, власник Кирилівки. Служив ад'ютантом віленського військового губернатора.
Маєток пана Енгельгартда , в якому служив Тарас козачком.
Дяк та учні.
Школа в якій навчався Шевченко.
5. Воля Одного разу, перемальовуючи статуї в Літньому саду, Шевченко зустрів земляка — художника Івана Сошенка, який познайомив його з видатними діячами російської й української культури (К. Брюлловим, В. Григоровичем, О. Венеціановим, В. Жуковським, Є. Гребінкою), спільними зусиллями котрих талановитого кріпака було викуплено з кріпацтва. Сталося це 22 квітня 1838 р. 0 сь як описує Сошенко цей день: «Нараз до кімнати моєї через вікно плигає Тарас, мало мене не звалив з ніг, кидається мені на шию і гукає: «Воля!» — «Чи не здурів ти, кажу, Тарасе? » А він усе своє — підстрибує та гукає: «Воля!»
В оточенні художників і письменників Шевченко швидко зростає духовно. Він читає твори Котляревського, Пушкіна, Квітки-Основ'яненка, Гоголя, західноєвропейських авторів, книги з історії України, відвідує літературні вечори Євгена Гребінки, малює. Шевченко відчув себе щасливим, бо став незалежною людиною: «Живу, учусь, нікому не кланяюсь, і нікого не боюсь, — писав він до брата, — велике щастя буть вольним чоловіком» . Але він не міг задовольнитися тільки особистим щастям, бо завжди почував себе вірним сином покріпачекого українського народу, а його особиста воля тільки підкреслювала безодню, що пролягала між вільними й кріпаками. Це Тарас бачив по сумних очах дворових людей Енгельгардта, коли приходив До них поділитися своєю радістю, по виразу докори на обличчях його сестер та братів, що снилися йому ночами змучені, в кайданах. Ні, він не міг відчувати себе повністю щасливим!
Викуп Шевченка з кріпацтва став етапною подією в його Житті не тільки тому, що відтепер уже не було перепон для вільного розвитку його творчих сил, а й тому, що саме в драматичні дні очікування волі та в наступні дні її осмислення, в дні розбурханого вулкану почуттів і напруженої роботи мозку, напевне, народжувався несхитний борець за волю українського та інших народів.
Жуковський В. – видатний політичний діяч Російської імперії. ( Портрет створено К. Брюловим 1844 р. )
6. Розквіт сил, молоде життя. Зразу після викупу з кріпацтва Тараса зараховують до Академії мистецтв. Незабаром він стає одним з найулюбленіших учнів видатного російського художника Брюллова. Юнак поглинає книги з мистецтва, всесвітньої історії, слухає лекції з анатомії, фізіології, зоології, береться за вивчення французької мови, відвідує музеї, часто буває в театрах — так нестримно розширюється коло його освітніх і мистецьких потреб. Завдяки Брюллову він знайомиться з композитором Глинкою, славетним байкарем Криловим та іншими видатними діячами російської культури. У малярстві Шевченко робить дедалі помітніші успіхи. Його тричі нагороджують срібною, а потім і золотою медалями. Зароблені гроші відсилає братові Микиті. Бував Тарас і в товаристві: сам енергійний і веселий, він любив від душі пожартувати, розповісти якусь кумедну історію, досхочу поспівати, «дати лиха закаблукам» .
У 1840 році окремою книжкою під назвою «Кобзар» вийшли Шевченкові поезії та поеми. Своїм «Кобзарем» молодий поет кликав замислитись: «Чия правда, чия кривда і чиї ми діти? » До роздумів на цю тему навертала слухачів і поема «Гайдамаки» , що вийшла окремою книжкою у 1841 р. У ній автор звернувся до всіх, кому дорогий рідний край: «Не дайте матері в руках у ката пропадать» . Тут слід наголосити на тому, що в іншомовному оточенні, відірваний від рідної мовної стихії, юнак не лише не забув материнської мови, а й постійно працював над її удосконаленням. Тарас мріяв поїхати в казкову Італію, щоб познайомитися із всесвітньовідомими шедеврами малярства, скульптури й архітектури. Та Академія послала іншого, а власних коштів на таку подорож у Шевченка, звісно, не було.
