План 1 Розмежування понять мови і мовлення 2

План 1. Розмежування понять мови і мовлення. 2. Мовлення як діяльність. Мовленнєва поведінка. 3. Лінгвістика. Психологія мовлення. 4. Функції мови і мовлення. 5. Види мовлення. 6. Мовлення і пізнавальна діяльність.

Розмежування понять мови і мовлення Мова – це система знаків, що служить засобом людського спілкування і діяльності мислення, способом вираження самосвідомості, передачі від покоління до покоління і зберігання інформації. Мова існує і реалізується через мовлення. Мовлення – це форма спілкування за допомогою мови. Ця форма склалась історично в процесі матеріальної перетворюючої діяльності людей.

Мовлення як діяльність. Мовленнєва поведінка О. О. Леонтьєв вважає, що мовленнєва діяльність має місце рідко, лише, коли ціль діяльності – породження висловлення, коли мовлення самоцінне (опанування іноземною мовою). В інших випадках використання мови передбачає немовленнєву ціль, і тоді мовлення – не самостійна діяльність, а сукупність мовленнєвих дій, підпорядкованих цілі власне діяльності. Мовлення в конкретній ситуації – мовленнєва поведінка. Вона передбачає усвідомлення людиною особливостей даної ситуації і своєї ролі в ній. Людина діє в рамках своєї ролі. Але навіть в цьому випадку існує вибір “можна так, а можна інакше”. В залежності від ролі формується мовленнєва поведінка. Крім того, мовленнєва поведінка відображає культурний і освітній рівень людини. Людина повинна підібрати слова за стилем, складністю, типом інтонації, способом побудови речень, супроводженням мімікою і жестами.

Психолінгвістика. Психологія мовлення. Психолінгвістика – розглядає мовлення як діяльність, індивідуально-типологічні відмінності в мовленні, обумовленість мовлення і свідомості структурою певної мови. Психологія мовлення – це розділ загальної психології, який вивчає співвідношення мовлення із мисленням, сприйманням, пам’яттю, іншими психічними явищами; зв’язок властивостей особистості із особливостями мовленнєвої дії.

Функції мови і мовлення Функції мови – це характеристики мовленнєвої діяльності, які виявляються у будь-якій ситуації мовлення, а функції мовлення пов’язані із своєрідністю мовлення в різних культурах і соціальних групах, тому виявляються не завжди (Леонтьєв О. О. ) Функції мови: 1) комунікативна: регуляція поведінки або власної, або іншої людини, або групи людей; 2) знаряддя інтелектуальної діяльності; 3) оволодіння суспільноісторичним досвідом; 4) форма існування суспільноісторичного досвіду; 5) національно-культурна; 6) знаряддя пізнання (теоретичні відкриття). Функції мовлення: 1) вираження емоцій, волі того, хто говорить; 2) поетична, естетична; 3) магічна (заклинання, заговори); 4) фатична (встановлення контакту); 5) номінативна (найменування предметів); 6) корекція і доповнення немовленнєвої діяльності.

Види мовлення Монологічне (усне і писемне), або комунікативне, активне 1) мало використовується інформація із ситуації мовлення, замість того, щоб вказати на предмет його, описують; Діалогічне або комунікативне реактивне 1) ситуативність: спирається на ситуацію розмови. Багато дечого само собою розуміється, завдяки обізнаності із ситуацією; 2) більша міра довільності: той хто 2) контекстуальність: кожне чергове говорить, попередньо визначає зміст висловлення обумовлене і на його основі будує висловлення; попереднім, і може бути зрозумілим, лише у співвідношенні із сказаним; 3) організованість: планування доповіді і окремих висловів заздалегідь; 3) мимовільне, реактивне: репліка – це безпосередня реакція на ситуацію або висловлення співбесідника; 4) вимагає спеціального виховання: 4) малоорганізоване: наперед весь вміння подавати свої думки діалог не планується, а утворюється зрозуміло для інших. Спеціальна в ході розмови. наука про красномовство, ораторське мистецтво називається риторикою.

Особливий вид мовної діяльності – внутрішнє мовлення. Зовнішнє мовлення – усне і писемне, те, з яким ми звертаємось до інших. Внутрішнє мовлення виникає із зовнішнього, характеризується беззвучністю, ситуативністю, узагальненістю словесною фрагментарністю, недосяжне сторонньому спостерігачеві. Воно не є засобом спілкування між людьми, а виконує функцію мислення або підготовки до спілкування. Внутрішнє мовлення не є просто мовленням про себе, будується за іншими, ніж зовнішнє, законами. Головне в ньому не те, про що говориться (тема), а те, що нового відомо про цю тему (рема). Ця ознака називається предикативністю. При внутрішньому мовленні є зовні непомітні, але фіксовані приладами скорочення органів мовлення, що дозволяє вивчати його. Запис скорочень органів мовлення – міограма. Писемне мовлення відбувається без співбесідника, або слухача. Цілком визначається суб’єктом. Виклад інформації повністю спирається на засоби мови (не можна використати жести, міміку, ситуацію і т. д. ).

Мовлення і пізнавальна діяльність Особливо тісно мовлення пов’язане з мисленням. Мова – знаряддя, хоча і не єдине, мислення. Людина виражає думку в мовленні, формулює її для себе, закріплює письмово, тому може повернутися до неї, ще раз продумати, уточнити, на основі знань зробити відкриття. Щоб запам’ятати будь-що, людина повинна подумки фіксувати його зміст, проговорює його. При сприйманні ми називаємо предмети, що надає сприйманню осмисленого характеру. Слово може посилити слабкий подразник, який не звертає на себе увагу. Завдяки мовленню людина будує фантастичні картини і уявні ситуації. Мова є одним із знарядь, поряд з іншими знаками (картами, кресленнями, цифрами), пізнавальної діяльності людини.

Список використаних джерел: http: //myrefs. org. ua/index. php? view=article&id=90 2. http: //pidruchniki. ws/10290228/psihologiya/movlen nya 3. Партико Т. Б. Курс загальної психології: Навчальний посібник. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002. – С. 267 -284. 1.

Виконала: Студентка групи ФЛШ-13 Демчина Н. І. Перевірила викладач: Лобода В. В.