ДИХАННЯ
Дихання — необхідний фізіологічний процес постійного обміну газами між організмом і зовнішнім середовищем. В результаті дихання в організм потрапляє кисень, який використовується кожною клітиною організму в реакціях окислення, що є основою обміну речовий та енергії. В процесі цих реакцій виділяється вуглекислий газ, надлишок якого повинен весь час виводитись з організму. Без доступу кисню і виведенні вуглекислого газу життя може тривати всього декілька хвилин.
• обмін газами між зовнішнім середовищем і легенями (легенева вентиляція); • обмін газів у легенях між повітрям легень і кров'ю капілярів, які щільно пронизують альвеоли легенів (легеневе дихання); • транспортування газів кров'ю (перенос кисню від легень до тканин, а вуглекислого газу від тканин до легень); • обмін газів у тканинах; • застосування кисню тканинами (внутрішнє дихання на рівні мітохондрій клітин). Чотири перші етапи відносяться до зовнішнього дихання, а п'ятий етап — до внутрішньо тканинного дихання, яке відбувається на біохімічному рівні.
Дихальна система людини складається з наступних органів: • повітряносних шляхів, до яких відносяться порожнина носа, носоглотка, гортань, трахея і бронхи різного діаметру; • легень, які складаються із найдрібніших повітряносних каналів (бронхіол), повітряних міхурців — альвеол, щільно оплетених кровоносними капілярами малого кола кровообігу;
• кістково — м 'язової системи грудної клітки, яка забезпечує дихальні рухи і включає ребра, міжреберні м'язи та діафрагму (перетинку між порожниною грудної клітки та порожниною черева). Будова та показники роботи органів системи дихання з віком змінюються, що обумовлює певні особливості дихання людей різного віку.
Повітряносні шляхи починаються з носової порожнини, яка складається з трьох ходів: верхнього, середнього та нижнього і вкрита слизовою оболонкою, волосками та пронизана кровоносними судинами (капілярами). Серед клітин слизової верхніх носових ходів розташовані рецептори нюху, оточені нюховим епітелієм. В нижній носовий хід правої і лівої половин носа відкриваються відповідні носослізні канали.
Верхній носовий хід з'єднується з повітряносннми порожнинами клиноподібної та частково решітчастої кісток, а середній носовий хід — з порожнинами верхньої щелепи (гайморовою пазухою) та лобної кісток. В порожнині носа повітря, що вдихається, нормалізується за температурою (підігрівається або охолоджується), зволожується або зневоднюється і частково очищується від пилу. Війки епітелію слизової постійно швидко рухаються (мерехтять), завдяки чому слиз з наліпленими на ньому частками пилу проштовхується назовні з швидкістю до 1 см за хвилину і найчастіше в бік до глотки де періодично відкашлюється або ковтається. До глотки повітря, що вдихається, може потрапляти і через ротову порожнину, але в цьому випадку воно не буде нормалізуватись за температурою, вологістю та рівнем очищення від пилу. Таким чином дихання ротом буде не фізіологічним і цього треба уникати.
відкритим ротом, що може сприяти простудним захворюванням, запаленню глотки і гортані. Крім того, постійне дихання ротом може привести до частих отитів, запалень середнього вуха, бронхітів, сухості порожнини рота, до неправильного розвитку твердого піднебіння, до порушення нормального положення носової перетинки та ін. Простудно-інфекційні захворювання слизової носа (риніти) майже завжди сприяють її додатковому набряку і ще більшому зменшенню і до того звужених носових проходів у дітей, що додатково сприяє ускладненню їх дихання носом. Тому простудні захворювання дітей потребують швидкого і ефективного лікування, тим більше, що інфекція може потрапляти у повітряносні порожнини кісток черепа (у гайморову порожнину верхньої щелепи, або у фронтальну порожнину лобної кістки), визиваючи відповідні запалення слизової цих порожнин і розвиток хронічної нежиті
Із порожнини носа повітря потрапляє через хоани у глотку, куди відкриваються також ротова порожнина (зве), слухові (євстахієві канали) трубки, і беруть початок гортань та стравохід. У дітей до 10 -12 років глотка дуже коротка, що приводить до того, що інфекційні захворювання верхніх дихальних шляхів часто ускладнюються запаленнями середнього вуха, так як інфекція туди легко потрапляє через коротку і широку слухову трубу. Про це слід пам'ятати при лікуванні застудних хвороб дітей, а також при організації занять з фізичної культури, особливо на базі водних басейнів, по зимовим видам спорту і таке подібне.