Друга заповітна поетова мрія — повернутись назавжди на Україну. Останнім часом Шевченко все більше нудьгує за батьківщиною, все частіше згадує Кирилівку, тужить за рідним словом, брата Микиту просить писати листи рідною мовою: «Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Кирилівку, та рідню, та бур'яни. . . » . Цей уривок з листа переконливо свідчить, що за довгі роки життя на чужині не зачерствіло серце Тарасове.
Брюлов Карл Павлович (1799— 1852) російський художник, професор Петербурзької Академії мистецтв з 1836 р. Учитель ряду українських художників, зокрема І. Сошенка. 1837— 1838 рр. Т. Шевченко відвідав майстерню К. Брюллова. Тоді ж К. Брюллов намалював портрет В. Жуковського, який було розіграно в лотереї і за виручені кошти викуплено поета.
Інтер’єр Академії мистецтв.
Автопортрет Т. Г. Шевченко Т. Г. 1840 р.
“Кобзар” - перше видання Шевченка.
7. Повернення на Україну У 1843 р. Шевченко нарешті приїхав на Україну. За кілька місяців він устиг побувати в багатьох місцях Київщини, Чернігівщини та Катеринославщини (тепер Дніпропетровська область). Під час мандрів поет гостював у ліберально настроєних панів. Приймали вони Тараса дуже добре, але якою б щедрою не була панська гостина, у молодого поета стояли перед очима побачені картини злиденного життя кріпаків, їхнє безправне становище. Перед ним лежав розтерзаний, без хреста розіп'ятий край. Страждання кріпаків для Шевченка, вчорашнього кріпака, були особистим горем. Хіба міг він спокійно дивитися, як пан Трепов у його присутності ляпасом ромбудив козачка, що дрімав у передпокої? Обурений Поет повернувся й пішов, і ніякі вмовляння не змогли похитнути його рішення.
Хіба міг син народу пробачити панові Лукашевичу, коли той у лютий мороз погнав кріпака пішки за ЗО верст із запискою і в той же день велів повернутися? Тарас тут же в гніві написав до кріпосника, що більше не хоче його знати. Так чинити могла людина, серце якої билося в один такт із серцем народу. Так сприймати кривду знедоленого кріпака міг тільки брат по крові й духу. Відвідавши Черкаси, Шевченко змальовує береги Дніпра, від старих людей записує пісні й перека: і про старовину. Знайомився він швидко, особливо з простими людьми. Побував Тарас і на місці розташування славної Запорозької Січі. У рідному селі Шевченко побачився з братами й сестрами, застав ще живого діда, намалював його, а також свою хату. Радісна й сумна була та зустріч. Від радості Тарас плакав, обнімаючи своїх рідних. Коли ж побачив, як знівечило їх кріпацтво, його серце заклекотіло полум'ям гніву до кріпосників і російського самодержавства.
. . . Шевченко знову в Петербурзі: завершує навчання в Академії, видає на власні кошти і сам поширює «Живописну Україну» — серію картин, ча яких відображено історичні місця України, її побут і природу. Складає виручені гроші, щоб викупити з кріпацтва своїх братів та сестер. Тарас продовжує жити у світі вражень від побаченого на Україні поміщицького свавілля над кріпаками. Ці згадки ятрять чуле серце поета: Чого мені тяжко, чого мені нудно, Чого серце плаче, ридає, кричить, Мов дитя голодне? Серце моє трудне, Чого ти бажаєш, що в тебе болить? У вірші «Заворожи мені, волхве» Тарас у розпачі запитував: Скажи, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тім'я розбити? !
