Лекція 8 Тема 1 Класифікація прав національних

Лекція № 8. Тема 1 Класифікація прав національних меншин у документах міжнародного права • Питання для обговорення: • 1) Права національних меншин в контексті теорії поколінь прав людини. Права національних меншин. • 2) Негативність» прав національних меншин. • 3) «Позитивність» прав національних меншин. Правові категорії «спеціальний захист» та «позитивна дискримінація» . • • Питання для самостійного дослідження: • Теорія поколінь прав людини. • Теорія «позитивних» та «негативних прав» . • Теорія «позитивної дискримінації» .

Теорія поколінь прав людини. Позитивні і негативні права. • • • Перше покоління прав людини - невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання у сфери, врегульовані цими правами. Друге покоління прав людини - соціальні, економічні і культурні права (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу, захист материнства і дитинства та ін. Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав внаслідок того, що вони не можуть бути реалізовані без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення. Трете покоління прав людини - колективні права народів (націй), тобто права всього людства, що ґрунтуються на солідарності людей, їх належності до якоїсь спільності (асоціації). Це право на мир, безпеку, незалежність (самовизначення народів), на здорове навколишнє природне середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства в цілому.

«Негативність» прав національних меншин. • Як в цілому в галузі прав людини, так і в сфері захисту прав національних меншин існують і становлять теоретичний і практичний інтерес офіційні та неофіційні спроби класифікації або ж градації прав національних меншин. • Одним з таких поділів вважається в правовій літературі розмежування прав меншин на «позитивні» та «негативні» . • На думку окремих прихильників такої концепції, ті права меншин, які належать до громадянських та політичних прав, є «негативними» , такими, що мають абсолютний характер, тобто ці права повинні реалізуватися негайно, а також захищатися в судовому порядку. Негайність здійснення цих прав відмежовує, захищає індивіда від незаконних, неправомірних дій держави. • На думку інших науковців, до «негативних» прав слід віднести ті права меншин, які вони здатні реалізувати самостійно, без допомоги або втручання держави. • Така постановка питання дає можливість прихильникам і першої, і другої думки зробити висновок, що для здійснення «негативних» прав державам необхідно тільки утриматися від посягання на свободу особистості.

Категоризація прав національних меншин за М. Смисловим • • М. Смислов вбачає різницю між загальноприйнятими правами людини і «спеціальними правами меншин» . Він поділяє «спеціальні права меншин» на різні категорії, пропонуючи два критерії: 1) чи вимагають ці права втручання з боку держави для забезпечення правових гарантій або надання з боку держави економічної та іншої допомоги; 2) чи мають ці права характер постійних гарантій для досягнення стану реальної рівності між більшістю та меншістю, чи вони є тимчасовими заходами із створення сприятливих умов для меншини з метою виправлення ситуації, за якої існує фактична нерівність. З огляду на це М. Смислов поділяє «спеціальні права меншин» на групи: 1) «негативний захист» та «негативні» права; 2) «позитивний захист» та «позитивні» права; 3) «позитивна дискримінація» , яка є складовою категорії «спеціальний захист» . Він стверджує, що якою б абстрактною не здавалася ця конструкція «спеціальних прав меншин» , вона є відбиттям того, що містить поняття «спеціальні права меншин» . Важливо також і те, що при цьому підкреслюється різниця між «позитивним» і «негативним» захистом меншин.

Інші бачення категоризації прав національних меншин • І. Даєс (Німеччина) вважає, що «захист меншин» потрібен тільки там, де особливі умови вимагають «позитивних» заходів, крім загальновизнаних прав людини, щодо забезпечення дійсної рівності у правах. • Деякі вчені під «негативним» захистом меншин розуміють дію принципу недискримінації, а під «позитивним» захистом – захист прав меншин на підставі спеціальних привілеїв для збереження їхньої мови, культури тощо. • Про сутність, роль та правомірність «позитивної дискримінації» по досягненні реальної рівності меншин ми вже згадували, але вважаємо за потрібне знову підкреслити, що рівність не обов’язково означає однаковий підхід до всіх. Будь-яка диференціація є виправданою за наявності об’єктивних причин. • • На думку лектора, різне тлумачення певних категорій прав меншин окремими авторами є цілком природним явищем, що випливає з різнобічної проблематики різних категорій меншин взагалі та національних меншин зокрема, а також із складнощів, пов’язаних із прийнятим у правовій доктрині розрізненням категорій «спеціальні захисні заходи» та «спеціальні права меншин» .