сторони глотки при ковтанні їжі прикривається еластичним хрящем — надгортанником, який протидіє потраплянню їжі у повітряносні шляхи. У верхній частині гортані розташовані також голосові зв'язки. Взагалі, гортань у дітей більш коротка, ніж у дорослих. Найбільш інтенсивно цей орган росте в перші 3 роки життя дитини, та в період статевого дозрівання. В останньому випадку формуються статеві розбіжності у будові гортані: у хлопчиків вона стає більш широкою (особливо на рівні щитовидного хряща), з'являється кадик і голосові зв'язки стають більш довгими, що обумовлює ламку голосу з кінцевим формуванням більш низького голосу у чоловіків.
СЕРЦЕВО- СУДИННА СИСТЕМА
Серцево-судинна система головним чином здійснює транспорт крові в замкненій трубчастій системі — кров'яній. До якої відноситься серце-артерії-капіляри-венисерце. По ній циркулює рідка сполучна тканина — кров. В системі крові задіяні і інші органи, такі як печінка (деактивація токсичних речовин), легені (збагачення киснем крові за допомогою процесу, який називається — вентиляція), кровотворні органи (які постійно замінюють елементи крові, що загинули шляхом апоптозу чи некрозу), ендокринні залози (виділяють в кров гормони). Паралельно з кров'яною системою нерозривно пов'язана і функціонує лімфатична система (капіляри, судини, вузли, протоки і головний лімфатичний колектор — грудна протока, яка впадає в венозну систему) — в якій циркулює тканинна рідина — лімфа.
Кровоносна система забезпечує обмін речовин в організмі. Вона переносить кисень, який зв'язується з гемоглобіном в легенях, гормони, медіатори, виводить продукти обміну — вуглекислий газ , водні розчини азотистих шлаків через нирки. В серцево-судинній системі виділяють центральний орган — серце, трубки які відводять кров від нього — артерії, трубки, по яких кров іде до серця — вени, і проміжну між ними частину — мікроциркуляторне русло (куди входять артеріоли, капіляри, венули і венули).
першому місці стоїть дослідження та оцінка стану серцево-судинної системи, так як вона є основною ланкою, визначальним і лімітуючим доставку кисню працюючим органам, і крім того серцево-судинна система сучасної людини надзвичайно ранима. Дані дослідження, проведеного в стані спокою, не можуть повністю відображати функціональний стан і функціональні можливості серцево-судинної системи, так як функціональна недостатність органу або системи органів більше проявляються в умовах навантаження, ніж у спокої. Тому повна оцінка стану адаптації серцево-судинної системи, визначення ступеня здоров'я людини і його функціональних можливостей можлива лише із залученням різних функціональних проб або навантажувальних тестів.
Функціональна проба - спеціальний вид випробування реакції організму людини в цілому або окремих його систем і органів на певну функціональне навантаження. При виконанні навантажувальних проб виявляються ті патологічні реакції і процеси, які свідчать про обмеження резервів компенсації та адаптації, про нестійкість і неповноту пристосувальних реакцій, про преморбідні стані (передхвороби) чи наявності прихованих форм захворювань. Фізичне навантаження при виконанні функціональних проб втягує в роботу великі групи м'язів, при цьому вона повинна виконуватися рівномірно в одному темпі, що не утруднюючи дихання. Виконання функціональних проб відбивається на тонусі кровоносних судин, величиною артеріального тиску, частотою серцевих скорочень та інших показниках діяльності системи кровообігу.