Звичайно, ні молитви, ні розпачливі думки не могли порятувати Шевченка. Вій обрав шлях активного протесту , боротьби.
Відправа рекрутів на військову службу.
Катерина (прототип Оксани)
8. Місце в світі, поняття “Великого сина свого народу”. Закінчивши Академію мистецтв (1845 р. ), Тарас Шевченко вирушив на Україну з наміром жити там все життя. Він знайшов роботу в Київській археографічній комісії та почав змальовувати й описувати історичні пам'ятки по всій Україні. Виконуючи доручення комісії, Тарас захоплювався переливами звуків рідної пісні, мови і красою рідних просторів. Народні перекази про Шевченка того часу засвідчують його зворушливу любов до рідної природи. Сучасник згадує: «У мовчазному спогляданні проводив він по кілька годин біля струмка, спостерігаючи за його течією, або блукав лісом, вивчаючи трави, птахів» . Але кожного разу ту сонячну радість заступала чорна хмара горя народного. Чи то обшарпана хата, чи бідування вдови, чи злидні сиротипідпасича — все вражало душу, краяло серце.
Недаремно в листі до Якова Кухаренка поет пише: «Скрізь був і все плакав: сплюндрували нашу Україну» . Влаштувавшись на роботу, Шевченко поспішив завітати в рідну Кирилівку. Дивлячись на братів і сестер, досі закріпачених, вмовкав на півслові. Знову голову свердлила думка: «А як же все-таки вирвати їх із підневільного кріпацького стану? » Це був час розквіту творчих сил поета. Тільки за друге півріччя 1845 р. він написав п'ять поем: «Кавказ» , «Єретик» , «Великий льох» , «Наймичка» , «І мертвим і живим. . . » та всесвітньовідомий «Заповіт» . У Києві поет познайомився з викладачем історії Київського університету, в майбутньому — видатним ученим-істориком, письменником та публіцистом Миколою Костомаровим — із першої зустрічі полонив його щирістю й невимушеністю поведінки в товаристві.
. «Досить було поговорити з цією людиною годину, — писав потім Костомаров, — щоб повністю зійтися із ним і відчути до нього сердечну прив'язаність» . Бесіда з Шевченком ніколи не могла навіяти нудьги і була Незвичайно приємною» . Костомаров загітував Шевченка приєднатись до таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства (товариства), яке поширювало ідеї слов'янського єднання, маючи за мету утворення федерації вільних слов'янських народів. У програмі братства було записано: «І не буде ні царя, ні пана, ні кріпака» . Усі члени Кирило-Мефо-діївського братства відзначалися високою культурою, поширювали ідеї дружби слов'янських народів, соціального й національного визволення. Основний програмний документ організації — «Книга битія українського народу» — написана Костомаровим. У ньому читаємо, що недалеко вже той час, коли на Україні всі люди будуть «вільні і рівні, і не мали б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога Єдиного, і, дивлячись на Україну, так би зробилось і в Польщі, і в інших слов'янських краях» . У цій же книзі гостро затавровано Петра І і Катерину її, названо їх катами за те, що вони позбавили Україну волі.
Тарас Шевченко був за старшого боярина на весіллі письменника Пантелеймона Куліша і опинився там у центрі уваги, особливо після того, як чудово виконав «Ой зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя» та інші улюблені пісні. Повертався він до Києва з думкою незабаром розпочати роботу в Київському університеті, де вже був затверджений викладачем малювання, а за ним невідступною тінню нипав жандармський агент. Студент Петров, вступивши до братства з провокаційною метою, доніс на його учасників у поліцію — і 5 квітня 1847 р. Шевченка заарештовано і в супроводі двох дужих жандармів відправлено до Петербурга. Тут, у казематі, захований від усього світу, в брутальних допитах і нестерпному очікуванні вироку провів Тарас Григорович квітень і травень. На слідстві тримався з гідністю, не каявся. Більшість членів, товариства не витримали катувань і зізналися у «злочинах» . Шевченко ж витримав громадянський іспит, виявляючи силу духа і благородство. На всі запитання, що стосувалися діяльності Братства, відповідав, що йому про це нічого не відомо.