Лекція № 8. Тема 2 Право національних меншин на самовизначення. • • • Питання для обговорення: 1) Проблематика самовизначення народів та національних меншин в міжнародних документах 2) Теорія «внутрішнього» і «зовнішнього» самовизначення. Суперечності між принципами «права самовизначення народів» та «територіальної цілісності держав» . 3) Поняття автономії. Історичні аспекти розвитку права меншин на автономію. 4) Право національних меншин на автономію в міжнародно-правових документах. 5) Право національних меншин на автономію а законодавстві України. Питання для самостійного дослідження: Естонський досвід законодавчої реалізації права національних меншин на національно-культурну автономію. Законодавче регулювання самоврядування національних меншин у законодавстві Словенії, Угорщини та Сербії. Лундські рекомендації про ефективну участь національних меншин в суспільно політичному житті (1999 р. ) про територіальні і не територіальні аспекти самоврядування меншин та пояснювальна записка до неї.

Право народів на самовизначення в документах ООН • Статут ООН мету Організації вбачає у розвитку «дружніх відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності та самовизначення народів» . • «Усі народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток» , – зазначено в перших статтях обох Міжнародних пактів про права людини. • Положення Статуту ООН про самовизначення отримало деталізацію в положеннях Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносини співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй (1970 р. ). • За Декларацією, самовизначення розглядається як принцип, закріплений у Статуті ООН, як таке, що згідно з принципом рівноправності та самовизначення народів наділяє всі народи правом вільно, без втручання ззовні визначати свій політичний статус та здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток.

Деякі внутрішні суперечності документів ООН щодо права на самовизначення народів. • Положення згаданої Декларації (1970 р. ) про те, що «створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави, об’єднання з нею або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є засобами здійснення цим народом права на самовизначення» , припускає різні тлумачення. Зокрема, не зрозуміло, чи стосується ця норма «всіх народів» і в яких випадках такі наміри або дії народів слід розглядати як правомірні. • Також виникла невідповідність з іншим положенням цієї ж Декларації, яка закріплює: «Ніщо у наведених вище абзацах не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які б призводили до розпаду чи до часткового або повного руйнування територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав» . • З інших документів ООН, зокрема з Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятої Резолюцією 1514 (XV) Генеральної Асамблеї ООН (1960 р. ), випливає, що таким правом наділяються народи, які є населенням колоніальних територій, а не окремі колоніальні народи. Точніше, йдеться про народи «зовнішніх» колоній, щодо народів «внутрішніх питання залишається відкритим. Це безпосередньо стосується й меншинських народів у суверенних державах.

Проблематика визначення суб’єкта, що наділяється правом на самовизначення за міжнародним правом. • В пактах не уточнюється, хто є «народом» , «нацією» та «меншиною» . Тобто відповідно до документів ООН суб’єктами права на самовизначення є «народи» і «нації» , але в них відсутнє офіційне визначення цих понять. • Враховуючи те, що бракує й загальноприйнятних соціологічного та політичного визначень цих понять, а також ту обставину, що в рамках ООН відсутня концепція оптимального співвідношення взаємозв’язку між індивідуальними та колективними правами, дати однозначну відповідь на запитання, чи поширюється право на самовизначення на національні меншини взагалі, а якщо так, то в якому обсязі або в яких випадках, нині не уявляється можливим. • Жодна норма міжнародного права, а також доктрина не уточнюють зміст і характер принципу самовизначення, у тому числі й те, чи є він принципом jus cogens, хоча в Декларації про принципи міжнародного права (1970 р ) самовизначення розглядається як головний принцип міжнародного права. • З наведеного випливає висновок: існує очевидна суперечність між проголошеним ООН правом на самовизначення для «всіх народів» , з одного боку, і його обмеженим і суперечливим застосуванням у певних ситуаціях – з іншого.