Для дослідження стану серцево-судинної системи, пристосовності її до фізичних навантажень проводять пробу Мартіне. Оцінка стан серцево-судинної системи та її пристосовність до фізичного навантаження проводиться шляхом аналізу процентного збільшення ЧСС, зміни величини АТ (порівняно з показниками до навантаження) і обліку часу відновлення ЧСС та АТ після виконання проби. Як правило, при виконанні проби Мартіне ЧСС збільшується не більше ніж на 50 -70% від рівня спокою. Стан серцево-судинної системи оцінюється як хороший при збільшенні ЧСС до 25% від початкового рівня; задовільний - при учащении пульсу на 50 -75% під впливом функціональної проби; та незадовільне, якщо ЧСС зростає більш ніж на 75% порівняно зі станом відносного спокою. Пристосовність серцево-судинної системи до фізичного навантаження оцінюється як незадовільна, якщо ЧСС не відновлюється протягом 3 -х хвилин. Відновлення АТ в нормі триває 3 -4 хвилини, при цьому систолічний тиск зростає на 25 -30 мм рт. ст. , а діастолічний залишається без зміни або несуттєво знижується (на 5 -10 мм рт. ст. ).
Визначення індексів Руф'є-Діксона і Гарвардського степ-тесту дає можливість оцінити вплив стану серцево-судинної системи на фізичну працездатність організму. У зв'язку з великою інтенсивністю навантаження ІГСТ застосовують тільки для обстеження здорових людей. Він розраховується виходячи з часу сходження на сходинку і значень пульсу після роботи. Висота сходинки і час сходження вибираються залежно від статі і віку обстежуваного. Для дорослих чоловіків, юнаків і підлітків 12 -18 років висота сходинки повинна бути 50 см, час сходження на сходинку - 5 хвилин для чоловіків і 4 хвилини для 12 -18 -річних підлітків та юнаків. Висота сходинки для жінок - 43 см, час сходження 5 хвилин. Для дівчат і підлітків 12 -18 років висота сходинки при виконанні тесту повинна бути 40 см. , а час сходження 4 хвилини. Темп сходження має бути постійний, рівний 30 циклам в хвилину. Кожен цикл складається з чотирьох кроків. Темп задається метрономом, який встановлюють на 120 уд / хв. Якщо обстежуваний в процесі сходження через втому починає відставати від заданого темпу, то через 15 -20 секунд, після зробленого йому зауваження, припиняють виконання тесту і фіксують фактичний час роботи в секундах. Найбільші величини ІГСТ - до 172 - відзначені у спортсменів екстра - класу, що тренуються на витривалість.
Для характеристики функціональної повноцінності рефлекторних механізмів гемодинаміки використовують ортостатичну пробу. Ортостатична проба дозволяє виявити механізми регуляції периферичного кровообігу при переході з горизонтального положення у вертикальне. Основним фактором ортостатичної проби є гравітаційне поле Землі, що створює навантаження на тіло величиною 1 g з вектором дії голова-ноги. При зміні положення тіла з горизонтального у вертикальне відбувається перерозподіл крові, яка, підкоряючись закону сили тяжіння, спрямовується вниз, при цьому погіршується кровопостачання головного мозку людини. Це викликає включення рефлексів, регулюючих кровообіг, для забезпечення нормального кровообігу органів, особливо головного мозку
сили тяжіння, що зумовлює виникнення гідростатичних сил, певною мірою ускладнюють кровообіг. Ортостатична стійкість організму, тобто переносимість людиною ортостатичної проби оцінюється по реакції організму на перехід з горизонтального положення у вертикальне. При оцінці переносимості ортостатичної проби аналізують самопочуття, характер відчуттів (вегетативні реакції) обстежуваного, зміни частоти серцевих скорочень, систолічного, діастолічного і пульсового тиску у відповідь на перехід тіла з горизонтального положення у вертикальне. Пульсовий тиск - це різниця між величинами систолічного і діастолічного тиску. Воно необхідне для відкриття клапанів аорти та легеневого стовбура під час систоли шлуночків. У нормі пульсовий тиск дорівнює 35 -55 мм рт. ст. Чим вище рівень здоров'я і тренованості серцево-судинної системи, тим менш виражена і більш короткочасна ортостатична реакція.