Проте Шевченка звинувачували головним чином не в участі в Кирило-Мефодіївеькому братстві, а в написанні революційних творів. Найбільшу лють у високопоставлених жандармів, викликали поема «Сон» : вони й не підозрювали, що в царській імперії живе сміливець, який наважився так дошкульно висміяти самих «Божих помазаників» . А що б сказали жандарми, коли б знали, що їхній арештант тут, в казематі, має відвагу писати вірші? Після закінчення слідства поетові «за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений государь император высочайше повелеть соизволил: определить Шевченку рядовым в отдельный Оренбургский корпус. . . под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать, и чтобы от него ни под каким видом не могло выходить, возмутительных и пасквильных сочинений» .
Заарештувавши Шевченка, царат завдав найтяжчого удару не лише йому самому, а й українській культурі, найголовніше — національно-визвольному рухові слов'янських народів. Недаремно ж у квітні 1847 р. в Києві за наказом генералгубернатора було посилено «на случай какого-либо беспорядка» караули у військах і нагляд за студентами та гімназистами. Поліцейські агенти доносили, що Україна «находится в брожении» , що там «сильное волнение умов» , «чему много способствовали сочинения Шевченко» . Свідченням того, як боявся царат гнівної музи Шевченка і як хотів позбутися його та чимдуж запроторити подалі, є незвичайна поспішність, з якою доставили поета в Оренбург, — за 7 діб (а це 2500 км!). На ті часи мало не космічна швидкість.
Справа № 75 , згідно якої Шевченка відправляють до армії. на військову службу.
Імператриця Олександра Імператор Микола І
І всі уряд поставали, Ніби без'язикі — Анітелень. Цар цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться, Довгенько вдвох похожали, Мов сичі надуті, Та щось нишком розмовляли — Здалека не чути — О отечестві, здається, Та нових петлицях, Та о муштрах ще новіших!. . А потім цариця Сіла мовчки на дзиґлику. Дивлюсь, цар підходить До найстаршого. . . та в пику Його як затопить!. . Облизався неборака; Та меншого в пузо — Аж загуло!. . А той собі Ще меншого туза Межи плечі; той меншого, А менший малого, А той дрібних. . . Сон, 8 липня 1844, С. Петербург
9. Служба в армії І от Тарас на місці заслання. «Того ж дня, — пише очевидець, щирий друг поета Михайло Лазаревський, — розне слася по Оренбургу чутка про приїзд Шевченка. Земляки зразу ж пішли в казарми і випросили його до себе на квартиру. Зустріч з поетом була надзвичайна: і він, і всі навколо нього плакали» . Через тиждень засланого поета відправлено в Орськ. Спочатку завдяки клопотанню друзів він жив на Приватній квартирі, але невдовзі його загнано в казарму, щодня муштровано до нестями і часто карано. Наприклад, якось при зустрічі з офіцером Шевченко скинув шапку не лівою, а правою рукою — і за це зразу ж опинився на гауптвахті.
Проте ще якось можна було стерпіти і гауптвахту, і незмінне товариство п'яних солдатів, їхні лайки, карти, бійки, жахливо брудну казарму, а от цілоденну муштру — цього поет зносити не міг, тому невимовно страждав. А було ще щось стократ тяжче за муштру. Прочитайте тільки два вірші — «А. О. Козачковському» й «Лічу в неволі дні і ночі» — і ви почуєте приглушений стогін-ридання душі, яка «конає в неволі» , відчуєте, як їй боляче, повірите в щирість сповіді поета. І я кривавими сльозами Не раз постелю омочу.