Алжирська декларація (1976 р. ) про право національних меншин на самовизначення. • На ній було прийнято Загальну декларацію прав народів, яку в літературі називають Алжирською декларацією. Четвертий розділ цього документа повністю присвячений правам меншин. • Стаття 19 цієї Декларації закріплює, що у випадках, коли будь-який народ складає меншість в межах тієї чи іншої держави, він має право на повагу своєї ідентичності, своїх традицій, мови – своєї культурної спадщини. Стаття 20 проголошує право всіх представників такої меншини без будь-якої дискримінації користуватися тими самими правами, що й всі інші громадяни держави, і на підставі рівності з ними брати участь у громадському житті країни. • Стаття 21 містить положення про те, що реалізація наведених прав повинна здійснюватися з відповідною повагою законних інтересів всього суспільства й не призводити до замаху на територіальну цілісність і політичну єдність держави, коли остання будує своє життя згідно з принципами, викладеними у цій Декларації.

Теорія «внутрішнього» і «зовнішнього» самовизначення, як спроба розв’язання суперечності між принципами «права самовизначення народів» та «територіальної цілісності держав» . • • - «зовнішній» аспект означатиме самовизначення з його вищенаведеними ознаками (створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежних держав, об’єднання з державою або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом), а «внутрішній» аспект» – обмежене право на самовизначення, яке стосується, передусім, обмеженості політичними кордонами суверенної держави, тобто самовизначення всередині країни помешкання. А. Ейде у своїй доповіді на засіданні підкомісії з попередження дискримінації і захисту меншин (1993 р. ) зазначив, що народи, які мешкають на колоніальних територіях або в умовах незаконної іноземної окупації, введеної після прийняття Статуту ООН та в порушення його принципів, мають очевидне право на самовизначення, на незалежність, якщо вони бажають цього. В разі використання у цьому контексті слова «народ» , воно означатиме населення, що постійно мешкає на цій території (а не окремі етнічні чи релігійні групи), незалежно від того, переважає він на цій території, чи ні. Тут йдеться про «демос» , а не про «етнос» .

Автономія, як форма, прояв, засіб внутрішнього самовизначення національних меншин. • Залежно від ситуації у конкретній країні щодо певної меншини може бути надана перевага або функціональній, або територіальній автономії, або комбінованому варіанту. • Під функціональною, як у правовій теорії, так і при практичній реалізації, розуміють культурну, або іншими словами, персональну автономію. • На жаль, міжнародне право донині не висловилося щодо ролі та значення автономії у вирішенні проблем меншин у суверенних державах, хоча за допомогою міжнародних механізмів вже були створені й успішно функціонують декілька автономій національних меншин, наприклад автономія німецькомовного населення провінції Больцано в Італії та шведів Аландських островів Фінляндії. • Але проблема автономії привертає увагу правової науки. Відомі юристиміжнародники в Батумській декларації (1995 р. ) з проблеми «Автономія і міжнародне право» висловили впевненість, що автономія є важливою гарантією здійснення права на самовизначення, зміцнення демократії і розвитку захисту меншин та ефективної реалізації прав людини.

Поняття Автономії. • Автономія (грец. autos – сам; nomos – закон) у широкому розумінні слова є визначеним ступенем самостійності яких-небудь органів, установ, закладів, територіальних та інших спільнот у питаннях їхньої життєдіяльності. • Залежно від суб'єкта, характеру та мети автономії поділяються па ряд типів та видів. З огляду па суб'єкт визначають два типи: автономію установ (закладів) та автономію спільнот. • Остання також буває двох видів: територіальною та екстериторіальною. Культурну автономію поряд з персональною словник відносить до типів екстериторіальних, визначаючи що «культурна (культурно-національна) автономія» – надання якійнебудь відокремленій етнічній (національній) спільноті, яка становить меншість у цій державі, певної самостійності в питаннях організації освіти та інших форм культурного життя (право на створення національних шкіл, бібліотек, театрів і т. д. ) • Культурна автономія будується на екстериторіальній основі, тобто поширюється не на якусь конкретну територію, а на всіх представників певної національності.