Ступінь адаптації є одним з найважливіших критеріїв оцінки здоров'я. Адаптація організму може виявлятися на різних рівнях. На вегетативному рівні адаптацію оцінюють за показниками системи кровообігу і дихання, оскільки вони одними з перших включаються в процеси пристосування організму до мінливих умов навколишнього середовища. Сукупність функціональних показників серцевосудинної системи використовується як індикатор адаптаційних реакцій цілісного організму, показник ризику розвитку захворювань. Адаптаційні можливості організму - це запас його функціональних резервів, які, витрачаючись, підтримують взаємодію між організмом і середовищем
ГІПОФУНКЦІЯ ТА ГІПЕРФУНКЦІЯ ЗАЛОЗ ВНУТРІШНЬОЇ СЕКРЕЦІЇ
Залозами внутрішньої секреції , Або ендокринними органами, називаютьсязалози, що не мають вивідних проток. Вони виробляють особливі речовини - гормони, що надходять безпосередньо в кров. Злагоджена функція залоз внутрішньої секреції може порушуватися. Залози можуть виділяти гормони в надлишку і це супроводжується гіперфункцією їх (більше норми). В інших випадках залози можуть виробляти мало гормонів, тоді проявляється недостатність їх в організмі –гіпофункція (менше норми). Гіперфункція і гіпофункція призводять до порушення життєдіяльності організму, захворювань.
Залози внутрішньої секреції виконують багато функцій. Серед них найбільш показовим у цьому відношенні є гіпофіз (від грець. hypophysis відросток). Він невеликий за розміром, маса його 0, 35 - 0, 65 г, розташований біля основи мозку, з яким сполучений за допомогою ніжки. В гіпофізі виділяють дві частки: передню і задню, а також проміжну частину. Усі вони продукують гормони з різними функціями.
Передня частка виробляє кілька гормонів. Один з них впливає на ріст тіла, інші - на діяльність статевих залоз, щитовидної, надниркових залоз тощо. Гормон стимулює розвиток організму, одночасно впливаючи на обмін жирів, вуглеводів і білків. При надлишку цього гормону розвивається гігантизм. У дітей і дорослих хвороба проявляється порізному. Зріст хворих дітей значно більший зросту однолітків, і в юному віці вони можуть досягати двох метрів.
Якщо гіперфункція передньої частини гіпофіза розвивається у дорослих, то у них ніби відновлюється ріст. При цьому збільшується тільки ті частини тіла (руки, ноги, язик, ніс, щелепи), які не втратили здатність рости. Захворювання називають акромегалією.
росту у дітей розвивається карликовість. На відміну відкретинізму, що зв'язаний з гіпофункцією щитовидної залози, зберігаються пропорції тіла і психічний розвиток. Якщо захворювання виникає у дорослих, то змінюється обмін речовин, який супроводжується тяжким ожирінням або, навпаки, схудненням. Проміжна частина гіпофізу виділяє гормон, який регламентує утворення пігменту шкіри. Задня частка гіпофізу нагромаджує гормони вазопресин і окситоцин, що надходять сюди від підгорбової ділянки.
Імунна система
Іму нна систе ма — сукупність органів, тканин, клітин, які забезпечують захист організму від чужорідних агентів; система організму, яка контролює сталість клітинного і гуморального складу організму. Знищенню імунною системою підлягає генетично чужорідне: молекули інших організмів, мікробні клітини, молекули, до яких утворюються антитіла, а також, пошкоджені клітини власного організму; крім того, імунна система може реагувати на власні клітини та тканини, що мають пошкодження або злоякісно трансформовані.