Дехто не може збагнути причини розпачу Шевченка. Адже ж не в тюрмі він сидів. Та солдатчина для поета була гірше тюрми, бо ненависним був в сам дух солдафонства, що чавунною печаттю лягав на живу душу. І все ж не виснажлива муштра, не ідіотські «уроки словесності» , на яких треба було сотні разів повторювати прізвища всього начальства — від ротного командира до членів монаршого дому, навіть не хвороби й покарання шпіцрутенами доводили Тараса до розпачу. Усе це він міг би ще якось винести, бо був міцний тілом і душею. А от заборона писати й малювати для Шевченка була однозначна забороні бути самим собою. О, царат знав, як поцілити в саме серце поета, який не може мовчати, мусить говорити зі своїм народом словом чи пензлем. У листі до Варвари Рєпніної засланий поетхудожник пише: «Тут так багато нового, киргизи такі мальовничі, такі оригінальні і наївні, самі просяться під олівець, і я дурію, коли дивлюся на них. . .
А дивитися і не малювати — це така мука, котру зрозуміє тільки істинний художник» . Ходити по землі, споглядати красу сонця й хмар, чути шепіт вітру й очерету, бачити сльози голодної дитини й сум в очах матері, чути стогін закованої землі і не висловити цього людям — мука для митця, гірша за тюрму й каторгу. Зболена поетова душа не може мовчати : Та вже ж нехай хоч розіпнуть, А я без віршів не улежу. І Шевченко писав, ховаючись від унтерів та офіцерів, тікаючи від усього світу в степ, за вали, на берег моря, довіряючи тільки сонцю, вітрові й хмарам. Писав ночами при світлі місяця у саморобних книжечках, які називав «захалявними» , або на випадково знайденим шматках обгорткового паперу оцупком олівця, хтозна-як добутого. Твори цього періоду наче писані кров'ю поетичного серця.
Невдовзі засланому поетові всміхнулася крихта куцого щастя: у 1848 р. його взяли художником у наукову експедицію під керівництвом гуманної людини О. Бутакова для вивчення й опису Аральського моря. Уже в дорозі на Кос-Арал (острів) Тарас Григорович чимало малював і від цього повеселішав. Одягнув цивільне пальто — ще радісніше стало. На Кос-Аралі Шевченко жив бідно, зате не відчував тягара солдатчини, багато читав, малював, писав. Працьовитість його в цей період дивовижна: за одну зиму створив понад півсотні віршів та два великі альбоми етюдів і портретів з життя казахів. Відвідуючи їхні юрти, поет швидко став там бажаним гостем. Як він любив казахських дітей, з яким інтересом слухав співців-акинів! І такою ж зворушливою любов'ю відповідали йому казахи, називаючи поета «акин Терезі» (співець Тарас).
Нажаль, і така, відносна, воля тривала недовго. Один нікчемний офіцерик доніс начальству, що Шевченко в супереч волі царя живе не в казармі, а до того ще й малює. Негайно у поета було вчинено обшук. Тарас Григорович, попереджений друзями, спалив майже всі свої папери (листи, малюнки, різні записи), тільки «захалявні книжечки» , на щастя, передав на зберігання. Шевченка переведено в Новопетровське укріплення — на півострові Мангишлак. Це було 22 квітня 1850 р. , в день викупу з неволі. Яка іронія долі! Умови тут були жахливими. Навколо пустеля, пісок і солона вода, до найближчого культурного центру тисячі кілометрів, доріг жодних, клімат такий шкідливий, що солдатів тут змінювали через два роки.
Шевченка ж протримали в цій мертвій глухомані майже сім років. Тут, за розрахунком царських прислужників, повинен був загинути поет якщо не від хвороб, то від нудьги та безнадії. Для нагляду за ним було прикріплено затурканого єфрейтора, котрий мав ходити за поетом як тінь і стежити за тим, щоб Тарас Григорович не міг ні писати, ні малювати. При найменшій підозрі наглядач грубо обшукував поета. На муштру Шевченко мусив ходити навіть хворим, а хворів він безперервно два роки — цингою та золотухою. Щоденна муштра підточувала сили, а кепкування, дріб'язкові причіпки й брутальні окрики глибоко ображали гідність, викликали душевний біль. Звикнути до цього і примиритися з долею раба неможливо. Безнадія і смуток настільки опанували душу, що мимоволі приходили розпачливі думки: «Жить не хочеться на світі» .