Історичні аспекти розвитку теорії автономії національних меншин. • • Поняття національно-культурної автономії як можлива форма самовизначення народів у багатонаціональних державах виникає в Європі у другій половині XIX століття. Культурно-національна автономія, за твердженням австромарксистів (австромарксизм – ідейний напрям марксизму в теорії націй та національних відносин, що визнавав право боротьби за національні права), ґрунтувалася на: роздержавленні націй, тобто автономізації націй від держави; створенні основ правосуб'єктності націй, тобто конституюванні кожної нації як юридичної особи; організації правового захисту шляхом наділення даного екстериторіального союзу людей правами власного законодавства та врядування. Дана модель автономії передбачала таку виборчу систему: за територіальною ознакою – до всіх органів державної влади; за екстериторіальною ознакою, тобто за національною належністю громадян, – до органів культурно-національного самоврядування. До сфери повноважень останніх належали питання розвитку національної культури, мови, забезпечення функціонування системи освіти, виховання, культурних закладів тощо. На даних принципах та постулатах ґрунтувалися в основному норми параграфа 69 Конституції Української Народної Республіки

Право національних меншин на автономію в міжнародноправових документах. • У пункті 35 Документа Копенгагенської наради Конференції з питань людського виміру (1990 р. ) зазначено, що «Держави-учасниці відзначають зусилля, спрямовані на захист й створення умов для підтримки етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності певних національних меншин, створенням як одного з можливих засобів для досягнення цих цілей, відповідно до політики зацікавленої держави, належних місцевих або автономних органів управління, що відповідають конкретним історичним і територіальним умовам меншин» . • Більш конкретне формулювання у вигляді правової норми запропоноване державам Рекомендацією 1201 ПА РЄ (1993 р. ): «У районах, де вони знаходяться у більшості, особи, які належать до національних меншин, матимуть право отримати у розпорядження відповідні місцеві або автономні органи влади або мати особливий статус, який відповідає історичній специфіці та територіальній ситуації згідно з внутрішнім законодавством країни» .

Лундські рекомендації про ефективну участь національних меншин в суспільно політичному житті (1999 р. ) • У пунктах 15 і 16 наступним чином сформульовані загальні правові принципи на яких повинна базуватися регулювання в цій сфері: • 15. Обов’язковою передумовою успішного функціонування механізмів самоврядування є визнання її як державною владою, так і меншинами необхідності єдиних централізованих рішень в окремих сферах державного управління, рівно як і різноманіття в інших сферах. • - Функції, як зазвичай належать до компетенції центральних органів влади включають оборону, зовнішні зносини, імміграційний і митний режим, макроекономічну та грошово-кредитну політику. • - Інші функції можуть здійснюватися меншинами або територіальними органами самостійно, або спільно з центральною владою. • - Розподіл функцій може бути асиметричним у залежності від стану відповідних меншини у складі тієї самої держави. • 16. Інститути самоврядування, як-то територіальні або не територіальні повинні базуватися на демократичних засадах, щоб наділі виражати думку відповідних груп населення.

Право національних меншин на автономію а законодавстві України. • Право на автономію передбачено також і законодавством України. Згідно зі статтею 4 Закону України «Про національні меншини в Україні» (1992 р. ) відносини, що виникають з приводу реалізації громадянами України прав і свобод, пов'язаних з їхньою належністю до національних меншин, регулюються Конституцією України (1996 р. ), Декларацією прав національностей України (1991 р. ), цим Законом, прийнятим на їхній підставі, законодавчими актами, а також міжнародними договорами України. • Вищенаведеними та іншими актами, зокрема положенням статті 2 Декларації прав національностей України, закріплено: «Українська держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національноадміністративних одиниць. . . » . У статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» зазначено: «Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію. . . » . Це є підстави вважати, що в Україні створені необхідні правові засади для розвитку відповідних форм автономій національних меншин.