Кістковий мозок, тимус, селезінка, лімфовузли, Пейєрових бляшки кишечника, мигдалини і червоподібний відросток є утвореннями, в яких безперервно утворюються і дозрівають клітини, здатні здійснювати "імунний нагляд" у людському тілі. Ці імунні органи і тканини безперервно обмінюються між собою мітками і молекулами, створюючи достатній рівень антитіл у кожної тканини. Активність органів імунної системи регулюється автономною нервовою системою і гуморальними речовинами. центральні (кістковий мозок і тимус) периферійні (селезінка, лімфатичні вузли та інші накопичення лімфоїдних тканин)
Кісткови й мо зок — м'яка тканина, що міститься у внутрішніх порожнинах кісток У дорослої людини це основний орган, що здійснює гемопоез — процес утворення клітин крові. Маса кісткового мозку становить 4% маси тіла, тобто близько 2, 6 кг у дорослих Кістковий мозок - центральний (первинний) орган кровотворної тканини, званої мієлоїдною (грецьк. mielos - мозок, оidеоs - схожий). Це мережа контактують між собою (за допомогою десмосом) ретикулярних клітин і волокон (стремено) навколо артеріол, синусоидов (тонкостінних капілярів великого діаметра, лат. Sinus-порожнистий, оidеоs - подібний) і венул, простору якої заповнені попередниками клітин крові, макрофагами і жировими клітинами, не пов'язаними між собою контактами.
Загруднинна залоза (thymus) (тимус) — належить до центральних залоз імунного захисту, кровотворення, в якому відбувається диференціація Т-лімфоцитів, які проникли сюди з током крові з кісткового мозку. Тут виробляються регуляторні пептиди (тимозин, тимулін, тимопоетин), які забезпечують розмноження і дозрівання Т-лімфоцитів у центральних і периферійних органах кровотворення, а також низку біологічних активних речовин: інсуліноподібний фактор, який зменшує рівень цукру в крові, кальцитоніноподібний фактор, який знижує рівень кальцію в крові, та фактор росту, що забезпечує ріст тіла. Тимус (thymus, зобної заліза) - центральний орган іншого різновиду кровотворної тканини - лімфоїдної. Заліза розташовується за грудиною у верхньому середостінні і покрита сполучнотканинною капсулою. Тимус виконує роль ендокринної залози (його епітеліальні клітини виділяють у кров тимозин) і иммунопродуцирующего органу, здійснює освіту Т-лімфоцитів (тимус-залежних).
Селезі нка (лат. lien, грец. splen) — непарний, видовженої форми периферійний орган лімфоїдного кровотворення та імунного захисту, розміщений глибоко в задній частині лівого підребер'я. Довжина селезінки становить 10 -12 см, ширина 8 -9 см, товщина 4 -5 см, маса 150– 200 г. Селезінка проектується на грудну клітку між 9 і 11 ребром, довга вісь її розміщена косо і в більшості випадків відповідає напрямку 10 ребра.
Основні функції селезінки елімінація еритроцитів і тромбоцитів, які завершили свій життєвий цикл депонування крові та заліза розмноження і антигензалежна диференціація лімфоцитів та утворення антитіл вироблення біологічно активних речовин, які пригнічують еритропоез в червоному кістковому мозку в ембріональному періоді селезінка є універсальним кровотворним органом, в якому утворюються всі формені елементи крові
Лімфатичний вузол — це орган імунної системи, що формується в місцях злиття декількох лімфатичних судин в різних областях організму (на шиї, потилиці, в паховій області (всього налічується 15 груп лімфовузлів). Лімфатичні вузли містять лімфоцити та інші клітини імунної системи. Лімфатичні вузли є бар'єром інфекції та метастазів злоякісних утворень. Зовнішнім проявом цих процесів є збільшення лімфовузлів.
Клубова кишка людини Займає 3/5 довжини брижового відділу тонкої кишки (лат. intenstinum tenue) і за будовою подібна до порожньої кишки (лат. jejunum). Лімфоїдний апарат слизової оболонки клубової кишки (лат. tunica mucosa ilei) представлений скупченими лімфатичними вузлами (лат. noduli lymphoidei aggregati), які називаються пейєровими бляшками. Порожня та клубова кишки (jejunum et ileum) вкриті очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально) і мають брижу тонкої кишки (mesenterium) — дуплікатуру очеревини (peritoneum), в якій міститься жирова клітковина та лімфатичні вузли, а також проходять судини і нерви, що живлять тонку кишку.
Апе ндикс (від лат. appendix vermiformis) — червоподібний або хробакоподібний відросток— периферійний лімфоїдний орган, що розташований на куполі сліпої кишки людини та деяких хребетних тварин.
Скачать презентацию ДИХАННЯ Дихання необхідний фізіологічний процес постійного
VALEOLOGIYa.pptx