Коли душевні муки великого Кобзаря досягли свого апогею, почали приходити листи з радісним повідомленням: друзі активно клопочуться про його звільнення. Такі вісті, мов сонячне проміння, зігрівали зболене поетове серце, додавали сил. А коли б Шевченко ще знав, як його чекають на Україні? Куліш писав, що якби звільнили Шевченка з неволі, то на Вкраїні зійшло б серед ночі сонце. На початку 1857 року друзі повідомили, що дозвіл на звільнення вже є. Нарешті в серпні 1857 р. Шевченка відпустили, і він три дні й три ночі плив на рибальському човні через Каспій, а з Астрахані до Нижнього Новгорода — на пароплаві. Цілий місяць поет милувався приволзькими пейзажами, багато читав, вів щоденник. Радісне почуття волі переповнює все єство вчорашнього солдатакаторжанина.
Офіцер Шевченко Т. Г.
Аральське море (місце служби Шевченка)
Прибережна лінія Аральського моря (ескіз Шевченка)
Сім’я казахів.
Фото офіцера Шевченко Т. Г. (кінець служби)
10. “На такій волі, як собака на прив’язі” Прибувши до Нижнього Новгорода, Шевченко сподівався через кілька днів бути в Петербурзі. Та не судилося. На пристані вже чекали жандарми, які оголосили поетові, що він буде підправлений по етапу назад до Оренбурга, до того ж під суворий нагляд. Повернення Шевченка до Петербурга вітали всі прогресивні сили країни. Оповитий ореолом борця-мучени-ка, поет викликав, особливо у молоді, велике захоплення. Його стільки запрошувано на різні, спеціально для нього влаштовані прийоми, що це обридало: не любив Шевченко бенкетувань та величання. Зате любив працювати. У незручній квартирі з одним вікном столиком і двома простими стільцями він грунтовно займався гравіруванням, за що згодом йому присвоєно звання академіка.
З багатьох портретів Шевченка нам знайомі риси його обличчя. Сучасник так змальовує поета: «Він середнього зросту, широкоплечий і взагалі кремезної, сильної будови. Він не брюнет і не блондин, але ближче до брюнета, риси обличчя свідчили про відвагу, очі блищали енергією» . Цей опис поглиблюють спогади іншого сучасника: «Обличчя його на перший погляд здавалося звичайним, але очі його світились таким розумним і промовистим світлом, такою спокійною свідомістю своєї гідності, що мимоволі привертали до себе увагу кожного. У його голосі була дивовижна м'якість, у ході і в усіх рухах — зосередженість. Одягався він не вишукано, але просто й чисто; вдома ж любив носити народне українське вбрання» . Це портрет зовнішній. А внутрішній? Послухаймо, що про це пише біограф поета В. Маслій: «За складом характеру і розуму Тарас Григорович був щирий українець. Взнавши раз людину, він прив'язувався до неї, а якщо зустрічав прихильність до себе, то цілком і безроздільно віддавався їй на все життя.
«Доки вони будуть знущатися наді мною? » — скаржиться Шевченко в одному листі на тяганину в справі його виїзду на Україну. Нарешті дозвіл про звільнення було видано (1858 р. ), але всім жандармським управлінням сурово велено встановити за поетом неослабне стеження. Під час подорожі, якої Тарас чекав довгих десять років, він відвідав друзів, брата Микиту, сестру Ярину, уже вдову, записав у Кирилівці весільний обряд, відвідав Моринці, малював там, зустрічався з багатьма селянами. У народних переказах говориться, що, в яке б село не приїхав Тарас, йшли до нього безправні кріпаки за порадою, бо знали, що тільки в нього знайдеш правду і захист.
