ІВАН ДЗЮБА Презентацію підготували Студенти групи

ІВАН ДЗЮБА Презентацію підготували Студенти групи Ф 9 -11 МК ЗДМУ Кузьміченко Наталія, Стогній Поліна, Приходько Інна, Манукян Дмитрій.

Іва н Миха йлович Дзюба(*26 липня 1931, с. Миколаївка Ольгінського р-ну (тепер — Волноваського) Донецької області (тоді Сталінської)) — український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України, академік НАНУ, другий Міністр культури України (1992— 1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999— 2001). Співголова Головної редакційної колеґії «Енциклопедії сучасної України» . Головний редактор журналу «Сучасність» (1990 -ті рр. ), член редколегій наукових часописів «Київська старовина» , «Слово і час» , «Євроатлантика» та ін.

БІОГРАФІЯ Народився в селянській сім'ї. 1932 — родина, рятуючись від голоду, переїхала з села в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, але ненадовго. Потім вже на постійно — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. Після закінчення навчання в Донецьку був аспірантом інституту літератури при Академії наук УРСР. У 1957 році він влаштувався редактором в український журнал «Вітчизна» . З 1959 Іван Дзюба був членом Спілки письменників України (СПУ). 1962 - звільнений з посади завідувача відділу критики журналу "Вітчизна" – "за ідеологічні помилки". А згодом і з роботи у видавництві "Молодь" 1973 — Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація? » . Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після "помилування" його не оголосили "тунеядцем" завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов вченому зі світовим ім’ям роботу коректора у багатотиражці на Київському авіазаводі. Один з учасників ініціативної групи "Першого грудня".

Політична діяльність На початку 1960 -х років він почав цікавитися дисидентськими ідеями, за що врешті-решт був звільнений з «Вітчизни» в 1962. Через два роки йому вдалося влаштуватися на роботу у видавництво «Молодь» , але вже в 1965 Дзюба був звільнений через своїх політичних поглядів. Після цього Іван Дзюба написав листа до ЦК КПУ і додав до нього свій став згодом найбільш відомим його твором трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація? » . У 1966 викликався в ЦК, де йому було запропоновано написати прокомуністична твір. Дзюба відмовився. До 1969 Дзюба не піддавався утискам з боку радянської влади, так як ніколи до цього не виступав з критикою проти неї як такої, а лише по окремим пунктам. Однак того року СПУ все-таки вирішила виключити його зі своїх рядів. Але Дзюба виступив з покаянним заявою 26. 12. 1969 і виключений не був. І все ж з початку 1970 відносини між ним та владою остаточно зіпсувалися. У Дзюби проводили обшуки і водили на допити. У 1972 був виключений з СПУ, а роком пізніше засуджений до п'яти років позбавлення волі і п'ять років заслання. Зважаючи відкритої форми туберкульозу, а також завдяки, в якійсь мірі, письма на його захист колеги по письменницькому цеху Миколи Лукаша, Іван Дзюба в листопаді 1973 був помилуваний і виступив в «Літературній Україні» з покаянним заявою, в якій відрікся від своїх «колишніх помилкових поглядів» (9. 11. 1973). У 1974 Івану Дзюбі вдалося знайти роботу в газеті київського авіазаводу, де він пропрацював до 1982. Після відходу з газети він почав займатися творчістю. Серед іншого Іван Дзюба написав «Стефан Зорян в історії вірменської літератури» (1982), «Вітчизна у нас одна» (1984), «Садриддин Айни» (1987), роботи про Тараса Шевченка, Бориса Чичибабіна та ін Був відновлений у Спілці письменників Україна і нагороджений Республіканської літературної премією імені О. Белецкого (1987). У 1989 Іван Дзюба був одним із засновників Народного руху України - антикомуністичної організації і однією з найстаріших партій України. З листопада 1992 по серпень 1994 він був міністром культури України. Після свого відходу з політики Дзюба займається науковою діяльністю.

Сім'я Івана Дзюби Ця сім’я належить до кола тих інтелігентних родин, які в 60 - х, 70 -х, 80 -х роках формували в нашій країні український національний простір. Вони й сьогодні значною мірою є форпостом українськості, який, на жаль, менш помітний серед загального галасу та метушні. Батько - Михайло Іванович (1909 -1943). Мати - Ольга Никифорівна (1912 -1981). Дружина - Марта Володимирівна (нар. 1943). Дочка - Альона. Іван Дзюба з дружиною Мартою.

„ ü Звичайна людина чи міщанин? “ (1959) ТВ ü русифікація? ( «Самвидав» , 1965) чи ü Грані кристала (1978) üСтефан Зорян в історії вірменської літератури (1982) üАвтографи відродження (1986) ОО üСадріддін Айні (1987) ü всякого своя доля (1989) У РИ ü то не просто мова, звуки (1990) Бо üЗастукали сердешну волю… (1995) üМіж культурою і політикою (1998) üСпрага (2001) üПастка. 30 років із Сталіним, 50 — без Сталіна, (ч. 1), (ч. 2) (2003) üТарас Шевченко (2005) üТарас Шевченко: Життя і творчість (2008) üВимирання слова üМикола Хвильовий: «Азіятський ренесанс» і «психологічна Европа» üНа пульсі доби üВітчизна у нас одна ü криниці літ. У 3 -х томах (2006— 2007) З üСпогади і роздуми на фінішній прямій ü «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст. » ü «Інтернаціоналізм чи русифікація? » видавалася українською, англійською, італійською, китайською, російською, французькою мовами. üРедактор 10 -томної серії «Україна. Антологія пам'яток державотворення X—XX ст. » , упорядник її 5 -го тому «Романтики національного відродження (1800— 1863 роки)» (2009).

Кінематографічна діяльність Автор сценаріїв фільмів: «Василь Симоненко» (1988 в кіно) «Українці. Надія» (1992 в кіно) Співавтор сценаріїв стрічок «Тарас Шевченко. Заповіт» (1992, 3 с. , «Поет і княжна» ), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 7 с. , «На цій окраденій землі» ), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 8 с. , «Душа з призначенням прекрасним» ), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 9 с. , «Доле моя, де ти? » ), «Поет і княжна» (1999, у співавт. ) та ін.

Нагороди і відзнаки 26 липня 2001 року указом Президента України Л. Д. Кучми присвоєне звання Герой України з врученням ордена Держави — за визначні трудові досягнення, заслуги перед Україною у розбудові її державності та відродженні національної духовності. Кавалер Ордену Свободи (16 січня 2009)[6] — за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України. Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва 1991 року (у галузі журналістики і публіцистики) — за серію публіцистичних виступів «Бо то не просто мова, звуки…» , статті «Україна і світ» , «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? » (27 лютого 1991) Книга Івана Дзюби «Тарас Шевченко. Життя і творчість» видавництва «Києво-Могилянська академія» стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2008» в номінації «Хрестоматія — Критика, біографії, мемуари» . Лауреат Міжнародна премія від 1990 року фундації Антоновичів, за есе «У всякого своя доля» . Лауреат літературної недержавної премії Олеся Білецького, та наукової премії НАН України імені Володимира Вернадського.