Подорожуючи по Україні, Шевченко облюбував собі невелику діляночку землі на кручах Дніпра і хотів оселитися тут, коли одружиться. Десятирічна солдатчина не очерствила його ніжного серця, він завжди мріяв про сімейний затишок. Власник землі лицемірно згодився на продаж, а сам підіслав іншого панка з провокаційними запитаннями, відповіді на які були зразу ж донесені, й поета заарештовано втретє. Правителі як вогню боялися перебування поета-тираноборця в «гайдамацькій» Україні, бо Шевченко, маючи великий авторитет серед селян, міг підняти їх на визвольну боротьбу. Тому київський губернатор наказав за всяку ціну не допустити поселення Шевченка на Україні. Так поетова мрія і на цей раз не здійснилася. У вірші «Сестрі» він писав про це так: Минаючи убогі села Понаддніпрянські невеселі, Я думав: «Де ж я прихилюсь? І де подінуся на світі? »
Проект дому, в якому хотів жити Шевченко.
Повернувшись з України, Шевченко продовжує активну громадську діяльність, ще тісніше зближується з Чернишевським, з польськими революційними гуртками, встановлює зв'язки з Герценом, що жив у Лондоні. Його дні та вечори сповнені напруженої творчої праці, він пише поему «Марія» , ряд віршів, а головне — після дворічної тяганини видає «Кобзар» . У той час у Петербурзі з різних причин появилося чимало видатних діячів української культури — письменників, художників, композиторів, серед них Панько Куліш, Марко Вовчок, Микола Костомаров, Семен Гулак-Артемовський, Яків Кухаренко, Михайло Остроградський та інші. Так в столиці Російської імперії утворилася українська громада — колонія, з більшістю членів якої Шевченко близько спілкувався, в товаристві яких знаходив розраду, бо мова, звичаї, одяг, стрази, а головне — дух літературно-мистецьких зустрічей створювали атмосферу України. «Його знали й любили, — пригадує сучасник. — Всі старалися висловити йому свою прихильність і любов. Шевченко в той час був у Петербурзі найпопулярнішою людиною» .
Давній задум оселитися з сім'єю на Україні, у хатині з вишневим садочком, ще дужче оволодіває Шевченком. Своєму родичеві Варфоломієві він пише, що «ота благодать над Дніпром» сниться йому «і вдень і вночі» , і просить посватати йому наймичку Харитину, яку він вподобав. Та дівчина не схотіла виходити заміж. Тоді Варфоломій порадив Тарасові одружитися з однією гувернанткою, але той і слухати не хотів. Його дружиною, писав Великий Кобзар, може бути тільки у країн ка, не панського роду, сирота і наймичка. Невдалим було сватання і до Ликери Полусмакової, кріпачки з України. Коли все було готове до весілля, недоброзич ливці розбили й цю мрію поета. Невдачі викликали в Шевченка пригнічення, навіть розпач: «Що мені на світі робить? — писав він. — Я одурію на чужині і на самоті!» У ньому неначе щось обірвалося. Поет зрозумів, що відтепер залишається тільки одне — повна і довічна самотність.
Тому не можна без зворушення читати журливі рядки-квиління одинокої людини: Холодним вітром од надії Уже повіяло. Зима! Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема, Анікогісінько нема! З того часу Тарас Григорович був постійно сумним. Тільки діти ще викликали усмішку на його згорьованому обличчі. Саме з думкою про дітей, уже тяжко хворий, він складає і видає український «Буквар» . Творча і життєва мужність великого сина українського народу була такою незвичайною, що навіть в останні місяці свого життя, смертельно хворий, він працює дуже інтенсивно: пише вірші, створює нові гравюри, стежить за поширенням свого «Букваря» , планує видання ряду підручників.
Фото Шевченка Т. Г. 1859 р.
Ликера Полусмакова - наречена Шевченка (портрет 1860 р. )
Марія Галаган
Варвара Рєпніна.
Марія Закревська
11. Смерть поета Останні дні життя поета були сповнені нестерпних мук: він тяжко дихав, не міг говорити. Вночі з 9 на 10 березня прибули телеграми з Харкова і Полтави, що вітали Шевченка з днем народження. Зрадішли, хворий подякував і сказав: «От якби додому, би я, може, одужав» . Ніч минула в муках. Він уже не говорив, бо кожне слово коштувало йому неймовірних зусиль. А вдосвіта 10 березня 1861 року Тарас Шевченко зійшов униз в свою майстерню, упав і замовк навіки.
Хоч офіційні кола потурбувалися, щоб повідомлення про смерть поета було надруковане із запізненням, і хоч була сильна негода, на похорони Шевченка зібралося багато людей. Біль, невимовна туга огорнули друзів та шанувальників поета. Надгробні промови виголошувалися українською, російською та польською мовами. Труну з тілом Великого Кобзаря несли студенти з церкви аж на Смоленське кладовище. На покійника поклали лавровий вінок. «Були в нас на Україні великі воїни, великі правителі, а ти став вище всіх їх, і сім'я рідна в тебе найбільша, зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька» , — сказав Пантелеймон Куліш, звертаючись до померлого поета. Сумна вість, передана телеграфом на Україну, поширилася по містах та селах, мов блискавка: так швидко рознеслася і так сильно вдарила. Полетіла сумна звістка і за кордон: у Лондон до Герцена, у Дрезден до сім'ї Толстих, у Париж до Тургенева тощо. Некрологи вмістили всі газети й журнали України, Росії та багатьох країн Європи.
У травні цього ж року тіло Великого Кобзаря було перевезене на Україну. Весь прогресивний Петербург прощався з українським генієм. Населення зсюди виходило назустріч жалобній колісниці, вкритій червоною китайкою та вінками. Урочиста зустріч відбулася у Києві, куди приїхали брати і сестра поета. Студенти -революціонери несли на руках домовину, на яку невідома жінка поклала терновий вінок — символ страдницького життя Шевченка. На іншому вінку жіночою рукою було написано: «Прощай, батьку, орле сизий? » Хоч губернатор заборонив будь-які промови й зборища, зібралися тисячі народу. Понад Дніпром домовину донесли до пристані, а далі пароплавом — до Канева, де в віз впряглися дівчата і везли труну близько десяти кілометрів на вершину Чернечої гори. Після поховання люди довго не розходились, деякі залишилися й ночувати біля Тараса. . . Було це 22 травня. А 24 -го над домовиною почали насипати високу могилу-гору, яку пізніше названо Тарасовою. Вночі не могилі горіли багаття й люди гомоніли про волю.
Поспали по ночах і навколишні поміщики. Не спали у Києві обидва губернатори і раз у раз висилали до Канева своїх яничарів вистежити, приборкати, знешко дити бунтарський Шевченків дух. Канів здавався їм вулканом селянської змови, центром другої гайдамаччини, і сюди прибувають жандарми, а згодом і сам губернатор: у Каневі розташовується батальйон солдатів, прибуває ще дві роти. Розслідування та арешти тривали 4 місяці, а поліцейський нагляд за могилою — аж до 1917 року. В одній народній легенді розповідається, що Тарас Шевченко взагалі не вмер, що він живий і досі, а тільки до слушного часу переховується від посіпак, щоб у час всенародної кари з'явитися перед усіма й очолити священну боротьбу. Максим Рильський про це писав: «Коли цю легенду брати алегорично, то в ній криється велика правда. Шевченко справді живий, справді між нами, він разом з українським народом» .
Похорони Шевченка Т. Г. (фото 1861 р. )
Пам’ятник Шевченка в м. Канів.
Скачать презентацию ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ 9 березня 1814 р
Шевченко Т.Г..ppt